Середа, 5 серпня

Літо в кінопрокаті прийнято розглядати як міжсезоння чи навіть як мертвий сезон: дійсно, всі у відпустках, гарні теплі дні… Тож як заманити глядача в зал?

Тим не менш, нижче ми вам пропонуємо сім дуже вагомих причин, аби таки купити квиток і зазирнути в кінотеатр. Міжсезоння міжсезонням, але навіть у розпал відпусток прокатники приготували для вас кілька дуже спокусливих новинок: від вишуканих естетичних драм до ефектних яскравих блокбастерів.

Отже…

Літо («Лето», Росія, режисер – Кирил Серебренніков). Вихід у прокат – 28 червня.

Кадр із фільму «Літо»

Ось парадокс: молодь, що народилася через багато років після смерті Віктора Цоя, досі продовжує співати його пісні на вулицях і писати на стінах: «Цой жив!» У той же час, приміром,  Майка Науменка та його групу «Зоопарк», не менш цікавого як мінімум у текстах, уже мало хто пам’ятає. Але тепер згадають.

Фільм російського режисера Кирила Серебреннікова «Літо» вже посварив між собою старих рокерів, молодих кінематографістів, меломанів, що пам’ятають живих Цоя та Майка, а також тих, хто знають їх лише з записів. Якщо екстраполювати всі ці палкі дискусії (той-таки Гребенщіков не добирав слів, хоча фільму навіть не бачив), то вийде дві непримиренні позиції: «як Серебренніков міг зазіхнути на святе, у фільмі все неправда» і «як прекрасно, нам показали кумирів!»

Фільм знято за книгою, яка була написана зі спогадів Наталії Науменко, дружини Майка. Дія відбувається на початку 80–х років ХХ століття у Ленінграді. Тоді в місті на Неві на вулиці Рубінштейна, 13 – нечувана річ! – хай і під наглядом КДБ та комсомолу, було офіційно відкрито перший у СРСР рок-клуб. Андерграундні рок-зірки, котрі були змушені грати по квартирах, нарешті отримали можливість регулярно офіційно виступати: Гребенщіков, Кінчев, Цой, Майк… – Серебренніков зосереджується на двох останніх. Майка грає російський рок–музикант, українець по батьковій лінії Роман Білик з групи «Звєрі» (мав акторський досвід у серіалі «Короткий курс щасливого життя»), Цоя – німецький актор корейського походження Тео Ю (грав у живої легенди світового кіно Кім Кі Дука у фільмі «Один на один» (2014)), Наталію – російська акторка Ірина Старшенбаум («Тяжіння» (2017)).

Серебренніков знайшов дуже правильне рішення: фільм – чорно–білий – відповідає як епосі (документальність підходу), так і настрою, адже тоді було все просто: «ми» – живі, проти «них» – брехливої і жорстокої диктатури – цілковито дуалістичний світ. Невідомо, чому лютують апологети рок–класики, але і Роман, і Тео чудово відспівали репертуар своїх героїв, з тими ж модуляціями. Взагалі, це цікаве зіткнення талантів, бо прототипи – цілковито різні не тільки за долею, але й за музикою. У цю творчу неподібність Серебренніков вставляє ще й щось на кшталт любовного трикутника – Наталія не приховує симпатії до східного мачо Цоя; Майк, звісно, ревнує, але дуже поважає талант Віктора і допомагає йому розвиватися далі. І все це на тлі свинцевих буднів «застою».

Прем’єра стрічки відбулася 9 травня на Канському кінофестивалі, де вона отримала приз від журналістів за найкращий саундтрек. А ось режисера там не було: Серебренніков сидить під цілодобовим домашнім арештом через справу в розкраданні 68 млн рублів, виділених із держбюджету на проект «Платформа». Провину не визнає й з великою ймовірністю може поповнити список митців, ув’язнених путінським режимом.

 Людина–мураха та Оса («Ant–Man and the Wasp», США–Великобританія, режисер – Пейтон Рід). Вихід у прокат –  5 липня.

