Четвер, 24 вересня

Київський окружний адміністративний суд зобов’язав Пенсійний фонд виплачувати пенсію ромській жінці. Цей судовий процес лише верхівка айсберга дискримінації ромських громадян України.

«Я намагаюся до останнього приховувати свою національність…»

Жанні Пінчук не пощастило народитися в Україні в ромській родині. Через це вона та її сім’я все життя зіштовхуються з найрізноманітнішими формами дискримінації. «Хоч я й розмовляю українською мовою, але моя ромська національність трохи помітна в моїй зовнішності, – розповідає вона. – Через це ставлення до мене скрізь із пересторогою, зневагою. Я намагаюся до останнього приховувати свою національність, навіть коли йду з дитиною на прийом до лікаря, то кажу їй, щоб вона розмовляла українською. Адже щойно люди розуміють, хто ми такі, то одразу натякають, що треба заплатити».

Дочка Жанни ходить до школи в четвертий клас, і там її постійно принижують, цькують, кричать: «Циганка! Циганка!» Її син Олег навчався в інституті, але за певних особистих обставин не зміг продовжити навчання. Знайти роботу йому було надзвичайно складно: щойно роботодавці помічали, що він ром, то одразу ж і відмовляли йому. Наразі він працює мерчендайзером в одній із українських компаній.

Сама Жанна Пінчук із 16 років (у 1983–1985 роках) працювала кондитером Чорнобильського громадського харчування. Коли сталася катастрофа на ЧАЕС, її разом із іншими мешканцями міста евакуювали до Київської області. Там вона отримала квартиру на околиці Бучі й дуже далеко від інфраструтури: поруч не було ані лікарень, ані дитячих садочків, ані шкіл, ані магазинів. «Ми жили фактично серед голого поля, – пригадує Жанна. – А мій син часто хворів, тому я не могла сама там знаходитись. Довелося продати ту квартиру та придбати земельну ділянку в Броварах». У 2000 році вона разом із батьками почала будувати там свою хату, але через брак коштів будівництво ще й досі не завершене: тільки минулого року вдалося довести до будинку водогін.

Чоловік Жанни давно поїхав до Росії, не цікавиться власною родиною, зовсім не допомагає. «Коли його син був у лікарні, я навіть телеграми йому надсилала, але все марно, – пригадує Жанна. – Коли була молодшою, то торгувала на ринку на Троєщині, також підробляла прибиральницею, але мене не хотіли влаштовувати офіційно на роботу, щоб зекономити на податках». Вона працює й зараз, але власники компанії кажуть їй, після офіційного працевлаштування зменшать вдвічі й так досить маленьку платню.

Бідна, темна ромка

Родину Пінчуків могла би врятувати допомога від держави, і вона має на неї право. Адже згідно із Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», Пенсійний фонд України (ПФУ) зобов’язаний зараховувати до стажу роботи одному з батьків час догляду за потерпілою дитиною до досягнення нею віку 12-ти років. Право на призначення дострокової пенсії мають матері осіб із інвалідністю з дитинства, які виховали їх до зазначеного віку, – після досягнення 50-ти років та за наявності страхового стажу не менше 15-ти років. Дізнавшись про це, у жовтні минулого року Жанна звернулася до місцевого відділення ПФУ з заявою про призначення пенсії. Працівники Броварського об’єднаного управління ПФУ Київської області одразу відмовили їй у грубій формі. «Вони образили мене через мою національність, – пригадує Жанна. – сказали: «Ти – бідна, темна ромка, нічого не знаєш і ніякої допомоги не отримаєш».

На цей раз Жанна Пінчук не стала терпіти образу, а звернулася до громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини в місті Києві, де їй юрист Вікторія Петрук надала безкоштовну первинну правову допомогу, а в ході судового розгляду вступила в справу адвокат Центру стратегічних справ УГСПЛ Олена Сапожнікова.

13 років 9 місяців та 29 днів

Пенсійний фонд висунув на суді такі аргументи на користь свого рішення: робочий стаж Жанни Пінчук дійсно складав би понад 15 років, але до нього не можна додавати період від 2004 до 2006 року, оскільки з 2004 року обов’язковою умовою для отримання стажу є персоніфікація та перебування на обліку в Управлінні соціального захисту населення. А Жанна Пінчук на обліку в цей час не перебувала, тому наразі її трудовий стаж складає 13 років 9 місяців та 29 днів. Отже, для отримання допомоги їй не вистачає одного року та двох місяців стажу.

