Середа, 28 жовтня

Найбільш містичний день у році – Івана Купала, чи то Іван-день, Йвана або Яна, як на Закарпатті називають це свято. Привороти та відвороти, любовні замовляння та моторошні обряди – це й досі не тільки частина закарпатського фольклору, а й життя.

Гори охороняють старі вірування та народну магію від глобалізації, особлива вдача людей зберігає традиції, зокрема й містичні. Хто такий «кликаний на зорі», навіщо пару «закручують у покровець» і для чого жінка може відкусити голову жабі – про магічні ритуали спілкуємося з тим, хто знає карпатських босоркань та… вчиться в них.

Іван-день огорнутий саме чуттєвою аурою. Збирання цілющих (і магічних?) трав, стрибки через вогонь, найчастіше – у парі, купальські вінки, за якими дівчата гадають на кохання і шлюб…Найкращий привід поговорити про магію, передовсім – любовну.

І напередодні знаходимо експерта з демонології регіону в закарпатській глибинці. Тут, у селі Онок на Виноградівщині, етнограф Василь Король разом із двома колегами та групою студентів перебуває в етнографічній експедиції. Оскільки мобільного зв’язку в селі здебільшого нема, просто «прочісуємо» вулиці та зустрічаємо нашого фахівця на виході зі старої хати: після зустрічі з «інформатором» він саме тлумачить студентам, як спілкуватися з респондентами, і в інструктажі звучить слово «босорканя» (так на Закарпатті називають «ту саму жінку», себто – ворожку):

Тут, в Оноку, є цікаві регіональні особливості щодо народної магії. Більш характерні віра в «двудушника», і, звісно, у той персонаж, який найбільш живий в уяві людей – у відьму, босорканю. Так, слово має угорське походження, але використовується в усій області, ба навіть у Карпатському регіоні – також у гуцулів, бойків, лемків, долинян. Є локальні варіанти. Якщо в гуцулів, попри найвідоміше слово «мольфарка», ще кажуть «мештерниця», то тут найчастіше вживають усе ж термін «ворожка» – на позначення саме тієї жінки, яка відбирає в корів молоко. У наших горян це також «бештелівка», а на румунському боці, де проживають українці, кажуть «стріґа» (це вже романські впливи). Це саме «та, хто бере молоко». Це – спільний маркер для «впізнавання» відьми, цим вона відрізняється від інших людей, яким приписують певні містичні здібності. А це також і «розказці зміям» ті, хто має «зміїний камінь» чи «зміїну пацьорку» і можуть лікувати людей від укусу, заклинати «гадів» (просто змія закарпатською говіркою – примітка авторки), бо, за народним віруванням, мають владу над ними. Забирання молока – ключова відмінність відьми від «баїллі» («баби, що знає», «баби, що бає»), яка належить до тих, кого у вузьких колах науковців, які вивчають цю тему, називають «знаючі люди». Хоча, власне, і слово «відьма» походить від «відати», себто «знати», як і «знахарка». Але зараз ми кажемо про баїллю, яка може лікувати людей: вона так само знає замовляння, може бути помічена людьми в лісі чи полі за збиранням «зілля», але вона не босорканя: не відбирає молоко, не завдає шкоди. До речі, ясінянські гуцули називають її «примівниця» – та, хто примовляє.

Розумію, що у цьому селі ви вже знайшли когось за своєю темою?

