Неділя, 20 вересня

В Одесі у Зеленому театрі з 19 по 21 червня відбудеться DOCU/ХІТ – фестивальний проект Docudays UA, метою якого є презентація та показ у регіонах країни документального кіно, яке сподобалося іноземному глядачеві. Усі три фільми – фаворити міжнародних кінофестивалів.

«Боббі Джейн» / Bobbi Jene (2017), режисер Ельвіра Лінд

– Ти не помічала моєї роботи протягом 13 років.

– Ні.

– Ти дивилась всі ці відео, фото, але…

– Але не бачила особистості, так.

Bobbi Jene – це документальний фільм не стільки про сцену, як про про особистість, про захоплення творчим життям, відображене з непрозорою простотою.

Кадр із фільму «Боббі Джейн»

Ось вона, ми зустрічаємось одразу, Боббі Джейн, у документалці Ельвіри Лінд. Вона гола. Вона працює над своєю хореографією, не помічаючи камери. Це важлива метафора, яка розкривається перед нами на самому початку, особливий символ інтимної відвертості. Це не кіно про танці. Це особливий (чи навіть особистий) трактат про мистецтво, людські амбіції, відстань у стосунках, це, зрештою, боротьба за власний голос.

Кадр із фільму «Боббі Джейн»

Боротьба, яка є ключовим мотивом усієї стрічки. Це не сюжетне кіно, хоча сюжет тут, безсумнівно, є і лежить на поверхні. Сюжет – це хребет, на який протягом усього перегляду поступово нанизується голос головної героїні, її хвилювання, рішення, зміни, чесність та відвертість перед собою.

Кадр із фільму «Боббі Джейн»

І хоча йдеться про документальне кіно, ти не почуваєшся глядачем. Ти навіть не спостерігач. Ти просто той, кому хтось вирішив відкрити правду, істину, провести буквально за руку. Ні, ти нічого не змінюєш і не вирішуєш. Але ти тут, ти стаєш частиною інтимної внутрішньо та зовнішньо сильної історії. Хіба так важливий сюжет, коли з тобою розмовляють відверто?

Кадр із фільму «Боббі Джейн»

«Останні люди в Алеппо» / Last Man in Aleppo (2017), режисер Ферас Файяд

– Абуамаре, ти від’їжджаєш із Алеппо?

– Так!

– Куди?

– На цвинтар.

– Скільки мертвих нарахував сьогодні?

– Вже трьох знайшли… Всі поруч лежали. Родичі.

Кадр із фільму «Останні люди в Алеппо»

Фільм сирійського режисера Фераса Файяда занурює глядача у пекло бомбардувань Алеппо з перших кадрів. Ось головні герої стрічки: Халед, Субгі та Махмуд тривожно дивляться в небо, літаки наближаються, їхній гул вже поруч, він стає гучнішим, ще і ще. Ми бачимо обличчя людей, погляди в небо…

Кадр із фільму «Останні люди в Алеппо»

«Останні люди в Алеппо» – це пряме кіно, репортаж із зони бойових дій. Фільм розповідає історію подвигу сирійських добровольців у другому за величиною місті Сирії – Алеппо, добровольців із організації «Білі каски». Кожного дня, наражаючи себе на небезпеку, вони витягують з-під завалів постраждалих внаслідок бомбардувань людей, допомагають пораненим і шукають тіла загиблих.

Кадр із фільму «Останні люди в Алеппо»

«Ручна» камера дихає в такт подихам волонтерів. Вона фіксує їхні емоції, рухається крок у крок за ними: реальна небезпека та смерть у кадрі; війна як вона є – без прикрас; тут немає сентиментальності та пафосу – люди просто роблять свою роботу, незважаючи на небезпеку. Це ода мужності та героїзму простих людей заради майбутнього, якщо не свого, то своїх дітей.

«Останні люди в Алеппо» – дуже важливий і необхідний фільм. Так, він важкий для перегляду; так, після нього буде дуже багато питань, будуть сльози на очах, і серце кожного разу буде битись усе частіше і частіше. Цей фільм – яскравий приклад прямого кіно, це стохвилинний репортаж із центру подій, розповідь про життя в пеклі, де немає належної медицини та житла, де зустріч друзів на вулиці може розцінюватися як привід для обстрілу, а школи та лікарні вже давно перетворилися на купу каміння, і не зважаючи на це, «Останні люди в Алеппо» – ода людяності.

