Субота, 31 жовтня

Зустрілися ми з улюбленим актором українців, народним артистом, Станіславом Бокланом прямо на знімальному майданчику. Українська кінокомпанія Garnet International Media Group для зйомок свого нового художнього фільму «Передчуття» обрала дивовижні краєвиди Одеси та Чорноморська. Полуднева спека півдня не завадила знімальному процесу. На майданчику згідно зі сценарієм розгорталися перипетії, а навколо за роботою професіоналів спостерігали десятки містян. Найбільше вразили діти, які після команди режисера «Тиша на майданчику» із трепетом завмирали і терпляче очікували завершення зйомок. Як тільки пролунало таке бажане для знімальної команди «Дякую. На сьогодні усі вільні», дітлахи з папірчиками, неакуратно вирваними з блокнотів, і дівчата з мобільними телефонами у яскравих чохлах одразу ринулися до пана Станіслава за автографом і фото. Попри зірковий статус і помітну втому актора, жоден шанувальник не залишився без уваги. Ба більше, у справді народного артиста знайшлися сили і на щирі усмішки, і на обійми, і на жарти. А далі була довга і серйозна розмова у затінку парку про примхливу акторську долю, про терплячість, про роль, яка принесла популярність, про головного критика – дружину, про обурливу ситуацію навколо Олега Сенцова, про майбутнє українського кінематографу та про головного героя фільму «Передчуття».

Пане Станіславе, якось Ви казали, що акторство – це доля: якщо судилося, то й конем не об’їдеш. А що підштовхнуло вас іти з товаришем за компанію і підкорювати столичний театральний виш?

Я не знаю. Насправді доля мені натякнула (коли я не вступив), що треба звернути з того шляху: розвернути голоблі й більше туди не приходити. Але ж бачите, мені так сподобався світ, з яким я тоді зустрівся, і ті люди, з якими я познайомився, що вже не зміг відмовитися. Тоді в мене виникла печаль і туга, що я виявився нездібним. Захотілося знову повернутися.

Тож Ви не відмовилися від спонтанної ідеї та вирішили підкорювати цей Олімп знову?

Так! Я вступив на підготовчі курси, де зустрівся з прекрасними педагогами. У нас була група, яка готувалася до вступу, але навчання далеко не гарантувало вступу: ми просто займалися, вчилися, були репетиції, щось підглядали. А потім я, як усі, пішов на іспит і таки став студентом.

А багато хто тоді, у 79-му році, так і не вступив. Найцікавіше, що тих, хто не вступив, ви сьогодні знаєте, а тих, хто вступив, – ні. Олексій Горбунов, народний артист України, Юрій Гребельник, народний артист України, Толік Зіновенко – прекрасний актор – це всі ті, хто в 79-му році не пройшли за конкурсом і стали студентами вже у 80-му.

А коли Ви були ще Славіком, а не Стасом (батьки назвали сина В’ячеславом і так і називали в дитинстві, а у свідоцтві записали Станіславом, актора почали так називати лише у виші – прим. ред.), про що мріялося, ким хотіли стати?

Я ні про що не мріяв, я вчився в звичайній школі № 40, більшість часу проводив у дворі, грали в кінг, пили вино й обіймалися з дівчатами – ні про що не мріяли, просто не було жодної причини, щоб вона переросла в дію. Ну, пішов я в артисти за компанію.

Значить, таки доля. А от щодо обіймання з дівчатами розвиньмо тему. Один відомий режисер стверджував, що «все, що починається в кадрі, закінчується в гримерці». Скажіть, а Ви зі своєю дружиною (акторка Київського молодого театру Наталія Кленіна – прим. авт.) познайомилися на сцені?

Так, ми в театрі познайомилися. З однією познайомився, вона разом зі мною вчилася у театральному інституті. А з другою познайомився на сцені професійного театру. І вже багато-багато років не знайомлюся більше ні з ким.

Я не знаю і ніколи не знав, чого саме цим жінкам я подобався, не розумію цього механізму. Ну, з таким характером, як у мене, непросто. У них так доля випала – зі мною жити. Взагалі, дуже складно жити з людиною, для якої робота понад усе.

А що найважче в житті самого актора?

Для мене – нікого не підвести. У тому сенсі, що якщо людина мене запрошує працювати чи в театрі призначає на роль, то вона на мене розраховує.