Так, ми маємо трьох, як у нас кажуть, інформаторів, і сьогодні провели перші інтерв’ю. Це – успіх, бо людей, котрі проводять лікувальну практику за народними віруваннями, стає все менше й менше. Дається взнаки глобалізація. Річ у тім, що звичайні люди, і навіть ми, науковці, дуже мало знаємо про цю практику – є якісь поверхові знання, от і все. А ті, хто її здійснює – живуть у тому, у своєму світі. Баїлля, «жінка, яка знає», виконує низку правил, яким підпорядковане все її життя – саме вони дають  їй силу й право лікувати людей у такий спосіб. Наприклад, це обов’язковий піст: понеділок, середа та п’ятниця, додатково тримають і 12 п’ятниць у році, коли лише п’ють трішки води, також є низка інших заборон, яких вони змушені дотримуватися, аби в них віра в цю силу залишалася. Це, зокрема, чистота шлюбних відносин та інші «канони», неписані закони, порушення яких одразу позбавляє її сили. Звісно, що зараз стара баїлля не так просто знайде собі наступницю, якій передати знання – адже дівчина має бути доброчесна та дотримуватися всіх правил. А ще ж «жінкам, які знають» ця «робота» не приносить нічого. Так люди можуть сказати: «он, босорканя пішла», але вони не розуміють різниці між відьмою і баїллею. Вона не бере відплати за лікування. Бо ж вважається, що людина вже «оплатила свою хворобу», ба більше: не візьме і харчів, хіба пригощання для дітей. Відтак ми не маємо наступництва: бабуся ще щось уміє і практикує, а внучці не передасть, бо та вже поїхала вчитися у місто та жити звичайним життям… Ця містичність, ця сакральність стрімко вивітрюється, на жаль. Казок стає все менше й менше.

Утім, наш край все ж лишається осередком, де живе магія?

Звісно, і найбільш насиченим в Україні. Адже найбільше таких людей зберігають ці звичаї саме в гірських районах. Гори, як будь-яке важкодоступне місце, консервують, зберігають уклад життя своїх мешканців. До того ж у горах люди завжди мають тісніший зв’язок із природою, живуть у гармонії з нею. А ще – мають особливий характер. Тож наша Гуцульщина, та й Верховина – досі багаті! Там жінки, які навіть не провадять практику, знають про кілька замовлянь. На Рахівщині це – стандарт, а отут, у долині, звісно, менше.

Та все ж – що тут «упіймали»?

Цікавий варіант народного вірування. Мова про випадок, коли кінь, що тягне навантажений віз, раптово зупиняється на дорозі та відмовлятися йти. На Лемківщині вірять: «знаюча людина», яка має цвяха, котрим вперше підкували, може встромити його в землю, і тоді кінь не рушить ані вперед, ані убік, доки не буде даний «відкуп» (якийсь гостинець чи гроші), тоді цвяха виймають і кінь піде. А тут ми записали: вірять – кінь не йде, бо через дорогу пройшла босорканя та не піде, доки тією ж стежкою не пройде людина. Тварина буцім відчуває «стежку відьми». Ще тут, як і багато де на Закарпатті, знають обряд «гасити вуглики», «гасити вогонь» – коли в спеціальну ємність (найчастіше зі святою водою) кидають жарини, і за їхньою поведінкою визначають силу наведеної порчі і власне знімають вроки. Цей обряд побутує у нашому регіоні в різній формі: часом «вугликів»  – чотири, як кутів у хаті, і саме так тут, на Виноградівщині, але переважно беруть дев’ять. Архаїчний спосіб – спеціально на Святвечір для цього обряду заготовлювали гілки, при чому окремо чоловічі та жіночі пучки, їх палили, ножом знімали вуглини та кидали у воду, пізніше просто брали жарини із печі, а у новіший час використовують сірники – це вплив глобалізації. І, так, цей звичай ще сьогодні побутує у містах. Тут класична схема: люди завжди вірили, що вода з вогнем очищує людину. Цю воду потім можуть пити з трьох сторін, або обмити людину, у найважчих випадках, або коли людина «з вроком переночувала» і «пустилося коріння», це роблять дві баїллі.

