Неділя, 26 травня

Книжковий «прожитковий мінімум» літа 2018 року

Літа чекаєш довго, а минає воно натомість швидко. Читацьке літо – і поготів. Тому варто позбавитися ілюзій, що за довгі літні дні можна перечитати всі книжкові новинки, та реалістично зосередитися на необхідному для «виживання» читача: актуальній літературі. Дві прозові українські книжки, дві перекладні прози, дві українські поетичні книжки – і залишок літа буде коротким, але гарячим.

Олена Захарченко, «Третя кабінка – Лос-Анджелес» («Нора-друк»)

Історіографам знадобилися століття, щоб збагнути: Велика Історія людям нецікава. Приваблюють читача ті події й постаті, які залишаються зашифрованими в довгому тире між двома визначними датами. Художня проза це зрозуміла швидше й почала продукувати родинні історії, пояснюючи масштабні історичні процеси малими приватними сюжетами. Нині українська проза поповнилася ще однією такою книжкою – майстерною, щирою та притому позбавленою зайвої сентиментальності. Від 1940-х до 2000-х, доля однієї волинської родини.

Іван, Марта, Маруся, Максим. Дві пари погодків із однієї родини. Іван, якого підлітком підстрелили радянські «визволителі», піде під час війни до хлопців у ліси. Зрештою, він опиниться в Америці, де буде працювати в Голлівуді. Але про його долю родина дізнається значно пізніше, бо про такого родича безпечніше було замовчувати. Максима мобілізують «червоні». А після війни він потрапить за ґрати за звинувачення у бандитизмі і, здається, загине «на етапі». До Сибіру на 20 років запроторять і Марту. Маруся вийде заміж за релігійного хлопця з хутора і народить двійнят, її хлопчик виживе та стане батьком розповідачці. Десь на початку 2000-х, либонь, розповідачка зустріне, мандруючи закордоном, юнака, на котрому вдягнена вишиванка, в якій мав би бути похованим її дід Максим. Молодому Роману та сорочка дісталася у спадок уже від його діда з Полтавщини. Так в романі з’явиться ще одна родина, і таємниць їй теж не забракне.

Дві родини, пов’язані протягом півстоліття так міцно; секрети, які вони приховують, настільки страшні, а викриття їхнє відбувається настільки випадково, що роману Захарченко можна було б закинути штучне нагнітання інтриги. Але, здається, саме так і буває у реальному житті. Зрештою, всі родинні таємниці в «Кабінці» зводяться до вибору сторони. Бути на боці тих, кого б’ють, чи на боці тих, хто уже сам б’є. Життєво зрозумілий вибір і дуже непростий.

Кожен із провідних героїв роману малює: має щоденник чи альбом, куди потай (!) вносить свої замальовки. Кажуть, то прокляття роду: будеш малювати – чекай на лихо. Навіть ту доленосну сорочку для Максима вишила Марта за братовим же ескізом. Дівчина-розповідачка – теж художниця, до речі. Тільки кілька героїв не малюють (не тільки малюють), а й пишуть ті щоденники. Таких двоє: дівчина та її прадід-учитель. Вони тут виживуть. Так, наче слово – ідеальний матеріал, щоб не сказати всієї правди і тим себе уберегти. Так, наче малюнок таких властивостей позбавлений, він не здатний брехати, і тому небезпечний апріорі.

Всіх героїв зі старшої генерації супроводжує характеристика «сердиті». Вони мають на ту лють підстави.

Дорж Бату, «Франческа: Повелителька траєкторій» («Видавництво Старого Лева»)

Смієшся, сам від того дурного сміху ніяковієш, але продовжуєш сміятися. На такому ефекті побудована проза Доржа Бату (Андрія Васильєва). Автор «Франчески» (як і герої) працює у Центрі керування польотами Національного управління з аеронавтики в США. Книжка ця – колекція байок-анекдотів із їхнього побуту. Скажімо, Джорджіо (а це і є Андрій) та Франческа (та з назви) – оператори корекції траєкторій, такі собі диспетчери супутників. Додало б вам спокою, якби ви дізналися, як чудять ті, від кого залежать успішність польотів у космос? Тепер ви це знатимете, і живіть із тим, нервово позираючи в небо.

Де-факто маємо репортажну прозу про військову базу аеронавтики. Буде тут по біографічній замальовці на кожного прохідного персонажа, скажімо, історія гангстера, який став капралом, чи історія балерини, яка стала сержантом-інтендантом; будуть проблемні нариси про те, як борються в американському суспільстві з гендерною, сексуальною, расовою дискримінацією, як із різнорідних переважно емігрантів виробляють «сплавлену» спільноту громадян. Хором гімн США ще не співають, але уже близькі до того. І от таку патетичну прозу розбавляють поза тим репризи однієї дівчини з кумедною вдачею.

