Четвер, 19 вересня

Сьогодні глядачі мають можливість переглянути одразу два фільми конкурсної програми.

«Паризька освіта» режисера Жана-Поля Сівейрака – це чорно-біла картина тривалістю у 136 хвилин. За певними маркерами, згадками політиків і певних подій зрозуміло, що дія відбувається у наш час. Але сама картинка, герої та їхні пошуки – поза часом і місцем. Саме тому чорно-біла стрічка сприймається органічно. Ба більше, самі герої, які шукають себе і часто пристають до полярних берегів, живуть у бінарній системі (творчість – конкретні справи, вірність – зрада, дружба – ігнорування) та бачать цей світ тільки у двох кольорах.

Кадр із фільму «Паризька освіта»

Головний герой Етьєн приїжджає до Парижа для навчання і мріє знімати хороші фільми. Але сумніви і необхідність підтримки й визнання, особливо від зухвалого «головного критика», не дають йому реалізуватися. Пошуки себе і свого призначення, мрія бути почутим і навчитися говорити до світу, будування стосунків і величезне бажання не збитися на манівці – ось тільки основні питання, які намагається вирішити герой у похмурому Парижі.

Кадр із фільму «Паризька освіта»

Фільм брав участь у Берлінському міжнародному кінофестивалі. Одесити та гості міста зможуть подивитися його сьогодні, 15 липня, о 18:00 у приміщенні Музкомедії.

Другий конкурсний фільм – «Перелітні птахи» режисера Сіро Ґерра та Кристини Гайєго (Колумбія, Данія). Фільм – це своєрідна пісня-плач, яка складається з шести частин-пісень, має кільцеву композицію і розповідає трагічну історію самознищення кількох найбільших родів Колумбії через братовбивчу війну. Представники кланів відірвалися від своїх традицій і вірувань задля збагачення, розпочавши вирощувати й продавати марихуану американській молоді у 70-х роках ХХ століття. Мотив каїнізму вічний, але поданий у новому звучанні – голосом народу південноамериканської пустелі. Самі герої визнають, що спочатку втрачають душу, а потім позбуваються і тіл.

Кадр із фільму «Перелітні птахи»

Взаємини між тещею і зятем, про які у нас складено тисячі анекдотів, у фільмі набувають найвищої форми протистояння. Головна героїня фільму ще на початку говорить, що задля своєї сім’ї вона готова зробити все – і саме за це її і поважають. Своїми руками, виправдовуючи дії інтересами родини, вона її і руйнує. Помста, яка засліплює очі, гординя і небажання порушувати старі уклади (хоча найголовніші заповіді порушені вже давно) призводять до трагедії. Фільм сильний, красивий і досить незвичний. Реальний претендент на перемогу в одній із номінацій.

Картина відкривала секцію «Двотижневика режисерів» Каннського кінофестивалю в 2018 році.

Одесити і гості міста зможуть подивитися його сьогодні, 15 липня, о 20:00 у приміщенні Музкомедії.

У рамках національної конкурсної програми сьогодні покажуть фільм «Герой мого часу» Антоніни Ноябрьової.

Режисерський задум Антоніни Ноябрьової цілком класичний: показати життя столиці й загалом реалії сучасної постмайданної України очима такого собі простака. Звати його Жорик (Євген Бушмакін), він – один із 284 000 людей, які щодня приїздять до Києва в пошуках кращої долі (титр на початку фільму).

Кадр із фільму «Герой мого часу»

Жорик послідовно працевлаштовується реалізатором на ринку, охоронцем у галерею сучасного мистецтва, довізником бутильованої води. Він конфліктує із сусідами, ЖЕКом і поліцією через засмічений під’їзд, не може зрозуміти, чому комунальники неспроможні без хабаря відремонтувати ліфт. А ще хоче потрапити у «вищий клас», але натомість вляпується в неприємності. Одним словом, велика дитина, котра несвідомо перевіряє всю ціну столичної буржуазності та гасел на кшталт «Україна – це Європа».

Кадр із фільму «Герой мого часу»

При всій шляхетності намірів режисерці, на жаль, бракує точності висловлення. Фільм дуже часто виглядає не як уїдлива сатира, а як грубуватий шарж із пласкими персонажами й ходульними діалогами, що нівелює враження від дійсно дотепних моментів. Можливо, це хвороба зростання. Прагнення Ноябрьової робити соціальне кіно варте похвали, але їй треба поліпшити свою кіномову.

Також нагадуємо, що сьогодні відбудуться позаконкурсні прем’єри лауреата каннської «Золотої пальмової гілки» «Сімейна справа» режисера Хірокадзу Корееда та драми «Сяйво» японки Наомі Кавасе.

Увечері першого дня (14 липня) у рамках програми «Фестиваль фестивалів» відбувся показ фільму іранського режисера Джафара Панагі «Три обличчя», про який теж варто сказати.

Твердження, що кожний новий фільм певного режисера – це диво, звучить зазвичай як вульгарність. Але у випадку з іранцем Джафаром Панагі це – суха констатація факту. Адже в березні 2010 року Панагі було засуджено на шість років домашнього арешту за участь у антиурядових протестах, а також заборонено знімати кіно й давати інтерв’ю протягом 20 років (суворий вирок збігається із 20 роками, які отримав і український режисер Олег Сенцов).

Однак, відтоді Панагі раз на два-три роки випускає нові картини – одну кращу за попередню. «Три обличчя» – вже його четвертий фільм із моменту затримання, і він відзначений призом за найкращий сценарій у Каннах.

Кадр із фільму «Три обличчя»

Три обличчя – це три акторки різних поколінь: одна давно не грає й живе в усамітненні та злиднях; друга – сучасна зірка Бегназ Джафарі, третя – юна Марзіє, якій родина не дозволяє навчатися театральній майстерності в Тегерані. Бегназ залишає знімальний майданчик і звертається за допомогою у вирішенні цієї проблеми до самого Панагі. Вони мандрують селами іранського Азербайджану і протягом неповних двох діб намагаються допомогти Марзіє.

Кадр із фільму «Три обличчя»

Панагі нікого не засуджує, але й нічого не прикрашає. Односельців Марзіє він показує з явним співчуттям: і зворушливими, і кумедними. У кожного своя правда; але все ж саме істина свободи для нього понад усе.

Ця вишукана у своїй простоті історія – зразок того, що етичні й естетичні принципи можуть сполучатися в одній оповіді практично ідеально.

Текст: Світлана Бондар, Костянтин Левін

Залишити коментар