Кадр із фільму «Людина-мураха та Оса»

Цей фільм – двадцятий у кінематографічному всесвіті Marvel. Попередня «Людина–Мураха» вийшла в 2015–му і вигідно відрізнялася від решти «марвелівських» фільмів тим, що була дійсно смішною, дотепною як у ситуаціях, так і в діалогах. Головного героя звати Скотт Ленг (Пол Радд). Мурахою він став після того, як оволодів спеціальною технологією, що дозволяє йому багатократно збільшуватися й зменшуватися у розмірі. У 2016-му році у фільмі «Капітан Америка: Громадянська війна» він встрягає у конфлікт між самими Месниками. А цього разу ми застали його в Сан-Франциско в цілком тихому амплуа сім’янина. Але його наставник Хенк Пім (у виконанні як завжди чудового Майкла Дугласа) кличе на допомогу: у місті з’явився новий небезпечний ворог – біла надістота, більше схожа на привида, що легко проходить крізь будь-які стіни, а тому може скоїти що завгодно. Сам Ленг, хоч і завоював статус героя, але лишився при тому страшенним недотепою, тому й потрібен хтось для підстраховки. Через це Пім і надає йому в напарниці ще одну суперкомаху – Осу (Еванджелін Ліллі), яка також вміє змінювати і свої розміри, і розміри інших предметів.

Буде багато трюків і багато дотепів, але мінімум пафосу, на відміну від інших фільмів про Месників. Майже ідеальне сімейне кіно.

Нескінченність («The Endless», США, режисери – Джастін Бенсон й Аарон Мурхед). Вихід у прокат – 12 липня.

Кадр із фільму «Нескінченність»

Брати Аарон і Джастін, будучи ще маленькими дітьми, втекли з апокаліптичної секти, яких більш ніж досить в Америці. Події розгортаються з того моменту, коли хлопці отримали відеопослання на старезній касеті, після чого їм доводиться повернутися до колишньої домівки. Вони в першу чергу хотіли заповнити прогалини в історії свого дитинства, але натомість потрапляють у незрозумілі та все більш лякаючі ситуації, зіштовхуючись із незрозумілими паранормальними явищами, котрі активізуються навколо табору. Наприклад, на небі у хмарах з’являються рухомі вирви, таку ж траєкторію повторюють птахи; вночі виринає другий місяць, який можна потягнути за мотузку та інша чудасія. Члени культу вже давно чекають на якусь загадкову вирішальну подію, а Джастін й Аарон повинні стати її важливою частиною. Брати мають із усім розібратися, поки не сталося найгіршого.

Режисерами й виконавцями головних ролей став обдарований дует – Джастін Бенсон й Аарон Мурхед. Вони дали свої імена головним героям. Хлопці раніше разом працювали над проектами «Ломка» (2012), «Весна», «З/Л/О: Новий вірус» (обидва 2014). Також у картині зіграли: Каллі Ернандес («Ла–Ла Ленд» (2016), «Чужий: Заповіт» (2017)), Емілі Монтег’ю («Ніч страху» (2011), «Ломка» (2012)), Джеймс Джордан («Водоспад ангела» (2006), «Вітряна річка» (2016)), Тейт Еллінгтон («Винахід брехні» (2009), «Пам’ятай мене» (2010), «Голос вулиць» (2015)). Прем’єра фільму відбулася 21 квітня 2017 року на авторитетному кінофестивалі «Трайбека» у Нью–Йорку. Кінокритики сайту Metacritic поставили картині оцінку 81/100, а на прискіпливому сайті Rotten tomatoes – 96 % позитивних відгуків. Рецензенти сиплють компліменти: «гіпнотичний», «захоплюючий» і «лякаючий» – найпоширеніші з них, тож фільм вкрай рекомендований до перегляду.

Готель «Артеміда» («Hotel Artemis», Великобританія, режисер – Дрю Пірс). Вихід у прокат – 23 серпня.