Франчесці 25 років, вона американка сицилійського походження з винятковими математичними здібностями. А ще вона настільки ексцентрична, що не може не скластися враження: без діагнозу (щодо розладу уваги) тут не обійшлося. Її пригоди не те щоб екстраординарні, радше дитинні: то бейсбольним м’ячем розіб’є вітринне скло у центрі керування польотами, то зачинить себе всередині службового туалету, то вляпається в фарбу, яку намагатиметься витерти об дерев’яну занозисту палетку, то шкірками від помаранчів кидатиметься в колег. А от реакція на це все у неї насправді надординарна: будь-яку подію вона зустрічає потоком сліз і драмою рівня умовного Житомирського ТЮГу. Хто така тут Франческа (яка насправді є дуже талановитим і вправним працівником) підкаже одна з авторських ремарок на початку книжки. От вона: «Чи є “захист від дурня”? Звісно, є». Шалапутне дівча – «дурень», проти якого й випрацьовує захист протягом роману команда Центру. Вона – той елемент, який стимулює команду, «від противного» так би мовити.

Власне, ця книжка написана про цінність і складнощі командної роботи. У який спосіб можна згуртувати дуже різних людей і зробити їх функціонально корисними – на рівні одного трудового колективу і на рівні держави. Тема трудової етики й комунікації для української прози – більш ніж нетипова, тому «Франческа» і читається як такий собі переклад у межах однієї мови. Доста екзотична, щоб бути цікавою.

Ерве Ґібер, «Другові, який не врятував мені життя» (переклад Івана Рябчія, «Пінзель»)

Мало хто це уже пам’ятає, але наприкінці 80-х помирати від СНІДу було не тільки страшно, а й соромно. Епідемію нового вірусу називали «божою карою содомітам» і уповали, що вона відділить раз і назавжди «чистих» від «нечистих». Ґіберу, відомому та впливовому французькому письменнику, діагностували СНІД 1988-го. Тоді ж він почав писати цю книжку.

Це дуже інтимна книжка. Її незручна відвертість пов’язана не з самим процесом помирання (чого б уже було достатньо для непростої розмови), а з нашими психологічними й культурними заборонами говорити про помирання, тим паче від невиліковної хвороби. Ґібер в одній із перших своїх нотаток розкаже, як довго вагався: чи повідомляти друзям і близьким про загрозу його життю. «Здавалося, – напише він, – розкажу й тієї ж миті втрачу контроль над хворобою, втрачу разом із тим свою свободу«. Виявилося: якраз пряме говоріння про хворобу й помирання забезпечили автора «Друга» колосальною внутрішньою свободою.

«Друг» – детальна та вишукана у своїй деталізації хроніка. Не хвороби, ні. Хроніка людини, яка попри всі неоптимістичні прогнози певна: вона здатна подолати недуг, проти якого всі інші виявилися безсилими. Окрім самого Ерве, у цій книжці є ще один герой – Мюзіль. Це не справжнє ім’я. Свого справжнього імені уникав і Мюзіль – воно було надто гучне. Ґібер описує останні роки життя Мішеля Фуко, свого друга, який помер від того самого, але випередив автора цієї книжки. Він не тільки пише біографію Фуко (дещо скандальну, до речі, й етично неоднозначну), а й розгортає відому фукіанську тезу. Ми надали будь-якій хворобі (тим паче інфекційній) статус інституції, та ще й так, що уже навіть не клініка, а сама хвороба знеособлює і дегуманізує людське тіло. Хворе тіло автоматично перестає бути людиною. Жорстоко? Розповідачу «Друга» теж так здається.

Точна, майже наукова фіксація симптомів хвороби, детальний щоденниковий опис подій – день за днем, правдиві (хтозна?) історії померлих від СНІДу друзів. І це, либонь, перша з книжок, яка надала СНІДу статусу «хвороби століття» й одночасно зробила ВІЛ глибокою поетичною метафорою: зближення з іншою людиною, «обмін людяністю», загрожує смертю. От і друг, який не врятував життя – не врятував не тим, що був надто далеко, а саме тим, що наблизився занадто. Роман при цьому на диво густо заселений: друзі, коханці, колеги, суперники, вороги. А далі все, як у «Прощанні» Гайдна (яке Ґібер згадає): починається від гармонійного оркестру й по ходу відпадає один із інструментів, аж поки не звучатиме тільки дихання останнього уцілілого музиканта. Голос самого Ерве.