Театр – це взагалі сурова система. Ти там на службі. Тобі кажуть: «Ось роби так», – і ти робиш. Кажуть – ні, і ти – сидиш. У кіно ти можеш відмовитися, якщо сценарій не подобається, але тут для мене починається справжня мука. Я не думаю, чи сподобаюсь, завжди хвилююся через те, щоб не підвести, щоб режисер не пожалкував, довіривши мені ту чи іншу роль.

А де Ви вільніше себе почуваєте? Де більше творчого простору: в театрі чи в кіно?

Давайте одразу зазначимо, що це абсолютно різні діяльності: театр – це там, де ти можеш пошукати; кіно – це місце, де ти мусиш працювати, грати, тому що не так багато часу для прогонів та репетицій. Це конвеєр, який постійно працює. Ну, уявіть: я за 12 годин повинен відпрацювати 15-18 сцен. І коли мені спілкуватися з режисером? Тоді, коли переставляють камеру з місця на місце, щоб взяти той чи інший план? Тому ми приходимо в кіно і розуміємо, що коли тобі кажуть, що ти мусиш це зіграти, то ти береш це і граєш. Потім вже можеш сказати: подобається це тобі чи ні.

А в театрі є момент репетиції та пошуку. Цим театр мені і подобається. Тому в мене ніколи не було навіть думок, щоб піти звідти. Саме там я можу пошукати собі щось таке, чого я ще не пробував у кіно, а потім мати це в багажі, щоб зіграти в кіно. У театрі створюється така собі своєрідна пошукова майстерня, лабораторія. А кіно – це просто робота важка, складна і не завжди весела

А чи не з’являється спокуса похуліганити власне вже під час вистави: додати до ролі своє бачення?

Ні. Тому що насправді при нормальній репетиції, при нормальному пошуку йде взаємодія. Режисер бачить сцену так, а ти як актор – інакше. Ти показуєш, а режисер погоджується або не погоджується, інколи досить категорично. Адже це він робить виставу. Розумієте, я завжди казав своїм студентам: «Ми виконавці чужої волі».

То чи не буває Вам, сформованій особистості, народному артисту, важко коритися чужій волі?

Ну, ми ж не тупі безмовні виконавці! Я, насамперед, професіонал і розумію, що саме хоче режисер. І в мене є можливість існувати разом з ним у пошуку. Звичайно, це прекрасно, коли режисер на це погоджується й тим самим відкриває у твоїй душі всі двері. Ти пропонуєш, врешті-решт він вибере та зупиниться на тому чи іншому моменті, але ти береш активну участь у цьому. Ти не просто прийшов: де мені стати, куди повернутися, що сказати. Тому мені це цікаво. А кіно – це просто інша робота, по-своєму цікава. Мені подобається, що я можу це зіграти, так зробити.

У «Столітті Якова» і в «Поводирі» ваші герої похилого віку, а до цього, зазвичай, Ви грали героїв-коханців. Чи легко погодилися на зміну амплуа? Інколи це стається безповоротно.

Певно, я порозумнішав. Треба добре орієнтуватися, в який час ми живемо та яку роботу нам пропонують. Бачите, тоді, коли російська індустрія заходила на наші терени, то пропонувала всі ці фільми про міліціонерів. Ти чітко розумієш, що, незалежно від того, подобається це тобі чи ні, ти повинен зберегти професійність, і погоджуєшся грати продажних прокурорів, не дуже або дуже хороших міліціонерів, тому що іншого вибору та пропозиції немає. Або якогось трішечки багатшого дядька, якому подобається молода дівчина. Але потім прийшов інший матеріал. І мені було цікаво спробувати. Але дивіться, «Поводир» – це взагалі випадковість: один актор, не будемо називати прізвище, відмовляється, а картина в запуску, тоді й виникла ідея запросити Боклана.

Зараз дуже складно навіть уявити в ролі кобзаря Івана Кочерги когось іншого.

Це тому що ви знаєте, а був би інший актор, тоді б це було інше кіно.

Знаєте, я знявся перед цим у «Матчі» – це фільм про київське «Динамо», грав там специфічного персонажа. Не знаю, чого мене назвали продажним актором після того. Писали, що я погодився спаплюжити Україну. Але я просто грав людину, яка заплуталася у своїх політичних баченнях, яка любила жінку, а жінка його – ні. І він страждав від цього. Мені здавалося, що я грав досить об’ємного персонажа. А мені люди дзвонили й казали, що спаплюжив свою честь і достоїнство…

Але ті ж самі люди після «Поводиря» дзвонили та казали мені, що я відкрив нову сторінку української душі. А я просто грав нормальну людину, каліку, яка має свою долю і яка зрозуміла, що має врятувати хлопчика, бо інакше той пропаде… Врятувати навіть ціною свого життя, бо навіщо було жити.