Суд не прийняв такі аргументи від ПФУ й зазначив, що час догляду одного з батьків за потерпілою дитиною від Чорнобильської катастрофи до досягнення нею 12–річного віку встановлюється на підставі свідоцтва про народження цієї дитини, а також інших документів. А отже жодна персоніфікація в Управлінні соцзахисту для цього не потрібна. Суд додав, що Жанна Пінчук має на утриманні 10-річну дочку Світлану Пінчук, яка також визнана дитиною, що потерпіла від Чорнобильської катастрофи.

Так ромська жінка отримала належну їй пенсію через суд. Але це не означає, що їй будуть виплачувати допомогу від держави. Адвокатка Олена Сапожнікова каже, що до 21-го липня ще треба чекати на рішення Пенсійного фонду, бо він може не погодитись із вердиктом суду й подати на апеляцію. А станеться це з дуже високою ймовірністю, бо чиновники просто зобов’язані робити це, адже йдеться про державні кошти.

Пенсії для ромів

Жанна Пінчук має паспорт, картку платника податків і посвідчення громадянки, евакуйованої у 1986 році з зони відчуження навколо ЧАЕС. Усе це допомогло їй успішно судитися з Пенсійним фондом, бо її адвокатка мала задокументовані аргументи, а суддя зміг винести рішення, посилаючись на незаперечні факти. А як же живуть в Україні роми, які не мають документів?

Віце–президентка Ромського жіночого фонду «Чіріклі» та правозахисниця Зола Кондур каже, що нині в Україні отримують пенсії не більше 3,5 % громадян ромської національності. Ця цифра з’явилася в результаті досліджень громадських організацій, адже державним органам заборонено збирати подібну статистику за національною ознакою.

Причина такого становища, на думку Золи Кондур, полягає у тому, що більшість ромів працюють неофіційно, а коли приходить час отримувати пенсію, то вони просто не мають необхідних документів для цього. «Випадок із Жанною Пінчук, яка наважилася відстояти своє законне право на пенсію в суді, поки що єдиний, – каже правозахисниця. – Але ромські організації України допомагають отримувати ромським жінкам допомогу на дітей».

Що ж робить наша держава, аби вирішити цю проблему? Існує «Стратегія захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року», яку ще у квітні 2013 року підписав президент Віктор Янукович. План заходів для виконання цієї стратегії був розміщений у вересні того ж року на сайті Міністерства культури за підписом прем’єр–міністра Миколи Азарова. Цей план передбачає, що різноманітні державні органи щороку будуть подавати до Мінкульту інформацію про стан його виконання. Що вони й ретельно виконують. Я звернувся до Кабміну із запитом, і отримав декілька величезних документів зі звітами. Один із типових заходів на місцевому рівні описувався так: «Провели концерт ромської музики». Головна проблема цієї Стратегії, за словами Золи Кондур, полягає в тому, що на неї зовсім не виділили коштів з бюджету, а отже – це просто декларативний документ. Про те саме казала і представниця офісу омбудсмена Оксана Філіпішина: «За чотири роки на вирішення ромських питань із держбюджету не пішло жодної копійки. І план заходів уряду з інтеграції ромів в українське суспільство не передбачав взагалі витрати бюджетних коштів».

Ситуація у громадських організацій, які займаються ромськими проблемами, трохи краща. Наприклад, бюджет ромських програм Міжнародного фонду «Відродження» на цей рік складає близько 300 тис. дол. Окрім вже згаданого вище Ромського жіночого фонду «Чіріклі», існує, наприклад, «Об’єднання ромів Ужгорода» та багато інших. За даними Державного реєстра (ЄДРПОУ), сьогодні в Україні зареєстровано понад 40 ромських і проромських неурядових організацій. Всі вони намагаються вирішити проблему, справитися з якою держава, схоже, просто не здатна.

За даними ще Всеукраїнського перепису 2001 року в Україні проживало близько 48 тис. ромів. З тих пір офіційних підрахунків не було, але неурядові організації вважають, що сьогодні ця цифра зросла у 5–10 разів. Таку кількість громадян України не можна не помічати, а тим більше робити вигляд, що їх не існує.

Автор: Олег Шинкаренко

Залишити коментар