Яна, Йвана, Іван-день, Івана Купала – свято, міцно асоційоване з магією…

Так, передовсім тому, що у цей час збирають «зілля» – цілющі, та, як вірять люди, магічні рослини. Загалом з цим святом пов’язано багато забобонів: як на Юря, так і на Йвана найчастіше босоркані і «відбирають молоко». Саме проти цього дня дівчина може приворожити хлопця. Тут, у цьому селі, нам розповіли, мабуть, найпростіший спосіб: зібрати на Купала до сходу сонця любисток, висушити та додати в їжу, з певним замовлянням. На Лемківщині на Яна проводять обряд із «лепкинею», це така травичка, що сильно чіпляється до одягу. Дівчина ішла в поле, знаходила «липкиню», рвала її, водила в себе по животу зі словами «липкиня – прилюби ня», а затим непомітно чіпляла на одіж того, хто їй подобався. Досі поширена приповідка, коли хлопцеві кажуть: «за тобою біла (або чорна) дівчина ходить», бо на ньому нитка висить. Колись примовлену нитку чіпляли до одягу, аби хлопець «причепився», і це лишилося в приказках, також і щодо волосся, яке можна було лишити на речах милого і так ніби приворожити. У деяких районах Закарпаття, зокрема, на Перечинщині, був звичай: на Івана розкладали вогні за межею села, і там збиралася молодь. Те саме є і в богданських гуцулів, де ми у квітні записали наступний звичай: усі мали перейти через вогонь, і тих, хто цього не робив, не перескакував через вогнище, не лишали в гурті. Вірили, що їх «полудили красні» (це «сестри» мавок та європейських русалок, за народною думкою, це неспокійні душі померлих незаміжніх дівчат, які зосталися між світом людей і потойбіччям). А ще до варти підводили худобу, і так, аби вогонь посвітив їй до пащі, у морду: очищували…

Що зі знаменитим квітом папороті? Його шукають на Закарпатті?

І навіть знаходять! (усміхається, – прим. авторки). Тут теж є локальні відмінності. Квіт папороті уявляють і як пишну квітку з білим сяйвом, «ружічку», і як вогник, який спалахує на якусь мить, його дуже важко помітити. А ще важче – знайшовши, втримати. Вважається: треба міцно тримати і йти мовчки та не обертаючись, бо нечиста сила, яка охороняє квіт папороті, не хоче його віддати людині, «страхи наводить». Розповіли мені легенду: здобувши цвіт папороті й ідучи додому, вже неподалік села, чоловік чує: за ним ніби летить дерев’яний віз, страшно гримаючи й уже наздоганяючи, от-от вдарить. Інстинктивно озирається… Кажуть, його так і знайшли в лісі з обернутою головою. Це такі перестороги сміливцям, які не побояться піти шукати цей знак.

Збирати ж просто трави – це не так страшно…

Вірили, що вони в цей день мають максимальну силу, і це стосується трав і для лікування, і для любовної магії, і для ворожби. Звісно, особливо в гірському регіоні, час, коли рослина годиться до збору, зміщається через особливості клімату та висот: від Трійці, чи ж то Зелених свят, до Івана або й пізніше. Здебільшого це дійсно на Купала. Збирають і вночі, і перед світанком, і в сам Іван-день – залежить від зілля та його мети. Є історії про те, як жінки виходили на Купала збирати трави та роздягалися в полі, а тому, хто їх побачив, «спирали мову». «Доки жінка жила, свідок не міг нікому розказати про неї», – говорили мені «інформатори». Мовляв, от як померла та Ганя, дідо Йван розповів: «Хотів і до того казати, але не міг і слова речи’ (сказати слово, – прим. авторки), що видів на Купала, як вона голою зілля брала». З вінками я в гуцулів фіксував таке. Аби погадати на те, хто перша ся віддасть (вийде заміж), дівчата плели вінки і кидали їх… перед коровами. Чий першим вподобає корова – у тієї і всі шанси. І важливо, щоби корова не просто пожувала вінок, а з’їла. Якщо ж від вінка лише відщипне, це може означати: дівчина «ходитиме» з хлопцем, але заміж не вийде, він її лишить, а то й із дитиною… Гадання з коровою чимось нагадує класичне з пирогами на Андрія: коли дівчата позначають кожна свій і пропонують котові вибрати. Що тільки не роблять, аби кіт вподобав і з’їв пирога, а не лише потягнув чи надкусив: у коморі зачиняють, не годують пару днів, натерпиться тваринка через ті гадання… Дівчата перестраховуються! Загалом могли ж і дати любому зілля якесь, хоча частіше частували з приворотом на зимові свята.

Бо це простіше й є нагода: люди ходять по хатах, колядують, пригощаються?..

Так, тоді не складно й горілку спеціальну підлити… Дівчина, яка хотіла приворожити хлопця, робила так: роздягалася, мастила тіло медом із примовляннями (в такому дусі: «який мед солодкий, така і я, Марія, Іванові солодка буду»), потім знімала його з себе й на тому медові настоювала трунок. На Рахівщині це називали «чудо», на Перечинщині я фіксував «вчинки». Важливо було пригостити ним хлопця в перші три дні. Якщо ж скуштує зілля пізніше («застарілі вчинки»), то вірили, що в животі «виросте кубло»: він буде відригувати ящірок, змій, «гадів», мучитиметься, і скоро помре. Тобто, у тієї ворожби велика, але коротка сила.