Стасе, Ви сказали, що для вас не є цінністю широка популярність, але для Вас важливо, що кажуть професіонали про Вашу роботу. Чия думка для Вас сьогодні важлива, та хто ті люди, що можуть зробити вам зауваження і дати поради?

Прізвища я все одно називати не буду, бо ті, кого не назву, образяться. Слава Богу, останнім часом з’являються у нас такі продюсери, які займаються хорошим, достойним продуктом.

А професійні кінокритики?

Знаєте, часто це люди, що тільки самі вважають себе кінокритиками…

Ну, може, вони десь і є, але я з ними не зустрічався. Усі ті люди, які сьогодні пишуть статті, критикують неконструктивно і не як спеціалісти. Вони все одно пишуть, передусім, із точки зору «подобається» чи «не подобається», вони пишуть про все це як глядачі.

Я таку критику називаю одним реченням: «Як би я зіграв, якби міг». Як може людина, що тільки писати і вміє, розповісти професійному акторові, як йому грати? Чим така людина може мені допомогти?

Я прочитав колись давно-давно один вислів, він допомагає мені жити: «Вмієш давати поради – умій іти до такої-то матері». Знаєте, я їх не запитую, то чого вони лізуть до мене зі своїми порадами.

Хоча мені було б цікаво посперечатися з людиною, обстоюючи свою думку і бачення ролі. Якщо людина десь щось про мене говорить, але при цьому не виходить на розмову, чи то на екрані телевізора, чи то в кафе, то це пусте. Зустрілися, поговорили б. Я дізнався би про претензії – тоді це було б нормально та по-людськи чесно. А коли людина десь там далеко щось пише… Ну, тоді я кажу, що караван іде, а ті біжать і гавкають.

А колеги по цеху можуть Вам щось порадити чи покритикувати? До кого Ви все ж таки прислухаєтеся?

Звичайно, є колеги… Але головна людина, до думки якої я прислухаюся, – це моя дружина. Вона профі. Інколи хочеться почути правду. Але вкрай рідко стається так, що хтось тобі цю правду наважиться озвучити. Хтось боїться образити, хтось ставить запитання так, щоб правди не почути, бо навіщо вона.

Тому єдина людина, яка скаже так, як воно є, – це моя дружина. Вона не буде лізти в кишеню за слівцем, вона мені може добряче сказати. Якщо я на це заслуговую, то можу почути: «Ты играешь какую-то лабуду». І все. І вона не буде ахать і охать та підкидати чепчики догори, якщо це не дуже. Вона скаже: «Нормально. Не стыдно». І ми підемо далі, бо це робота. Ми взагалі прибрали із сім’ї моменти захвату. Це наша робота, важка, складна, яка постійно нас розлучає.

Стасе, сьогодні Ви затребуваний актор. Але так було не завжди. У театрі давно вже маєте суперові ролі й були визнані майстром, але впізнаваності й популярності набули лише останні 7-8 років.

Актори, які серйозно цим займаються, прекрасно розуміють: щоб ця робота тебе годувала, ти маєш бути нагорі. Тоді ти займаєшся дійсно цікавими ролями, і ця цікава робота тебе ще й прогодує.

А щасливих людей у нашій професії дуже мало, якщо брати у відсотках, то не більше 1 %. Мій шлях такий довгий, що один мій однокурсник, який працює в іншому місці не в нашій професії, сказав: «Я не хотів би, як Боклан, стільки йти до всього цього. Стільки пахати, терпіти, бути невизнаним, непризнаним, але все ж таки весь час рухатися вперед, аби тільки на старості отримати результат».

Але я свого часу прочитав «Мартіна Ідена» Джека Лондона і зрозумів, що якщо стукати, то двері відчиняться. Завдяки багатьом людям, я, киянин, покинув Київ, поїхав працювати в Донецький обласний російський театр міста Маріуполь для того, щоб працювати саме в театрі, щоб були ролі, був репертуар, щоб був Вампілов, Розов, Достоєвський, Горький, Гоголь, тому що в Києві такого тоді ніхто не грав. А ходити з алебардою або в шароварах мені не дуже хотілося. Я все покинув і поїхав. І 10 років із прекрасними людьми, із прекрасними акторами я займався професією, а не популярністю. Я займався, вибачте за пафос, творчим зростанням, намагався збагнути те, чим я займаюсь.

