Неділя, 26 травня

Мать моя… не звоне

Бува таке, що мать моя мені не звоне. Бере отак і не звоне. Цілий день не звоне. Десь о 16-ій такого дня я собі уявляю вже, як вона втопила телефон у відрі з водою. О 17-ій вже думаю, що сьогодні ж перепади атмосферного тиску, і вона точно лежить у ліжку й не може мені подзвонити. Зазвичай, о 18-ій я вже сама дзвоню їй сказати: «А чого ти мені не дзвониш?»

Але буває й таке, що от захотілося приготувати млинців із ягодами й такі, як у неї. Дзвоню уточнити рецепт. А вона не бере слухавку. Спочатку я думаю: «ой та ладно, зараз сама щось придумаю». І придумую. Але не млинці, а вже таке, що сценаристи трилерів позаздрили б моїй фантазії. Через п’ять хвилин у неї вже буде 10 пропущених дзвінків від мене з усіх можливих номерів. Через 10 хвилин я вже дзвонитиму до родичів, сусідки, а ще голові сільради кричатиму в трубку: «Срочно збирайте групу спасєнія, там шось случилось!» А через півгодини лежатиму серед хати в позі звізди і переглядатиму картинки армагеддону з голови, бо ж як це так… мать моя, мені не звонить!

Якось вона отак не брала трубку дві години. У моїй кімнаті пахло корвалолом. Сусіди й родичі теж були не на зв’язку. І єдиний, хто взяв трубку, був давній-предавній знайомий із сусіднього села. Моя істерика й ультразвукові частоти в голосі змусили його сісти на велік і пиляти п’ять кілометрів, щоб сказати мамі: «Тьоть Вєр, вам там Таня звоне». Вона передзвонила мені тоді, коли я вже скасувала всі роботи та зустрічі й вибігала з квартири в готовності виїжджати до неї за 200і кілометрів, бо вона чогось трубку не бере.

І от на всю мою істерику й воплі вона сказала: «Та тю, шо ти ото устроїла. Я просто штани вділа без кармана й пішла на город капусту полоть». Уявляєте? У неї капуста, а в мене істерика та почті-шо інфаркт. Я тоді пообіцяла попришивати їй кармани на увесь одяг, навіть на піжаму. Так і зробила, між іншим.

Якось у селі пропав зв’язок. Оператори мобільного зв’язку робили якусь там заміну обладнання декілька годин. І от саме в ту «декілька» я подумала: «щось мать мені не звоне», і почалося. Ох тоді і почалося. На вухах стояли тут – усі, а там – ніхто. Бо в них не було зв’язку, вони жили своїм звичним життям, навіть не здогадувались, що за 200-ті кілометрів від них одна істеричка здіймає небо. Коли ті оператори повмикали свої вишки, то все село отримало повідомлення: «Вам дзвонили… і мій номер телефону». А мать моя так і зовсім отримала повідомлення про те, що дитиночка її, тобто я, аж 65 разів спробувала їй додзвонитися. Влетіло тоді від мене усім, і навіть представнику «Київстару», якому я написала вимогу, щоб вони в обов’язковому порядку присилали мені повідомлення: «Шановна пані-істеричка. Випийте заспокійливого й почекайте, ми вимкнемо зв’язок на пять хвилин».

Я чомусь думала, що це тільки я така…навіжена й істеричка, а виявилось, що нас таких легіон.

От наприклад подруга, яка живе в Італії, вирішила до мами подзвонити. Ну от просто так, чогось захотілося, а мама трубку не взяла. То щоб ви розуміли навіженість тієї женщіни. Маму її вже через 40 хвилин шукали рятувальники, наряд поліції та бригада швидкої. І знайшли. А мать її пішла до сусідки дегустувати вишнівочку, і телефон вдома лишила. Вийшла розпашіла й гарна з гостей, а в неї під дверима вже медики з пожежниками радяться, як двері ламати.

Мужчини теж так можуть. Якось товариш із Будапешту летів у Київ срочно, бо мама його вимкнула звук на телефоні, а він потім впав за диван і там розрядився.

Інша моя подруга з мамою живе в одному районі. І теж її мать не звонила, і трубку не брала. Так та подруга вже через годину стояла під маминими дверима: підказувала слюсареві з якого боку краще почати вирізати броньовані двері в мамину квартиру. Мать її з питанням в очах: «доця, ти шо… @$&#@?», вийшла саме тоді, коли рішучий слюсар почав зрізати петлі. Там виявилось, що доця дзвонила на телефон, який лежав на кухонному столі, а мама в цей час дивилась увлікатєльний серіал на максимальній гучності.

Мать моя, звоне… хух. Нарешті! «Е, а чого ти трубку не береш?»

Мами, беріть, будь ласка, трубки, відповідайте на дзвінки, дзвоніть своїм дітям, бо, може, у вас зараз усе добре, а доця – вже істеричка навіжена, і знає поіменно всіх працівників поліції, пожежної та швидкої. І навіть номер дяді Льоні-слюсаря, який не задорого зріже ваші «бронедвері». Бо в неї мать її… не звоне.

Татуся Бо

4 комментария

  1. Дівчатка, щоб не тріпать нерви собі й мамі, треба більше працювать. У мене теж був такий період, коли доця телефонувала по 10 разів на день, порою аж …діставало до печінок, і нічого не скажеш, бо зразу обіди буде! А тоді перейшла на іншу посаду, часу менше стало, то й телефонує вже 1 -2 рази і по ділу. Отак і ви! І буде вам щастя!

  2. Дякую, насміялася, але сама точнісінько така сама!! Маю ще особливість дзвонити об 23.00 і навіть це не рятує сусідів, бо як мать трубку не бере, дзвоню всім сусідам))
    Дякую!!

Залишити коментар