Середа, 30 вересня

Листи в Москву. Лист перший

Нещодавно одержав листа від моєї куми, яка зараз живе в Москві, але її коріння з Узбекистану. Ми були друзями. Але настав 2014 рік. Ми опинилися по різні боки барикади. Наші стосунки майже припинилися. І ось лист, повний суму й докорів. Не треба писати, як вона бачить ситуацію. Я вирішив написати їй, як бачимо ситуацію ми. Це щось на кшталт есеїв у листах. Сьогодні перший лист.

Дорога моя!

Так, ти громадянка Росії й відстоюєш своє право любити Вітчизну.

Мені зрозуміло, що жити в країні, відкидаючи її – нелегка справа. Одне питання – любити країну, не люблячи та навіть ненавидячи її уряд (ми в СРСР добре цьому навчилися свого часу), але ти класичного совка вже не застала. Ти попала в російський неосовок лише зараз, уже молодою, та все ж дорослою жінкою.  Все ж таки не все добре й безболісно було у твоєму житті. У тебе досвід життя в місті, де твоя, скажімо, не цілком слов’янська зовнішність змушувала тебе відчувати страх в метро… Це місто – Москва.  Або я щось забув?

Друге питання – як не любити цілу  країну. З її берізками-горобиною і кущами верби над річками. З її старовинною архітектурою. З її літературою і музикою.

Виродки є усюди. Базіки й демагоги є усюди. Безвідповідальні люди з усією гамою психічних розладів є усюди. Хулігани та праві (а також ліві) радикали є усюди. Кажучи про країну варто мислити категоріями політичними. І говорити в тих самих категоріях.

Дорога, як назвати політичний устрій в РФ? Це демократична федеральна республіка? Як Німеччина? Ні, звичайно. На мою думку, це псевдодемократія типу совка. Тобто існує лише одна партія, що має владу. Всі інші – суто декоративні утворення в яких немає шансів. А якщо в якоїсь сильної особи з’являється шанс, то…. Приклад Ходорковського досить демонстративний. Небагато людей пам’ятають, що в країнах соцтабору теж була фіктивна багатопартійна система.

Урядуща партія, як і компартія в СРСР, по суті, не є партією. Це владний паразит, що висмоктує з країни останні (або передостанні) соки. Це якась група, що самообслуговується, має одноосібного лідера, який у ній не перебуває. Та й чи може імператор належати до партії?

Російський державний лад настільки ж республіканський, наскільки демократичний. Тобто ми маємо справу з «республікою-монархією». Тут можна пригадати й Азербайджан, і Північну Корею, і Сирію. Путін не став царем, оскільки він хоче бути усюдисущим і всесильним Богом. Безальтернативним. Але – смертним.

Ти, напевно, не цілком розумієш причини моєї неприязні до вашого бога-імператора-президента. Думаю, що досвід «спілкування» з Майором Валерьєвічем у кінці 70-х — початку 80-х років назавжди визначив моє ставлення до вихідців із Контори. Хоча деякі мої друзі-дисиденти (не називатиму імен, вони живі) ще тоді говорили, що КДБ – єдина сила, здатна відродити Росію. Контора її відродила. Я побачив Росію, що піднялася з колін, – і жахнувся. Контора здатна породжувати й відроджувати монстрів. Боже, невже в цьому була Твоя свята воля? Не вірю.  Я згадую ролик – прохід Путіна по червоній доріжці через парадні зали палацу. Чергова інавгурація. Для мене це було огидне видовище.

Ні, не лише сам фігурант. А ті, хто аплодували йому по обидва боки червоної доріжки. Вони буквально їли очима начальство. Якби замість повік у них були щелепи, а замість вій були б зуби, вони з’їли б ВВП до останньої кісточки. Говорять, що свита грає короля. Але тут потрібно сказати інакше – раби створюють рабовласника.

Чи ти й справді не розумієш, що ви там переживаєте відродження культу особи? Що народ породжує самодержавство? Пушкін у вірші «Із Піндемонті» не хотів залежати ні від царя, ні від народу. Можливо, тому, що усвідомив, що цар і народ – одне? Говорять, що дорога в пекло вимощена благими намірами. Додам – і покрита червоною килимовою доріжкою.

Так, народ – батько диктатури. Але в неї є й мати. Це – ідеологія.

Ідеологія РФ, цього парадоксального утворення, еклектична і нагадує мені шашлик на шампурі. Цей шампур – мілітаризм. Я б назвав його історичним (або істеричним) мілітаризмом.

Продовжу завтра. На закінчення скажу, що ми тебе дуже любимо. А Росію – ні. У тому вигляді, в якому вона зараз, а в іншому ми її не побачимо. Я так уже точно.

Твій Борис

Залишити коментар