Ви ж не знаєте мене молодим! Я покажу Вам фотографії. Мені сказали, що з таким обличчям буде дуже складно, бо воно жодного стосунку до України не має.

Я приходив на проби, вони на мене дивилися, і не брали…

Нещодавно Ви продемонстрували ще одну грань свого таланту, комедійну, і почали зніматися в «Лізі Сміху», навіщо це вам?

«Ліга Сміху» – теж сторінка мого безумного життя, де я дозволяю собі бути повним ідіотом. Мене там називають Веселий Пенсіонер. Мені подобається атмосфера, все ж таки мені багато років, але там я зовсім не відчуваю себе старим. Я там такий, як усі. Ми молоді, щось вигадуємо постійно. У мене команда чудова – «Житомир 30+». Я ж їх і вибрав, тому що вони мої земляки.

Зараз знову буде фестиваль у серпні, там я із Загорєцкой («Загорецька Людмила Степанівна» – назва команди «Ліги Сміху» – прим. авт.) матиму можливість попрацювати.

А щодо популярності, то я не думаю, що «Поводир», чи «Слуга народу», чи «Матч» принесли мені справжню популярність.

«Століття Якова»?

Ні. «Коли ми вдома»! Григорій Іванович Бакулін зіграв зі мною неперевершений жарт: він зробив із мене побутово популярну людину. Магазини, базари, під’їзди, школи, супермаркети – просто неможливо пройти. Проїхати спокійно в метро без того, щоб не надягти капелюха й окуляри, просто нереально. Всім цікаво…

А Ви самі любите цього персонажа? Видно, що Ви отримуєте задоволення, коли його граєте.

Я люблю усіх своїх персонажів. Це ж частина мого життя.

Там мені пишуть чудовий матеріал. Ми цей сезон знімаємо українською мовою. Не всім це підійшло, бо є люди, які взагалі мови не знають, але намагаються говорити. Так от, цей персонаж зробив мене. Бо, насамперед, згадують його, а потім вже «а ви ж прем’єр-міністром ще були». Я дуже вдячний тим людям, які на сьогоднішній день ризикують зі мною попрацювати з тим матеріалом, який я до цього ще не грав. От дивіться, я не грав нічого схожого на прем’єр-міністра.

Він у Вас якийсь занадто симпатичний вийшов.

Ні! Він сволота велика, але водночас чарівний, дуже розумний персонаж, який стовідсотково оцінює ситуацію.

Якось із колегою хотіли випити каву на вулиці, а продавець мені каже: «Я знаю вас. Я вас ненавижу. Вы же премьер-министр. Я с таким удовольствием понял, что все политики вот такие и с каким цинизмом они все нами разруливают».

Це такий тип політика, який добре знає цей механізм. Для нього життя – це «потешка», бо знає, що ніколи не щезне, не втопиться, не пропаде у цьому політичному болоті, випливе. І ми про це дуже багато говорили з режисером Кирющенком та Зеленським, про персонажів, про те, що ми граємо. Сподіваюся, що ми будемо знімати третій сезон цього року.

У Вас були проекти з іноземними компаніями. Чи відрізняється робота на знімальному майданчику, можливо, підходами, настановами?

Я би сказав так: кіносвіт дуже схожий. Режисер хоче творчості, продюсер – швидкості. Режисер хоче щось вичурне, а продюсер – зекономити гроші. І нікуди від цього не дінешся, все скрізь однакове.

Єдине, що там, можливо, відрізняється – момент підготовки довший і більше грошей є на проект. У мене в житті було два проекти, які претендували на «Оскар». І я сказав, що третій зі мною посилати не треба. Це був наш «Поводир» та українсько-словацький фільм «Межа». Багато хто писав, що в мене там пристойна робота. Вбивцю грав, а всі кажуть: пристойна робота.

Нещодавно Ви знялися в ролику, в якому підтримали Олега Сенцова.

Ну, я мав за честь відреагувати на таку пропозицію. Я не міг пройти повз цієї історії. Приїхали люди й запитали, чи можу, я відповів, що із задоволенням…

Нас усіх бентежить той момент, що одна людина, маю на увазі Володимира Володимировича, може тримати весь світ ось так: покласти на нас всіх величезний прибор.

