Субота, 26 вересня

Шовковиці о пів на десяту вечора

Літні ринки воістину і цвітуть, і пахнуть. Особливо вранці. А найбільше – ті, що біля залізничних вокзалів. Ще з ночі до них стікаються рум’янолиці сільські жінки, щойно від корів, несучи в обох руках цинкові відра, накриті акуратними шматинами, кошики, обв’язані рушниками, торбинки й вузлики.

За цими жінками годинники можна звіряти – адже їхній час, незважаючи на всі цивілізаційні надбання, досі ще сталий. Його осі міцно замкнені городом, птицею та худобою. Ці жінки рідко сідають торгувати на ранковому ринку. Найчастіше вони ще до сходу сонця збувають свій нехитрий товар метким перекупкам – переважно за безцінь.

– Два часа назад сама рвала! – присягається жіночка, замаскована під сільську – квітчаста хустка й колоритні котомки під ногами.

– Оцими руцями, оцими руцями доїла, настоювала й одтоплювала! Свіжий-свіжісінький! Забожилась! – шукає очима покуття поважна жінка в синьому халаті поверх картатого плаття – не знаходить і хреститься на вокзальний годинник.

Ґречні, ще сонні й не дуже вибагливі до товару міські жителі, здається, вірять, бо купують – редиску пучками, роблену сметану, а по-тутешньому – ряжанку, кріп, петрушку, огірки, кабачки або полуниці сорту «Єлизавета ІІ». Залежно від сезону. Якщо вам забаглося наварити родині борщу або й просто зробити салатик, краще все купити тут. Помідори «воляче серце» не дуже красиві на вигляд, це правда. Вони нерівні, покручені, з виямками. Проте добрі господині знають, що салат із них – царський. Та й узагалі – уже давно минули ті цікаві часи, коли ми кидалися купувати, приміром, величезні блідо-зелені польські яблука з акуратними наклейками на кожному плоді. Тепер ми знаємо, що ті яблука найкраще годяться для фотосесії, а на смак вони водянисті, ні солодкі, ні кислі – ніякі. Ще в кінці дев’яностих ми з охотою купували все доладне й однакове. Зараз – ні. Вийдеш на ринок, минеш ятки, які стоять тут щодня «по закону», і шукаєш очима бабцю. Он же вона! Три пучки часнику, чотири бурячки й кілька кульочків із помідорами – якраз такими, як тобі треба: один переспів, другий недоспів, третій підгнив, а четвертий покорчений і якийсь убогий на вигляд. Салат буде – те, що треба.

Днями знайомий написав у Фейсбуку, що його равлики-ахатини воліли вмерти голодною смертю, навідріз відмовляючись їсти «акційні» огірки з супермаркету. Оті рівненькі, красиві, один в один. Так часом хочеться бути равликом і шостим чуттям розрізняти «красиве та корисне» – ці слова нині часто взаємно виключаються.

На людних центральних ринках купувати продукти – особливо м’ясо й молоко – треба оглядаючись. Тут найчастіше панують закони дикого лісу. Знаєш цей гриб – бери. Не знаєш – обійди десятою дорогою. На ринку, щоправда, можна орієнтуватися на чергу, але це не дуже певний дороговказ. Найкраще завести собі друга – анестезіолога з реанімації. Він за один вечір розкаже стільки прикладів із життя, що купувати домашній сир у випадкових тітоньок перехочеться. Щоб упевнено торувати ринок, треба знати його закони. І тут ідеться зовсім не про економіку. Три підряд перекупки вам дадуть покуштувати вершки – і вони виявляться геть однаковими на смак. Чому? Та тому, що всі троє купили вранці по півлітровій банці якісних вершків у совісної сільської жінки – якраз для того, щоб давати вам куштувати. А в відрі в них – зовсім інший крам. Для довірливого міського жителя, якому давно пора завести друга з реанімації.

Виходить, у місті якісного й не купиш? Неможливо? Ні, не зовсім так. У непоказні дворики, здебільшого далекі від спальних масивів, де живе переважно молодь, ранком приїжджають старенькі автівки. Пам’ятаєте оте майже нереальне, достоту космічне «Мооо-лооо-кооо…. Мооо-лооо-кооо…» десь так о шостій-сьомій ранку? Ото воно і є! Якщо вам пощастило жити в такому дворику, біжіть і купуйте. Якщо, звісно, потовпитесь. Шлях до смачної робленої сметани й вершків дуже тернистий. Моя подруга хоч і живе в такому місці, але їй рідко дістається – сільський виробник тримає здебільшого одну-дві корови й возить свою смакоту давнім перевіреним клієнтам.

– Немає. Вершків немає, – розведе руками дядько в сірому картузі.

– А ото ж у вас баночка стоїть. Продайте!

– Ні, то для бабушки з третього під’їзду. Вона вже не ходить, то я їй сам однесу, як молоко допродаю.

Спробуйте замовити в дядечка вершків на п’ятницю чи вівторок. Колись і вам має пощастити. А якщо ви не мешкаєте в будиночку разом із десятком бабусь, які знають що по чім на світі, до яких ранками прилітає ота райська птаха «Мооо-лооо-кооо…», то прошу до супермаркету. Там устигнете купити. Комфортно, у будь-який час доби, перевірене. Хоча ще один мій знайомий – охоронник на молокозаводі – бідкається, що вже давно не бачив на підприємстві молоковозів. Місяців три. Або й чотири.

– Порошкове, – каже, – і сметана, й морозиво…

А літні ринки тимчасом і цвітуть, і пахнуть. Невдовзі після редиски там продають полуницю, а потім черешні й огірки. Далі йдуть вишні, яблука білий налив і абрикоси. Після них майже одночасно – помідори й баклажани. А завершується все гарбузами, гарбузцями й карахоньками, дбайливо порізаними на частинки – саме один раз на кашу. Гарбузи продаватимуть майже всю зиму – влежані, трохи примерхлі, з яскраво-оранжевим нутром. Учора ввечері вийшов пройтися в місто й прихопив із собою тільки картку – раптом морозива схочеться. Ідучи ринком, завважив бабцю скраєчку порожньої ятки. Сиділа галкою в темноті перед пластиковою склянкою шовковиць, ловила погляди перехожих. Совалася на розкладному стільці – певно, спішила на останній потяг. Хустка на ній чорна, кофтина чорна – таких кофтин тепер ніде не побачиш – і шовковиці в склянці чорні. Подовкіл тільки «нічні тітки» з оберемками польових й інших невибагливих квітів – таке й уночі купують різні романтики. А ця от… Як галка чорного вечора. Так і ловить, так і ловить тебе очима.

За дві хвилини повернувся з гаманцем.

– Скільки?

– Та за сім.

– А більше нема у вас?

– Ні, це вже послідній.

Вийняла гроші з-під церати на ятці – решту давати. Видно, що торгівля в місті – для неї діло незвичне. Хто ж гроші на ятку кладе?

Пересипала ягоди в кульок і почала збиратися. Я не зважився дивитися на неї далі, хоч якось і хотілось…

А шовковиці були на смак не такі, як із ринку. А наче ті, що виросли отам, біля наших воріт. Ішов і їв, поки не доїв усі. Футболку наступного ранку викинув. Шукав ту стару галку очима й сьогодні. І перед обідом. І після обіду. І ввечері. Не було. Нічого, напевно завтра прийде…

Сергій Осока

Залишити коментар