Мітч Каллін, «Країна припливів» (переклад Наталії Гончар, «Вавилонська бібліотека»)

Головній героїні культового роману Калліна 11 років. Желіза-Роуз приїздить із татом до покинутого будиночку в Техасі, де колись жила її бабуся. Дівча розповідає собі вголос «Алісу в Країні див», яку страшенно любить, тому й пам’ятає на зубок. Об’їдається сандвічами з арахісовим маслом. Грається в принцесу в довжелезній маминій льолі. Намагається потоваришувати з місцевими оленями та влаштовує полювання на нахабних білок. Щасливе дитинство. Хіба одне «але». Батьки Желізи-Роуз – кінчені наркомани: колись відомий музикант і його групі. Дівчинка не вміє читати, зате опанувала навичку готувати зранку заштрики з героїном. Мати на днях ще у великому місті померла від передозування. Батько обіцяв подорож до Данії, а от зараз сидить у бабусиній вітальні – і теж сильно неживий.

Чорнушний роман Калліна шокує і знає про це. Тут риторика щасливого дитинства весь час натикається на реальність, в якій миті жаху й щастя, які пережила дитина, будуть визначати все подальше життя людини. Ми це знаємо, а от мала сирітка поки що цього не усвідомила. А митті жаху-щастя їй забезпечені: 11-літка закохалася в сусіда – розумово дефектного дорослого чоловіка, ще й підривника-терориста. Спостережлива мала та її особливий друг: «Убити пересмішника» в тій актуальній версії, на яку ми всі заслуговуємо. До початку 2000-х, коли «Країна» з’явилася, ілюзій про людяне людство уціліло катма.

Роман атмосферний, й атмосфера ця психоделічна. Вигадку від реальності тут не відрізнити, і одна від другої страшніша-огидніша. Цілком природно: самотня дівчинка розмовляє з головами своїх ляльок, а ті їй відповідають. Навіжена сусідка робить опудала з тваринок і померлих родичів та говорить до них. Теж природно, правда? Тут є один момент. Дівчинка – дитина наркоманів, вона отримала від них лайт-версію залежності у спадок. Світ, який ми бачимо її очима, – не просто вимір багатої дитячої фантазії, це такий добротний тривалий «бедтріп». Так чи інакше, реальність, яка проступає за цими всіма мареннями, постає настільки неласкавою, що від неї годі втекти у будь-який спосіб. Мати, яка знущається над донькою. Сестра, котра вкладає брата-епілептика під ніж коновала. Літня сусідка ґвалтує неповноправну дитину. Краще вже уявити, що провалився в кролячу нору, та виринути десь в Ютландії.

Батька Рози звуть Ноєм. Її наречений, чоловік-педофіл, вважає себе капітаном підводного човна й полює на акул (які за сумісництвом є пасажирськими потягами). Кімнату, де юні коханці (занадто юні, як на партнерку) пестять один одного, прикрашає карта морського дна. От такий тут буде всім «тварям» Ковчег. Який уже давно не годен слугувати порятунком ні для кого.

Артем Полежака, «Навісні пісні» («Люта справа»)

Якщо ви хоч раз чули, як свої твори Полежака читає наживо, то цей голос вам звучатиме з кожної сторінки «Навісних пісень». Це те, що зветься авторською інтонацією, і вона або є, або її немає. Тут, на щастя, є. Хто хоч раз щиро сміявся з глузування, скерованого на нього самого, той посміється і читаючи «Пісні». Хто знає різницю між іронічною поезією і саркастичною, той розгубиться: до якої уналежнити цю книжку. Зла іронія скерована на самого читача, чия провина полягає в тому, що він здатен правильно відчитати авторську інтонацію? Дистильований сарказм. Втім, світи, які пише Полежака, несправедливі в принципі. «Ну, невже це так важко, Господи, / Щоби замість Кобзона – Карузо? / І найближчі сусіди – французи, / Уявляєш, суцільні французи?!.»

Двомовна книжка (українська і російська), що складається з віршів і куценьких проз, які тут правлять за коментарі до віршів. За формою «Пісні» – те ж саме, що і за змістом: єралаш. Центральний твір збірника – поема Jenna. Вона написана про давно заплановану зустріч дорослого самотнього чоловіка і Дженни Гейз, яка уже є літньою жінкою і кар’єру свою завершила. Кому щось ім’я Дженни Гейз говорить, той, звісно, зробить вигляд, що ніц такого не знає. Це відома порноакторка. І знаєте, попри всю наявну абсурдність теми, поема пронизлива, щира і не без того, щоб соціально-проблемна.