Шкода хлопця, але всі ми відчуваємо момент величезної несправедливості. Деякі люди проходять справжні христові муки, а ми нічого не можемо зробити. Хоча вже такі люди стали на захист Олега – і нічого. Ми ж багато чого не знаємо, навіть те, що там із ним зараз відбувається. Я думаю, що вони його насильно годують, поки вся ця шуміха футбольна йде.

Але ми все одно маємо реагувати, якщо ми не можемо взяти палку й піти бити винуватця по голові, то мусимо хоча б говорити про це. На нашому боці сила слова.

Сенцов же теж всю цю історію затіяв, щоб звільнили всіх бранців. Якби йшлося тільки про нього одного, хтозна, може, б уже й відпустили б. Я скажу Вам, що інколи я себе ловлю на тому, що мене просто гнітить безсилля. Не тільки мене, я думаю, що багатьох, багатьох, весь світ. Вже такі люди вставали на захист Олега. Уже весь світ із цими плакатами стояв, і всі намагалися докричатися, але я знаю одне, що якщо треба, я 250 разів стану перед камерами і буду говорити, що цю людину необхідно звільнити і звільнити всіх інших політв’язнів.

Знаєте, я колись в одному вірші прочитав, що «даже во время смертельной раны мы строим благие планы». Тож думаю, що воно мусить закінчитися на позитиві, взагалі все мусить закінчитися на позитиві. І кіно буде в нас своє.

Ви вірите чи знаєте, що в Україні відродиться якісний кінематограф?

У нас є пам’ять, є надбання, школа. У вас не вистачить телефонної пам’яті, якщо я почну перераховувати зараз талановитих людей, з якими я вже працюю. А молоді які талановиті! І вже дихають в спину, і це вже таке не втомлене дихання за моєю спиною, а справжнє гарцювання, яке мене радує. Вони вже інші. У них уже світ перед очима, а не просто якісь кордони. Розумієте, вони вже говорять англійською і не відчувають себе папуасами, приїхавши в ту чи іншу державу. Не стоять мовчки, закривши рота. Вже всі ці нові люди є. Я дуже сподівався, коли вийшли «Поводир», «Зелена хустина», «Брати», що ось, ось, ось воно. Але хопа – і все зупинилося… Я хотів би, щоб то була остання зупинка перед цим ривком. Дуже хочеться, щоб усе це відбулося ще за моє життя. Щоб подивитися і сказати: «Господи, я дожив до того, чого прагнув все життя». Ну, хоч не в кадрі, хоч збоку б подивитися.

А завдяки чому має статися цей вирішальний ривок?

Я думаю, що все ж таки якщо в нас з’являться люди, які будуть думати про державу, а дуже хочеться вірити, що такі будуть. І збагнуть, що кіно – це дуже-дуже великий механізм у вихованні й патріотизмі та всього важливого іншого.

Стасе, розкажіть про проект, у якому Ви зараз берете участь.

Я працюю з талановитими людьми: з легендарним режисером В’ячеславом Криштофовичем, із прекрасним оператором Валерієм Михайловичем. Я працюю не вперше з продюсером Андрієм Єрмаком. Це вже третя наша спільна робота. Це були «Правило бою», українсько-словацька «Межа» і зараз ось «Передчуття». Я погодився відразу взяти участь. Анатолій Крим написав незвичний на сьогодні сценарій, психологічний, цікавий, захоплюючий. Але сюжет я вам, звісно не розкажу.

А кого Ви граєте? Розкажіть про свого персонажа.

Граю просто людину, колишнього капітана судна, сухогрузу. Чоловік втратив дружину, вона померла. Задля того щоб не втратити стосунки з дочкою, він так більше і не одружився: для нього донька понад усе. У них виникають непорозуміння. Просто нормальна людина, яка комусь допомагає, когось підтримує…

Називається «Передчуття». Він про передчуття чогось особливого…

А що Ви передчуваєте сьогодні?

Якісь зміни. Сіпає мою душу якесь щемливе передчуття змін. Чи на краще? Дуже сподіваюсь, що на краще. Я хочу, щоб мої онуки, Димитр і Аріна, жили в прекрасній державі та щоб вони навіть не думали з неї поїхати.

Розмовляла Світлана Бондар

Фото: Марина Банделюк

Залишити коментар