Середа, 23 січня

Соцреалізм і великі будівництва Маґдебурґа

Майже 30 років минуло з моменту, коли Берлінську стіну було зруйновано, НДР і ФРН перестали існувати, а єдина велика Німеччина возз’єднала свої землі. Чи вистачило німцям трьох десятиліть, аби загоїти історичні рани, а країні – аби повністю зцементувати дві свої половини?

Буває, що двом рідним людям важко зійтися після тривалої розлуки, ба розлучення, то що вже казати про велетенські живі механізми, якими є громади. Життя по різні боки Берлінської стіни позначилося як на економічному, так і, певною мірою, на соціальному розвиткові двох Німеччин. Сьогодні час від часу порушують проблему нижчих заробітних плат на Сході країни порівняно з Заходом, відзначають нерівномірність кривої безробіття на мапі держави тощо. Навіть хвилі мігрантів заповнюють Німеччину нерівномірно: 4 % у землі Саксонія-Ангальт проти 40 % в одному тільки Франкфурт-на-Майні – біженці прагнуть потрапити на багатші землі, щоб сподіватися на соціальну та фінансову допомогу й робочі місця.

Я веду свої спостереження, перебуваючи в Маґдебурґу, тобто з місця колишньої Німецької Демократичної Республіки. Тут тішать око справжні німецькі типажі: трапляються у транспорті світловолосі, високі юнаки та дівчата, кремезні дорослі чоловіки та стримано привітні фрау − дуже вражає фізіогномічна схожість німців і слов’ян. І справді, колись слов’янські племена заселяли ці краї.

Часом абсолютно сторонні люди починають звертатися до тебе як до старого знайомого: якось у трамваї до нас повернувся джентльмен, раптом повідомивши, що він живе тут із 1989 року, а сам родом із Марселя, має фрау та двох синів, які чудово говорять німецькою. Вийшов він так само неочікувано, як і заговорив із нами. Іншим разом на зупинці підійшов літній пан, широким жестом намагаючись обійняти нашу скромну компанію, яка чекала на колегу, й, оскільки була компанія інтернаціональною, то літній пан зреагував на російську мову: почав, сміючись, демонструвати її початкові знання. Якось ми стали свідками переходу вулиці на червоне світло чоловіка з непевною ходою, який, помахуючи пляшкою в руці, почав пояснювати людям, чому він зранку порушує правила дорожнього руху. Ця манера – звертатися до сторонніх людей на тій лише підставі, що ми ж, мовляв, співгородяни, ріднить німецький Маґдебурґ із українською Одесою. Утім, офіційне місто-побратим – Запоріжжя.

Однак основними наслідками НДР тут вважають довгобудови та соцреалізм в архітектурі.

Міф про німецьку пунктуальність проходить випробування на міцність у самому центрі Маґдебурґа: з 2016 року, майже другий рік, тут ведуть… ремонт дороги. Центр міста перекопано, навіть деякі трамваї й автобуси змінили маршрути, аби об’їжджати район залізничного вокзалу. Опозиція закидає міській владі зловживання та фінансову нечистоплотність, пов’язану з цією довгобудовою, люди терплять дискомфорт, страждає ландшафт міста. Нічого не нагадує?

Інший бич, якого ніяк не позбудуться маґдебурці, − звичка зводити будівлі у спрощеному, колись після війни економічно обґрунтованому, стилі соцреалізму. Історичне обличчя міста було майже дощенту знищено під час Другої світової. Найкраще збереглася вулиця Гегеля (до слова, тут є й вулиці Максима Горького, й Олександра Пушкіна; топоніміка міста – окрема тема), яка нині становить архітектурний острівець старого Маґдебурґа.

Тепер поряд із стародавнім Dom’ом (Dom – це «собор» німецькою) стоять потворні коробки домів. Як можливе таке сусідство? Чому за 30 років не знайшлося можливості реконструювати принаймні історичний центр міста? Ці питання ставлять туристи, ставлять їх собі й німці. Але найбільшим парадоксом є те, що традиція будувати «радянське» житло триває: часто новобудови нагадують знайомі до болю архітектурні проекти українських спальних районів.

Та Маґдебурґ привабливий у своїй еклектиці, наче обличчя старої людини, яка пережила війну та має намір жити довго й щасливо, − шрами й рубці епох роблять його неповторним. Він потопає в зелені та квітах. Приїхавши на початку літа, ми застали цвітіння неймовірної кількості лип, висаджених тут. «Уявляєш, це місто має таку ж довгу історію, як і наш Київ?». Уявляю. Горде місто, яке першим заявило про свою волю. Утім, ви й без мене знаєте, що таке «маґдебурзьке право».

Текст: Тетяна Монахова

Фото: Ілля Гірник

Залишити коментар