Кадр із фільму «Останні люди в Алеппо»

Зйомки фільму відбувалися у першій половині 2017 року у тісній співпраці зі Стеном Йоганнессеном та медіацентром Алеппо, а перед початком зйомок Ферас Файяд майже два роки спостерігав за роботою організації «Білі каски». Тут варто зазначити, що організація налічує понад 3 тисячі добровольців, які працюють в районах Алеппо, Ідліба, Латакії, Хами, Хомса, Дамаску і Дар’и. За період з 2014 року по квітень 2018 року вони надали допомогу понад 114 тисячам цивільних. При цьому за той же період 204 добровольці організації загинули під час проведення рятувальних місій. Документальна стрічка «Останні люди в Алеппо» розповідає про життя трьох засновників цієї організації – Халеда, Субгі та Махмуда.

Кадр із фільму «Останні люди в Алеппо»

Фільм отримав головну нагороду журі на кінофестивалі Sundance в 2017 році, також відзначений на Міжнародному фестивалі документального кіно в Їглаві та фестивалі DocsBarcelona. У 2018 році стрічка номінована на премію Оскар у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм».

Кадр із фільму «Останні люди в Алеппо»

«Віддалений гавкіт собак» / The Distant Barking of Dogs (2017), режисер Сімон Леренґ Вільмонт

– Я сильніша, я доросла вже…

– Я теж сильний, і я також дорослий… – говорить 11-річний хлопчик Олег своїй бабусі Олександрі, коли не може розрубати дровину. Він живе з нею на рубежі двох вогнів у зоні бойових дій на Донбасі, а саме в селі Гнутове Донецької області. Втім, саме означення місця ніяк не впливає на хід сюжету (цим населеним пунктом могло би бути будь-яке поселення на лінії розмежування) – є просто війна, яка щодень гримить гарматами та вибухами, а випадкову тишу прострілюють автоматні черги.

Кадр із фільму «Віддалений гавкіт собак»

Вони йдуть на цвинтар, аби провідати своїх «мертвих». Могила матері, Олег розмовляє з нею ледь чутно, а потім запитує в бабусі, чи чула його слова мама, бабуся відповідає: «Так, чула. Вона усміхається. Вона – тут». Не маючи змоги покинути село, вони спостерігають за тим, як інші мешканці села покидають Гнутове, а Олег проводжає в дорогу своїх друзів.

За словами режисера стрічки Сімона Леренґа Вільмонта, він їхав на Донбас лише з ідеєю фільму, а самих героїв шукав уже на місці. Він спостерігав за життям дітей у зоні конфлікту, розмовляв із ними в місцевих школах, і коли познайомився з Олегом та його бабусею, то відразу зрозумів, що знайшов героїв свого майбутнього кіно. «Я хотів зробити історію про людське життя, про те, яким складним є життя дітей на війні, про те, як змінюються їхні цінності в кризових ситуаціях», – говорить режисер.

По своїй суті це стрічка-спостереження. Через історію хлопця творці фільму намагаються показати, що значить для дітей рости в зоні бойових дій.

На відміну від картини «Останні люди в Алеппо», фільм «Віддалений гавкіт собак» розповідає свою історію повільно, майже медитативно. Ми не відчуваємо присутності камери – вона відсторонена і фіксує замкнутий та крихкий мікросвіт дитини.

І коли Олег запитує в своєї бабусі:

– Ти боїшся?

Вона відповідає:

– Так! Це страшно…

Вони ховаються в підвалі, а там, на поверхні, лунають вибухи.

«Віддалений гавкіт собак» – це фільм-метафора, де сам гавкіт собак є символом небезпеки, яка постійно присутня в селищі.

Кадр із фільму «Віддалений гавкіт собак»

Фільм зроблений в копродукції Данії, Швейцарії та Фінляндії. Робота над фільмом тривала три роки, з 2015-го по 2017-й.

Серед відзнак стрічки: нагорода як найкращий дебют на Міжнародному фестивалі документального кіно в Амстердамі у 2017 році; відзнака на Міжнародному кінофестивалі в Салоніках за найкращий документальний фільм (Golden Alexander Award), приз FIPRESCI та від парламенту Греції (приз «Людські цінності») у 2018 році.

Кадр із фільму «Віддалений гавкіт собак»

Текст: Валерій Пузік, Дмитро Журавель

2 комментария

Залишити коментар