Середа, 3 червня

Нещодавно моя донька зателефонувала зі Львова і тремтячим від хвилювання голосом розповіла про військового, який просто на вулиці впав на асфальт і почав голосно щось викрикувати, накидатися тим, що потрапляло під руки. Полетіли його окуляри, сумка, дрібне каміння… А він втискався в землю та галасував. Люди, що були навколо, реагували по-різному. Одні шарахалися, інші дивилися з цікавістю. Але ніхто не знав, що робити напевно. 

Через кілька хвилин поряд з’явилися поліцейські, які викликали швидку. Медики разом із поліцією силою приборкали хлопця і, запакувавши в карету медичної допомоги, відвезли геть. Люди навколо почали розходитися. Місто продовжувало жити своїм розміреним життям… І перехожі, що стали свідками цього епізоду, напевно розкажуть про нього своїм близьким і знайомим, як про жахачку, головним героєм якої був хворий на голову солдат. А потім швидко забудуть. Адже мирний соціум зазвичай витісняє зі своїх мізків такі речі, тому що все, що пов’язане з війною, для нього чужорідне й викликає дискомфорт.  Але в країні, де п’ятий рік поспіль тривають бойові дії, на мирну територію повертаються зі сходу десятки тисяч ветеранів, які потребують адаптації, не помічати їх не вийде.

Спалах минулого

Отже, що ж відбулося на львівській вулиці з тим військовим? Звичайно, заочно робити висновки – справа невдячна. Але з того, що знаємо, можемо припустити, що з ветераном стався флешбек – стан, що характеризується уявним мимовільним та непередбачуваним поверненням людини до травматичного досвіду. Це відбувається через надзвичайно яскраві спогади. Військові психологи дослідили й описали флешбек після В’єтнамської війни, тож перша назва цього посттравматичного стану – в’єтнамський синдром. Потім, після війни в Афганістані його називали афганським, ще пізніше, після подій в Чечні – чеченським. В 2015-му році в Україні, коли військові з зони бойових дій на сході країни почали повертатися на мирну територію, занурення в бойове минуле почали називати донбаським синдромом. Але не прижилося. Тож сьогодні сучасні українські психологи дотримуються нейтральної щодо місцевості назви – флешбек (англ. «flash» – спалах, «back» – назад), що буквально означає «спалах минулого». Хоча насправді цей стан зазвичай триває значно довше, ніж спалах: від кількох секунд до кількох годин. У цей час ветерану здається, що страшна реальність із минулого повертається і травматичні події розвиваються в його сучасному житті, безпосередньо тут і зараз. Кордони між «тією» і дійсною реальністю у свідомості людини стираються. Тож під час флешбеку колишні військові чують вибухи, затуляють вуха руками, кидаються на підлогу, намагаючись сховатися від уявних обстрілів – взагалі поводяться так, як би вони діяли, перебуваючи безпосередньо на полі бою. Але буває й навпаки, коли людина переживає повернення у війну без рухової активності, її ніби вимикають з «тут і зараз». Ветеран просто сидить і дивиться в одну точку, ніби крізь час і простір. Американські військові психологи цей погляд називають «поглядом на дві тисячі ярдів». Такий стан оточуючі іноді сприймають як глибоку замисленість. Хоча насправді людям, що знаходяться поряд, варто бути пильними, адже в такі моменти заціпеніння ветерана вмить може перетворитися на вибухову активність. Самі ветерани, коли описують свій досвід занурення в спалахи минулого, говорять: «У мене в очах стояла війна», «Я був тут і не тут», «Я знову воював».

Чому повертається війна?

Зазвичай події, які відбуваються на війні, настільки жорсткі та травмуючі, що вкарбовуються в пам’ять людини на все життя. Тож не дивно, що час від часу яскраві спогади з військового минулого виринають із глибин свідомості й заповнюють собою всю реальність. Спусковим гачком, або як кажуть психологи «тригером», флешбеку, може бути що завгодно, пов’язане з травмуючою подією. Спалахи з минулого можуть активізувати плескіт у долоні, плач дитини, гуркіт мотору, потріскування полум’я в багатті, запах смаженого м’яса, навіть суцільна тиша. Знаменитий режисер, один із авторів культового серіалу «Твін Пікс» Девід Лінч створив хвилинний ролик про те, яким чином побутові звуки можуть повертати ветеранів у війну. Перша половина цього відео – кадри жорсткого бою, друга – мирне життя. Але звукова доріжка на обох половинках однакова. Шелест вентилятора, сигнал закінчення роботи мікрохвильовки, клацання дверцят пральної машини, звук м’яча, що відстрибує від покриття спортивного майданчика, вибух повітряної кульки, що луснула в руках дитини, свист насосу, що накачує шину, клацання замка на дверях – вся ця звукова палітра запросто накладається на картинки бою і трансформується в: тріскіт пропелера гелікоптера, що летить над палаючим містом, клацання затворів, какофонію в рації, свист куль і вибухи. Таким чином флешбек може спіткати ветерана де завгодно: на міській вулиці, вдома, на заправці, під час відпочинку.