Який жах! Але виглядає на те, що і це ще не найгірше… Чи може хлопець захиститися?

У цьому селі зафіксували поширений метод: аби любовна магія не подіяла, хлопець мусить мати на собі річ, вбрану навиворіт. Це, як знаємо, досі роблять навіть у містах, і матері дітям одягають так спіднє, коли, наприклад, ідуть в гості – вірять, що це від вроків. Класична шпилька, причеплена на одежу – це пішло від давнішого захисту: носили з собою цвях, мовляв, «до цвяха нич ся не бере, так і мені не буде» – вірили, що гострий металевий предмет оберігає, відсікає. Також хлопець міг сісти, схрестивши ноги, не брати їжу чи напій, або перехрестити страву ножом чи виделкою. Це ніби могло допомогти й від іншої сильної любовної ворожби…. А от від деяких допомогти здатен лише «фахівець».

Теж ворожба на їжі?

Так. Коли жінка народжує, з немовлям виходить те, що називають «дитяче місце», а в народі «гніздо». Якщо жінка принесла байстрюка, то це «місце» босорканя сушила… Нарізаним на шматочки то додавали в страву, яку мав скуштувати хлопець, що його мали намір приворожити, до прикладу, маскували в яєчню. А ще ж – обряд, який можна вважати «класикою жанру». Зі словами про те, що «як людина не може жити без цієї крові, так і нехай Іван без мене жити не може», дівчина чи жінка додавала краплини менструальної крові в напій для мужчини, як правило, у вино. Це вважається дуже потужним приворотом. Є і варіант, коли жінка зістригала волосся з інтимної зони, підсмажувала його і «приправляла» страву… Найсильніший обряд – з мотузкою повішеника.

Це ж більш, ніж небезпечні – це страшні речі…

Тут треба розуміти, що кожні дії і обряди мали свою причину, мету, термін дії і – наслідки. Є поняття «хіть». Коли жінка хоче привернути до себе чоловіка тілесно – то одна справа. А коли прагне утворити з ним сім’ю – це інше. І градація обрядів різна, і сила їх та те, як довго вони діятимуть. Приворожити можна за допомоги подарунка, намовленого і намащеного, він діє за принципом асоціації. Ще приклади. Дівчина кладе на поріг стрічку або ж відкритий замочок-колодку, їх переступити має саме той хлопець, і тільки він один. Затим дівчина вплітає стрічку у волосся з примовляннями про те, що «як зі мною ця коса є, так би й Іван був за мною…». Або ж, з іншим відповідним замовлянням, замикає колодку, і вважається, що хлопця «замкнуло на неї». Це – привороти на симпатію, на те, аби наш умовний «Іван» мусів постійно бачити ту «Марію». Мої респонденти розповідають, як хлопець сумує за дівчиною, якщо її не бачить, щодня, марніє, а за короткий час іде зі світу…

Як то кажуть, «сохне»…

Так. Як могла жінка помститися. Зафіксував на Гуцульщині. В коновку (ніби глечик) зі спеціальними словами клали жабу і змію, які там билися. Туди опускали гарну «ружічку»… І от ішла селом молодиця з тою квіткою, бачила того Івана, підходила до нього, і могла так легенько грайливо торкнутися тією «косицею» (квіткою), мовляв, «як ся маєш, чоловіче?». Чоловік потім «ся мав» дуже по-різному і дуже погано.

Але ж має бути щось із любовної магії, що не є ані силуванням, ані переступом?

Розповім про світлий обряд. Коли триваліший час хлопець із дівчиною разом, і нема сумнівів, що це доля, вони поєднанні любов’ю, то, щоби зміцнити цей союз, захистити його від недобрих впливів, проводять такий ритуал. Він побутував на весіллях, зокрема, на Перечинщині. Пара ставала на покровець (традиційна ткана доріжка – примітка авторки), ступала по ньому, а старша жінка, з тих, «хто знає», скручувала його за ними. Згорток перев’язували мотузочкою або стрічкою та віддавали молодим. Цього килимка не розгортали й не стелили, лишали як оберіг, а пару називали «закручені в покровець». Люди, ба навіть церква ставилися до цього обряду цілком позитивно, і я вважаю, що цей красивий звичай можна вводити в сучасні весілля.