Кадр із фільму «Готель «Артеміда»»

У цій суміші нуара й антиутопії дія розгортається в Лос-Анджелесі у 2028-му році. Після вдалого пограбування команда злодіїв повинна підлікувати отримані поранення. Найкраще місце для цього – готель «Артеміда», який насправді слугує неофіційним шпиталем для різного роду правопорушників, поранених у перестрілках і підозрілих пригодах. Якщо ви член особливого клубу, то зможете там отримати найкраще лікування та відпочинок. Цей заклад працює завдяки довірі та суворим правилам. За дотриманням яких стежить весь персонал на чолі з Медсестрою. Тут не можна мати з собою зброю або вбивати інших пацієнтів підручними засобами. Але головні герої – злодії на прізвиська Вайкікі та Гонолулу – під час пограбування захопили з собою один дуже цінний предмет: «звичайну» ручку, яка насправді коштує 18 млн доларів і належить Королю Вовків – важливому кримінальному авторитету. Той, звісно, приходить забрати своє з цілою армією підручних. Починається справжнє побоїще з непередбачуваними результатами.

Режисер фільму – 43-річний Дрю Пірс, який раніше прославився у себе в країні культовим комедійним телесеріалом «Антигерої».  «Артеміда» – його перший фільм для великого екрану, і, як буває з дебютантами, він не знає, як «треба» знімати подібні розваги, тому робить це, не стримуючи фантазію. Виходить, можливо, й неглибоко, але дуже видовищно і навіть з нальотом естетизму – в Голівуді зробили б те ж саме простіше, але «це Велика Британія, крихітко».

Розважати глядача Пірсу допомагають досвідчені зірки. В першу чергу це легендарна, двічі відзначена «Оскарами» Джоді Фостер («Обвинувачені» (1988), «Мовчання ягнят» (1991), «Не впіймали – не злодій» (2006)) та доволі незвичний Джеф Голдблюм («Парк Юрського періоду» (1993), «Пудра» (1995), «День Незалежності» (1996)), котрий свого Короля Вовків перетворив у повнокровну живу людину, якій співпереживаєш, незважаючи на все лиходійство. З молодших – Стерлінг К. Браун («Маршалл» (2017), серіали «Це ми», «Американська історія злочинів») і Софія Бутелла («Kingsman: Секретна служба» (2015), «Вибухова блондинка», «Мумія» (обидва 2017)).

Таллі («Tully»,  США, режисер – Джейсон Райтман). Вихід у прокат – 19 липня.

Кадр із фільму «Таллі»

Марло де-факто мати–одиначка при живому чоловікові. У неї троє малих дітей. Дітлахи вичавлюють із мами всі життєві соки, забирають у неї всю енергію. Вона так і каже в одній сцені: «Я порожня». Чоловік, хоч її і любить, принаймні так він говорить, але адекватної підтримки не надає. Марло теж любить своїх малих, та їй дуже важко, вона жахливо втомлюється. Але брат героїні зробив їй на день народження незвичайний подарунок – найняв досвідчену няньку Таллі. Спочатку Марло опирається, пригадуючи стереотипний сюжет із дешевих хорорів про підступну няньку, яка різними способами знищує всю родину, але варіантів у неї небагато. Хоч Таллі й дивакувата, але здається справжнім скарбом і панацеєю для Марло, принаймні на початку.

Фільм заслуговує на увагу хоча б через те, що його режисером є канадієць Джейсон Райтман. Його біографія – рідкісний приклад того, як дитина змогла вирватися з тіні знаменитого батька й піти власним шляхом. Джейсон – син Айвана Райтмана, автора таких надуспішних комедій, як «Мисливці за привидами», «Близнюки» й «Джуніор». Райтман-молодший, втім, почав знімати інтелігентні незалежні фільми, у яких дотримує тонкий баланс між гумором і психологічною драмою. Рецепт спрацював на всі сто: ці стримані картини заробляють мільйони у прокаті і збирають рясний урожай нагород. Всесвітньо відомим Джейсон став, коли його «Джуно» (2007) отримала «Оскар» за оригінальний сценарій.

Змучену Марло в «Таллі» зіграла Шарліз Терон, яка неначе створена для цієї ролі. Гідну компанію їй склала Маккензі Девіс в ролі Таллі. Здається, після останніх фільмів, рознесених рецензентами вщент, ця історія стала для Райтмана справжнім відродженням: на сайті Metacritic має оцінку 75/100, а на Rotten tomatoes – 94 % позитивних відгуків (15/16).

Місія неможлива: Фолаут («Mission: Impossible – Fallout», США, режисер – Крістофер МакКуоррі). Вихід у прокат – 26 липня.