Одна фраза – і перед нами масштабна картина старіння: «Наші порнозірки постаріють разом із нами»; гранично втілена, гранично наочна старість, яка іншою і не буває. І далі в поемі: взаємодія двох тіл у максимальному наближені. Ні, не секс «на показ», а задушевна розмова. Він вигадає Дженні біографію цілком у традиціях поезії просвітителів-реалістів: дівчина з бідної родини, емігрантка, яка досягла все важкою працею. І тут же її підмінить якесь українське дівча, «Наташя», що їй не вдалося заробити соромною працею на голлівудський маєток. І знову крок назад – і знову старість: і гостре відчуття себе «усуспільненим» тілом, яке не має більше нездійснених бажань. А контрапунктом – якась немолода пара під дощем на Червоноармійській, і він-в-парі, який «жалітися не стане». Жалійся, чоловіче, порнозірки уміють слухати. Тим паче якщо вони – фото на стіні.

Символи-обсесії, численні повтори на рівні ритму і звукопису – всі ці штуки личать книжці, в назві якої є і одержимість, і пісня. Риторика стає поезією і той, хто говорить, щедро ділиться з читачем своєю ідеєю-фікс. Для поезії ця техніка насправді здається одночасно видовищною і наївною, але так тільки здається. «Вітя гівно відколупував віником. / Опанас Германович цитував Рільке».

Оксана Луцишина, «Вірші Феліцити» («Видавництво Старого Лева»)

У цій книжці – п’ять поетичних циклів: «Море» (в якому все нестримно проростає), «Сад» (де головними є метафори води), «Гора» (тут буятимуть трави й заплітатимуться стебла), «Зоря» (тут по всіх віршах розкидане холодне каміння), «Лава» (і все зриватиметься в небеса). Прицільна інверсія: «архетипні» назви циклів суперечать на позір змісту поетичних образів у самих творах. Художній світ у такий спосіб стає не тільки складнішим, а й ціліснішим. Це книжка про обміни й дари.

Є така сильна думка про поезію як про сурогат релігії, про останній прилисток сакрального. Цю думку доведеться не раз актуалізувати, читаючи «Вірші». І знову з цією думкою потай сперечатися. «Я — одержима — от тільки спитайте ким — / сином чужинським чи богом моїм зірким». У цій добрій поетичній книжці конкурують між собою два, скажу так, настрої: відчуття гріховності й провини. Перше – якраз родом із християнства, породження «сина чужих історій». Друге тут – якесь докорінно язичницьке. Те відчуття провини виринає у «Віршах» як потужна акція недовіри щодо залежностей, шкоду від яких уже воліють не помічати.

Один тільки вірш, скажімо, зветься «Я програла». Бог сонця впливає на човні в підземне царство. Зими годують із рук птаство. Моря, як монети, лягають на очі. І цей стан: ні земля, ні море – звідти не можна впасти та звідти не можна випасти. Можна хіба цвісти натхненно, допоки позичене у Країни мертвих сонце не охолоне. Таким є той програш: «я програла — програла (завжди програвайте!)» На-розрив-поезії Оксани Луцишиної тривають за мить, як прийде неспокій, навіть відчай. Щось зламалося, неважливо, як і чому це сталося, важить саме світовідчуття «перша-мить-після-того-як-щось-зламалося».

«Пісні» – багатющі на міфічні образи й сюжети: від античності до Біблії. Але точніше не так: це міф, який уважно прочитала література. І якщо поруч із Амфітритою десь вирине Едвард Каммінгс, дивуватися не треба: всі, хто продукує влучні слова, тут зрештою стали словом (але не письменами!) Врешті-решт, Каммінгз ні до чого навіть у тому вірші, де згаданий (і попередить про це). А бідаку Амфітриту переговорить кмітливий дельфін. І Афродіта вирішила на краще просто залишитися піною. Голос у піднебінні – живий, голос у піднебессі – уже ні. І якщо Саломея у попередньому вірші вимагатиме від чоловіка офірувати голову, то в наступному – він просто зніме сорочку; і це якийсь дуже чесний обмін.

Жінка тут рівна богам, вона радо приймає дари. Мить, коли вона відмовиться від дару і стане тією миттю «як-щось-зламалося». Кажуть, Каїн убив Авеля, бо Господь не помітив його дару. Боги Луцишиної милосердніші. Вони – жінки, може, тому?

Текст: Ганна Улюра

Залишити коментар