Гарно. Але вернімося до «темних матерій». Безсумнівно, що за такі страшні обряди, як ті, що на крові, має бути покарання, відповідний наслідок…

Так, тут мова лише про привертання, наприклад, чужого чоловіка, і на короткий час. Якщо пара мала намір одружитися та жити родиною, таке не використовували. Люди вірять: кожен має свою долю. І пару, призначену долею. Не можна безкарно взяти не своє, чуже. Людина, яка пішла на те, відчує наслідки: її шлюб, якщо він таки станеться, буде нетривалий, діти хворітимуть, вона швидко або дуже тяжко помре, за нею йтимуть  негаразди, це позначиться на всій родині… Про таку казали, що вона забрала не свою долю. Натомість вірили, що дівчина, яка є доброчесна, цнотлива, тримає піст і мила до людей – вона плекає гарну долю, до неї прийде свататися хороший леґінь, буде файна сім’я та чудові дітки.

Не всі любовні ритуали для здобуття пари – злі, темні?..

Жінка, яка чекає любові й пари (своєї долі), але їй не вдається його зустріти, могла «покликати по зірках». «Кликання по зірках» знімало з чоловіка облуду любовної магії: якщо він був приворожений, то після цього примовляння міг залишити жінку, яка його «привернула» до себе, і нарешті зустріти свою суджену – яка і покликала. Дівчина, яка вирішувала «кликати по зірках», вночі за гарної погоди та ясного неба виходила надвір, могла сама, але частіше з ворожкою чи баїллею. І кликала, просячи «зірочок–сестричок» привести їй судженого. У замовляння є такі слова: «…Аби йшов у ліс без сокири, без коліс, у воду без броду. Аби не мав маму за  маму, а неня за неня. Аби мене знайшов, мене любив, зі мною жив». Цей обряд вважався прийнятним у суспільстві, адже жінка кликала свого, чужого не забирала. Привернути до себе парубка – це інший вчинок. Окрім стрічки й колодки, могли використовувати сорочку. Її крали з «плота» (огорожі, де сушили одіж), несли до хати, крутили-вертіли-м’яли, клали на щіть (чесалка для вовни) і прикладали капустяником (камінь, який клали як гніт, коли квасили капусту). Говорили про те, що «як камінь давить, так най Івана буде за Марійов серце давити. А як щіть коле – най його так коле» і так далі. Сорочку повертали і, як правило, хлопець не знав, що сталося. Якщо ж помічали, що річ пропала, а потім повернулася – її воліли не вбирати, або якось «знешкодити». Ще таке: знаходили місце, де сходяться дві річки, але тільки такі, що не пересихають. Набирали води у відро, все роблячи мовчки (балакати – спільне табу для всіх магічних дій), а вдома ставили варити і намовляли: «як вода кипить, так би Йванкове серце кипіло…». Далі річ дівчини й бажаного хлопця крутили та зв’язували, з відповідними словами, варили їх спільно, і «дзьобали» голками, як казала моя інформаторка – робили ніби «їжака». Наприкінці  воду виливали під деревом, воно служило запорукою обряду: якщо зростало і міцніло – союзу бути, як всохне – значить, не вдалося. Привороти парубків – не найстрашніші. Набагато більш моторошними є ритуали, покликані приворожити шлюбного чоловіка.

І, вочевидь, спрямовані саме на те, аби прибрати суперницю… Поговоримо про ту страшну жабу?