Кадр із фільму «Місія неможлива: Фолаут»

«Я сам вирішую, коли кінець» – слова Тома Круза, які звучать у рекламному трейлері, нагадують нам, смиренним глядачам, що поки живий Круз – житиме й «Місія неможлива».

Цього разу маємо справу вже з шостим фільмом у цій невмирущій франшизі.

У новому фільмі все розвивається за добре відпрацьованим сценарієм. Ітан Хант із компанією потрапляють у опалу після попередньої місії. Раптом невідомо звідки виринає черговий маніяк-терорист, який запевняє, що хоче тільки добра та справедливості. Але для того, аби добитися цього від такого підлого створіння як людина, треба очистити її, тобто людину – себто людство – стражданням. Плюс у лиходія свої порахунки з Хантом особисто. А в останнього зв’язані руки, бо контроль над операцією перебрало ЦРУ, та ще і в управлінні завівся зрадник, який передає інформацію поганим хлопцям.

Режисер фільму – Стівен МакКуоррі, який спеціалізується на подібних стрічках: «Шлях зброї» (2000), «Джека Річера» (2012) і попередню «Місію» (2015). У «Фолауті» йому разом із Томом Крузом вдалося принаймні зберегти статус «Місії» як параду карколомних трюків, частину яких актори виконують самі, без каскадерів. Вже окремою легендою стала історія про те, як Круз здійснив НALO-стрибок – це такий військовий спосіб десантування, коли солдата викидають з великої висоти (7,5 км), а парашут розкривають на малій висоті (600 метрів). Трюк смертельно небезпечний. Круз у процесі підготовки зробив понад 100 стрибків із різних висот – все в нього вийшло зрештою бездоганно.

Круз – хороший актор, адже, зрештою, є в нього у фільмографії «Людина дощу» (1988), «З широко закритими очима» (1999), «Співучасник» (2004; блискуче зіграв лиходія, так-так). Але «Місія» – це його улюблена іграшка, він себе просто не мислить без цієї забави, де, судячи з усього, по-справжньому почувається на вершині світу, і саме оцю пристрасть із більшим чи меншим успіхом передає з екрану.

Жінка на війні («Kona fer í stríð», Україна–Франція–Ісландія, режисер – Бенедикт Ерлінґссон). Вихід у прокат – 16 липня.

Кадр із фільму «Жінка на війні»

Є три причини подивитися «Жінку на війні». Перша – її світова прем’єра відбулася в Каннах у конкурсі «Тиждень кінокритики» (нагадаю, у 2014-му році в цій секції сенсаційно виборов три призи вкупі з Ґран-прі «Плем’я» Мирослава Слабошпицького). Друга – вона там отримала дві нагороди: SACD (Authors Society) – приз за найкращу музику, що присуджується консорціумом письменників і композиторів, та єдину державну премію Канського кінофестивалю, яка має назву «Золота рейка» і присуджується залізницею Франції. Третя – цей фільм знятий за участі України.

«Жінка на війні» – друга робота ісландського режисера Бенедикта Ерлінґссона. Картина розповідає історію диригентки хору на ім’я Халлі. Їй близько п’ятдесяти років, і вона веде таємне життя радикальної захисниці екології. Коли героїня планує свою найсміливішу операцію, вона отримує неочікуваного листа: її заявку на всиновлення дитини нарешті схвалено і на неї чекає маленька дівчинка з України. Халлі готується покинути роль екодиверсантки, але наостанок вона таки наважується на ще одну фінальну атаку, щоб нанести алюмінієвій промисловості, котра є надзвичайно шкідливою для довкілля, руйнівний удар. Зйомки тривали 8 тижнів на різних локаціях в Ісландії та Україні.

Музика у фільмі фігурує за дещо театральним принципом: артисти з’являються в особливо складні моменти, щоб «підіграти» роздумам чи особливо складним рішенням героїні. Це блискучий іронічний ансамбль ісландських джазових музикантів, а також українське жіноче тріо, що співає народні пісні: Ірина Данилейко, Галина Гончаренко та Сусанна Карпенко. Тексти пісень адаптували: керівниця Київської лабораторії етномузикології Національної музичної академії Ірина Клименко та режисер картини Бенедикт Ерлінґссон.

Текст: Костянтин Левін

2 комментария

Залишити коментар