Окремо варто зауважити про зв’язок між виникненням флешбеків і вживанням алкоголю та психотропних речовин. Адже якщо зазвичай вважається, що алкоголь має здатність пригнічувати симптоми стресу, то у людей із травматичним бойовим досвідом його вживання, знижуючи фізіологічну активність певних ділянок мозку та нервової системи, підсилює нейробіологічні зміни під час посттравматичних стресових розладів. Отже, ймовірність виникнення та яскравість флешбеків на фоні дії алкогольних або наркотичних речовин підвищується. Виникає такий собі ефект хибного кола: ветеран п’є чарку, аби розслабитися, натомість має жахливе занурення у війну, отримує пригнічений стан і потребу в алкоголі, знову випиває і здебільшого у черговий раз поринає у травматичні спогади. Така ж ситуація не є рідкістю серед хлопців, що повернулися з війни. Жахливо те, що від посттравматичної алкогольної або наркотичної залежності потерпає не тільки ветеран, а й ті люди, що знаходяться поруч із ним. У цьому випадку варто звернутися до досвідчених фахівців: психолога, нарколога, капелана. В ідеалі, коли команда професіоналів працюватиме комплексно та злагоджено. Тільки така робота, помножена на підтримку рідних і близьких, може дати позитивний результат.

Що робити тому, хто став свідком флешбеку?

Якщо ви опинилися поруч із людиною, у якої стався флешбек, перш за все варто подбати про власну безпеку. Головне правило – ніколи не підходити до ветерана зі спини і не робити поряд із ним різких рухів, адже реакція може бути миттєвою й з сумними наслідками для необережних оточуючих. Але не варто ставитися до людей із бойовим досвідом, як до агресивних машин-вбивць. Адже миттєва відповідь на загрозу на передовій рятує життя, тому дуже швидко й стійко вкорінюється в людську психіку. Це робить ветеранів не гіршими й не кращими, а просто іншими. І про цю іншість варто пам’ятати. Ветеран В’єтнамської війни, військовий психолог і розробник системи реабілітації ветеранів воєнних конфліктів у США Френк П’юселік на своїх лекціях часто розповідає історію про американського комбатанта, який ненавмисне вбив свого кількарічного сина, коли той підійшов до татка ззаду з наміром показати йому нову машинку, що заводиться. Але, на жаль, звук механізму іграшки був дуже схожий на клацання зводу курка автомата. Відточений рух, що мав на меті захист від смерті на війні, призвів до трагедії на мирній території. Той ветеран, за словами Френка, сам пішов у поліцію і попросив, аби його посадили до в’язниці…

Наступне правило: якщо ви опинилися поряд із людиною, у якої стався флешбек, варто прибрати всі колючі, ріжучі й важкі предмети, які можна жбурнути. Аби ветеран не пошкодив як себе, так й оточуючих.

Третє правило: під час флешбеку не варто торкатися людини. Реакція може бути така ж, як на дитячу іграшку з історії Френка П’юселіка. Винятком може стати рідна людина, за умови, що ветеран вже починає усвідомлювати, що він знаходиться не на війні, а тут і зараз. Як допомогти йому в цьому? Військові психологи радять стати на безпечній від людини відстані та впевненим, але негучним голосом раз-по-раз повторювати, де вона знаходиться й те, що тут безпечно. Також можна почати описувати предмети, що знаходяться навколо, і так само спокійним монотонним голосом запитувати ветерана, чи бачить він те ж. Таким чином варто продовжувати аж до того часу, доки людина не піде на контакт і не почне спілкуватися усвідомлено.

Четверте правило: якщо ви бачите, що поведінка ветерана може нести загрозу вам і навколишнім, варто терміново відійти на безпечну відстань і викликати поліцію, швидку допомогу.

І останнє, дуже важливе правило: в якому б стані не був ветеран, він має право на повагу й гідне ставлення. Вражає випадок, про який розповіла в одному зі своїх інтерв’ю психолог, керівник ГО фахівців сфери психічного здоров’я «Development Foundation» Марта Пивоваренко: у потязі, який прямував до Запоріжжя, люди, що стали свідками незрозумілої поведінки ветерана, недовго думаючи, просто його відлупцювали. А хлопець просто поринув «у бій»: упав на підлогу і почав повзти, ховаючись від уявних обстрілів під стіл. Можна тільки уявити собі його стан після того, як він повернувся до тями…

За чотири роки війни український мирний соціум наполегливо намагається переконати себе, що війна десь далеко. Якось важко усвідомити, що зона Операції об’єднаних сил всього за ніч дороги потягом Київ-Костянтинівка. Нам абсолютно не хочеться пристосовуватися до людей інших: тих, що пізнали війну. Але не зважаючи на це, вони все частіше з’являються в нашому житті. І якщо проаналізувати сумну статистику кримінальних непорозумінь і жахливих трагедій за участю колишніх військових, виходить, що мирний соціум не може бути осторонь цієї проблеми. Він теж має адаптовуватися та пристосовуватися. Тож вчитися жити в умовах війни, що поряд, стає життєвою необхідністю сьогодення. І ще варто пам’ятати про толерантність і повагу до людей, яким довелося взяти в руки зброю й ризикувати своїм життям заради нашого майбутнього.

До прикладу, в США на терміналах в аеропортах красуються великі написи-подяки американським військовим: «Thank you for your service» («Дякуємо за вашу службу»). Перед злетом літака, якщо на борту є військові в однострої, стюардеса обов’язково повідомить: «Сьогодні з нами летять наші захисники, «thank you for your service», хлопці». А якщо є вільні місця класом вище, їм обов’язково їх запропонують. Слова подяки американські солдати можуть почути де завгодно: у супермаркеті, від водія таксі, у перукарні, просто на вулиці… У нашій країні – по-іншому. Тож змінюймо нашу країну. Говорімо нашим ветеранам: «Дякуємо за службу, хлопці». Повірте, вони того варті, і для них це дуже важливо.

Текст: Юлія Вовкодав

Залишити коментар