Якщо за лікувальну магію баїлля не брала плати, то босоркані, які практикували магію любовну, отримували матеріальну віддяку. Але є ритуали, виконати які не бралася і відьма. Босорканя, як правило, сама не виконувала ритуал на смерть, не вбивала. Вона могла «замовити курку», в яку потім встромлялися голки і так далі, але сама цього не робила. Або ж жаба: її замовляли, і жінка, яка хотіла смерті суперниці, мусила… відкусити їй голову. Саме так. Дружина чи наречена бажаного чоловіка помирала, а самотнього мужчину далі приворожували – це, після такого вчинку, вже лишалося «справою техніки». Говорячи про ворожбу на смерть, згадаємо, як не страшно, доволі поширену річ. Підкидання до мерця. Чому на цвинтарі ті, хто «бере яму», не копають до кінця – завжди поглиблюють могилу на одну лопату уже безпосередньо перед похороном, коли привезли труну? Бо в могилу, ворожачи, можуть підкинути річ людини, якій бажають смерті – аби «пішла за покійником». У новітній час це буває і фотографія, а зазвичай – щось із речей, які носить людина: найчастіше хустка, її простіше вкрасти. Кажуть, що на Закарпатті таке трапляється і зараз: підкладають щось у саму труну.

Ритуали, що стосуються смерті, найпотужніші?

Усе, що має зв’язок зі смертю, вважається найбільш сильним. Як от «мо’туз» – мотузка, на якій завісився самогубця. Вірять, що в річ, до якої востаннє торкнулася людина, що самовільно пішла з життя, отримує надзвичайну міць. З ним роблять ритуали любовної магії («як до мотуза мертвець ся зачепив, так би до мене Йван ся причепив»), а ще це потужний оберіг. Зокрема, захищає, як кажуть, від всякого «начальства»: поліції, тощо. Зовсім недавно чув: у жінки, про яку знали, що має таку річ, приходили купувати, і торги дійшли до п’яти тисяч доларів. Нещодавно були в експедиції у долинян, фіксували від старших людей оповідь: міліціонер зупинив жінку за кермом авто, почав вимагати документи, а йому кажуть: та чи знаєш, кого спер – у неї мотуз є! Відпустив водійку. Сила народних уявлень…

Повернімося до світла. Кожна матір бажає своїй дитині доброї і красивої долі та щасливої

Любовна магія починається, як дівчинка ще маленька. Мама чи бабка готує дитині купіль із красивими квітами та цілющими травами. Аби всі асоціації, які мають мед, файна ружа, любисток та інші атрибути – перенеслися на дівчинку. Аби була така солодка та красива, і щоби її взагалі любили люди, адже це так важливо, це дає легше життя. До речі, щодо обряду для того, аби «люди любили» – на Купала «баяли на митіль». Зілля з дев’яти трав  вночі заварювали в горщику, додавали й мед, а часом і монети, й обтирали дівчину із замовляннями. До слова, вони бувають такі гарні, що сучасним поетам би повчитися. Варіантів приповідок ми зафіксували чимало, от уривок, записаний у гуцулів в селі Луг: «…Хто красний, ця раба Божа (ім’я) най красна, най славна, над усі панці, над усі легінці, над усі дівчата, над усі жіночки. Які красні, які славні верхи над верхами, краси над красами, квіти над квітами, а раба Божа (ім’я) най красна, май славна над усіма молодицями і дівками. Хто її побачить, той її розславує, хто її стрітить, той поцілує». Лице мили з тарілки, яка висіла на стіні, тобто, тієї, з якої не їдять, а виливали відвар у двір на квітучі рослини.

Весілля – епіцентр життя дівчини в старовину і, зрозуміло, з ним пов’язано дуже багато забобонів…

От звичай про покровець. Така сама старша «жінка, що знає», була присутня на весіллі та забезпечувала «порядок». Аби ніхто не приніс штучні квіти «з гробів» чи варених яєць (що можуть бути примовлені), не підклав чи не підсипав, не піділляв води з покійника, аби не вчинили дечого з сукнею молодої та безліч подібного. Дивилися, щоби ложичник (дерев’яний тримач для ложок і черпаків на стіні) не був порожнім, «з дірками», бо під нього можуть дещо сказати. Окрім доволі відомих і неймовірно численних шлюбних обрядів, побутувала народна магія, покликана на захист від передчасної вагітності. Чому таке робили? Як правило, в архаїчні час дівчат віддавали заміж дуже рано: у 15–16 років (за старшу свати просили більше придане). Її організм іще не готовий виносити й народити дитину, і нерідко юні породіллі помирали. Вірили: якщо молода, вперше сідаючи за весільний стіл, прийшовши із церкви, покладе собі пальці під «м’яке місце», це перешкодить ранній появі дитини. Якщо вона клала, скажімо, три пальці – значить, завагітніє через три роки після шлюбу.

І, звісно, дбали і про протилежне, а також, певно, піклувалися і про «чоловічу силу»…

Легендарні закарпатські «твердостуй» (це відомий калган, на якому роблять цілющі настоянки) і, дзеркально, «дівкодай» – знамениті зілля, що згадуються у весільних коломийках. І так, чоловік волів би, щоби на нього «закопали в  теметьові» (на цвинтарі), ніж бути вреченим на чоловічу силу. Таке не робили абияк і абикому, але могли заподіяти в помсту. Як от перелюбнику, тому, хто наобіцяв, «підженився», і полишив із байстрюком. До речі, ставлення в давньому суспільстві на нешлюбних дітей було край негативним, вважалося, що вони мали дуже страшну долю та несли на собі вагомий негатив, навіть перетворювалися на нечистих… Так ось, аби люто допекти чоловіку, треба було з настановами від босоркані роздобути волосину з його інтимного місця, впіймати горобця, і, зав’язавши на лапці, відпустити, замовляючи щось у дусі «як полетів горобець, най і сила піде…». Ще та процедура, зафіксував її в одному із сіл Перечинського району. Наступне. Буває, що бджоли вилітають із вуликів, рояться і збираються на гілці (бджоляр далі має роботу їх забирати). Якщо вони сіли на волоський горіх, гілку могли використати у ритуалі для покарання, для біди чоловіку. З нею ходила довкруж нього та говорила: «як пчоли гілку лишили, так най Івана усі жони лишать» і подібне. Тут маємо ту класичну символіку кола, яке замикається…

От ми говоримо про босоркань, але же це все не суто жіноча справа…

Так, босоркуни. Чоловіки-ворожбити. У певних місцевостях їх більше, і вони сильніші за відьом. Хоча часто це вже напрямок «чорнокнижника» і того, хто вміє керувати погодою, або ж, знову таки, замовляти змій, «виганяти гадів». Та не лише ворожбити. Ще ж мисливці з «замовленою пушкою» і музиканти з замовленою скрипкою, вони, за повір’ям, також дуже тяжко помирають – мусять то передати.

Чому ви, історик, узялися за цю тему?

З дитинства чув оповідки про народну магію і звичаї – сам я родом із Перечинщини, лише пізніше оселився в Ужгороді. Слухав діда, було цікаво, захотілося досліджувати… Наші Карпати – найперспективніший регіон для вивчення демонології щонайменше в Україні.

Наскільки те, про що ми сьогодні говоримо, актуальне та побутує сьогодні?

Дуже актуально! Активно побутує. У силу своєї дослідницької роботи я багато спілкуюся з інформаторами, добра частина з яких належить до, назвімо так, практиків. До слова, найстаршому з них був 101 рік, а багатьом близько 90, та за виглядом і енергією таких років не даси…  Дуже шкода, що в однієї з «тих, які знають» під час пожежі згоріли зошит і кілька предметів, що їх вона збирала у жінок свого роду кількох поколінь. Як той пральник (спеціальний дерев’яний предмет для прання, подібний на лопатку) – це обрядова річ, новим випрали сорочку, замащену першою дівочою кров’ю, і він використовувався в любовній магії. Так ось, можу засвідчити: часто бачу, що до них із конкретною метою ідуть жінки та дівчата. І, так, здебільшого це саме любовна магія. Наприклад, ритуал на привабливість, який записав у селі Росішка на Рахівщині, його провели зовсім нещодавно. Дівчина приходить опівночі в одній лише спідній сорочці, іде в зворик (яр), де тече струмок, роздягається, стає у воду, баїлля поливає її водою, примовляє про те, що «як мурашки сунуть до мурашника, так і свати би йшли до Марії». «Та, яка знає» розповідає: «Я в цім замовлянні завжди додаю: свати трібні (потрібні, гідні, добрі, ґаздівські, хазяйновиті – примітка авторки), бо сватів прийняти не проблема, але ж аби які нам не треба. Тому до мене дуже люблять дівки йти!». Так, до цих людей «не заростає народна стежка». Інша справа – як потрапити до «знаючих» й отримати доступ до знань, розговорити, записати ритуали. Це складно. Я спілкуюся роками, для декого я вже ніби як учень – мені для якісного результату доводиться працювати й так.

Скільки практиків зараз на Закарпатті? Не одиниці ж, але от десятки чи сотні? 

Десятки – точно. Загалом статистика – неможлива. Але скажу про тенденції: іде невпинне скорочення, а ще процес, назвімо так, замкнення. Коли певні знання і вміння є, але не для загалу. Якщо в сім’ї щось сталося – попрацює, але людей не приймає і лікування не проводить. Хіба буде «пригуддя» (пригода, щось сталося, – примітка авторки), але уже все «загерметизовано».  Мушу зазначити: є суворі правила щодо передання знань, якщо їх порушити, вірять – зникне сила. Зазвичай передають  тільки на Святвечір і перед смертю. Якщо нема послідовника за прямою лінією, може бути хтось із роду. Як ото розповідають: тітка посилає по племінницю, велить, аби взяла зошит і ручку, бо баба ся збирає йти.

Вірите в те, що це працює?

Я підходжу до цієї інформації з наукової точки зору. Мене цей матеріал цікавить як дослідника і в аспекті світогляду населення Карпатського регіону. Це – соціокультурний шар, знання про нього допомагають зрозуміти людей, що жили тут.

Але магія в Карпатах досі жива?

Жива і, можна сказати, «квітне». Але невпинно стискається, і цей процес триває десятиліттями. Що ж до церкви і сільської громади, то стосовно баїлль двояка ситуація: про «ту, яка знає» можна сказати, що вона народна цілителька, котра допомагає людям, але можна і пустити поголос про босорканю.

Ви – етнограф, збираєте, фіксуєте, а ще й описуєте ритуали, і також публікуєте, озвучуєте певні моменти. Чи не може це бути як інструкція?

Не може. По–перше, ці знання не здобуті за тими правилами, що прийняті в магічній сфері. Ніхто не зможе дотримати ані всіх вимог, ані деталей. Це – неможливо. Та й ніколи ритуал не описують вповні. Скажу і таке: чи не надто багато зараз уваги певним «висмикнутим», якщо не вигаданим звичаям. Триває засмічення – відомими стають якісь дивні, але не автентичні речі. І, звісно ж, мені було смішно дивитися певне телешоу, на яке я випадково потрапив, перемикаючи канали (вдома по телевізору здебільшого ввімкнені мультики, бо в нас із дружиною малеча). Коротко: маячня.

От якби Ви були – умовно – патрульним, то відпустили б жінку, яка «має мотуз»?

Як науковець, я б попросив би сфотографувати «артефакт» і хотів би почути деталі. А як умовний патрульний… Важко сказати. Радше відпустив, бо вирішив би, що це людина з добрим почуттям гумору, а гуморні люди – позитивні.

Любовна магія… А сама ж любов – це і є магія, так? І чи не найсильніша на світі…

Кохання – це дещо надзвичайне. Коли люди мають почуття, через які здатні на неймовірні вчинки, здолати все, аби бути разом… І любов – це основа щастя у світі. Гарні взаємини чоловіка і жінки – це ключ до благополуччя. Якщо буде щасливою людина, пара та родина, то вони збудують не лише своє щасливе життя, але і державу.

P.S. Інформації, звичаям та обрядам, про які йдеться в матеріалі, ми не надаємо оцінки щодо їхнього стосунку до реальності, а тож із точки зору етики та релігії. Без сумнівів, це дуже важливо. Матеріал – суто про окремі уявлення людей і фольклор, пов’язаний із баченням народу в згаданій царині. Стаття побудована на розповіді фахівця-історика, тема досліджень якого: «Народна демонологія і народна магія українців Закарпаття». Науковець Василь Король сприймає усе це як етнографічний матеріал та об’єкт наукового дослідження. Радимо читачам ставитися до цього так само, і тим паче – не використовувати наведені фольклорні записи про вірування народу (здебільшого архаїчні) як рекомендацію до дії…

Текст: Алла Хаятова

Фото: Сергій Гудак, архівні ілюстрації

 

1 комментарий

Залишити коментар