Субота, 24 серпня

Гончарі та кераміка з Опішні славляться далеко за межами України. Та не зважаючи на те, що гончарство поцінована спадщина нашого народу, воно переживає не найкращі часи. Нещодавно в Опішному, столиці українського гончарства на Полтавщині, відбувся національний фестиваль. Один із родів, який продовжує давні традиції – це рід Шкурпелів. Opinion поспілкувався з головою родини та дізнався секрети народження та використання традиційного глиняного посуду.

Біля ятки Олександра та Анатолія Шкурпелів найбільше люду. Вони вже давали майстер-клас та брали участь у конкурсах гончарів, нині ж продають свій крам. Чоловікам ніколи вгору глянути: одним розповісти про призначення посуду, іншим сказати, як можна використовувати та за яких температур, аби виріб слугував довго, а страви чи напої були ще смачнішими, адже екологічний глиняний посуд із Опішні й справді ніби надає тому, що в мисці, горщику чи глечику, особливого смаку.

Здебільшого в Опішному гончарюють ті, хто з діда-прадіда не залишає це ремесло.

Династія Шкурпелів – досить молодий гончарний рід, у ньому гончарюють поки лише двоє, хоча вся сім’я задіяна у процесах.

«Я перший, а син другий. Є роди в Опішні з діда-прадіда, а в мене кого розкуркулили, кого розстріляли… Не було, мабуть, у нашому роду гончарів. Із 1983-го року я гончарюю. У школі любив дуже малювати, різати по дереву, а з глиною не мав справи. А тоді так вийшло, що нікуди не вступив – прийшов на завод в Опішню, перший цех, і в майстра вчився, був такий Демченко Трохим. Нині цей перший цех став Полтавський краєзнавчим музеєм імені Василя Кричевського. Так і працюю відтоді», – розповідає старший гончар Олександр Шкурпела.

Згодом гончар закінчив керамічний технікум у Миргороді, здобув освіту техніка-технолога керамічних виробів.

До слова, Опішня славиться тим, що на цій території століттями знаходять поклади глини. Люди навчились її обробляти та виготовляти ужиткові та декоративні речі.

«Тож гончарювати я навчився, а далі  вже ж глина у нас своя, глазурі теж свої. Щоправда, деякі барвники доводиться замовляти, які не можемо зробити, а так все є. От чорний, зелений, червоний є в природі – можна зробити», – розповідає чоловік.

Для Олександра Шкурпели та найстаршого з п’яти синів Анатолія гончарство – робота, яка годує родину. Однак це мистецтво й ремесло, що приносять задоволення, дають політ фантазії, але не можуть прогодувати гончарів.

«Важко лише цим прожити. Маємо городи, тримаємо господарство, аякже, адже без цього не виживеш. Тут нічого не треба й доводити: скільки існує наш “Колегіум мистецтв в Опішному”, скільки дітей випустилися з нього за роки, а хто лишився працювати в цій галузі? Мало хто – одиниці», – ділиться Олександр Шкурпела.

На думку пана Олександра, гончарство не потрібне державі, тому молоді люди закінчують навчальний заклад, здобувають освіту, але не знаходять себе в цій царині.

«От я залишився в цьому, бо вже ж шостий десяток, куди на щось міняти? Синові легше, бо він, таки б мовити, “по накатаному”. Та й то, поки що із п’яти синів гончарює лише Анатолій», – додає Олександр Шкурпела.

Дешево, коли штамповки

Коли на ярмарках і фестивалях люди хочуть придбати крам у гончарів, то по-різному реагують: хтось торгується, вважаючи, що дорого, а митці нерідко зауважують – дешево.

«От, наприклад, у нас поряд продукція зі Слов’янська. То я знаю, як там – бував і сам гончарював у цьому місті, виготовляв ручні роботи. Приходить людина з вулиці і за першу зміну (8-годинний робочий день) повинна дати 8 тис. сковорідок. Штампують: натиснув-підняв. Я ж за цим не можу гнатись, у мене вироби ручної роботи. Тому звідси ціна: їхня продукція – дешева, наша –дорожча», – пояснює опішнянин.

Свій крам родина Шкурпелів збуває через Інтернет, а хто знає чи кому радять, той приїздить додому до майстра. Та найбільше, звісно, місцеві чекають фесту в Опішному – це ніби жнива для гончарів.

«Їхати кудись складно – доріг немає, лише зараз почали ремонтувати, а товару багато, може побитись, крихкий же. Пальне дорого – не окуповуються витрати», – ділиться Олександр Шкурпела.

Буває, що перекупники забирають крам і потім збувають значно дорожче.

Нерідко опішнянську кераміку купують на подарунки за кордон, приміром, нещодавно ваза поїхала в Канаду.

Від глини до шедеврів – півроку

Коли беремо до рук глиняне горнятко чи миску з написом «Опішня» (до речі, всі вироби мають знак роду), не задумуємось скільки часу минає від видобутку глини до народження виробу та які процеси має пройти глина, аби перетворитись на свічник, миску чи куманець.

«Спочатку добуваємо глину. Вона лежить на глибині приблизно 2,5-3 метри. Накопуємо її та привозимо додому. На сонці, в дощ, сніг та вітер вона має вилежатись приблизно рік – то набухає, як на дріжджах росте, то висихає. Чим довше вилежується, тим кращою буде. Розмочуємо її і перемелюємо вальцями – цей спосіб недалеко відійшов від дідівського, нагадує, як раніше старими пральними машинками викручували білизну, пропускаючи її між двох валиків. Далі глину зберігаємо в погребі, аби не засихала, ще й поливаємо час від часу. Для виробів беремо скільки треба», – розповідає гончар.

За словами пана Олександра, готовий виріб сохне від 4-5 тижнів до 6 місяців.

«Сохнути вироби мають у спеціальному приміщенні, щодня їх треба крутити, щоб рівномірно висихали, інакше порве – трісне або зіпсується форма. Ні сонця, ні протягу не повинно бути. У кімнаті завжди вогко, бо ж вироби віддають свою вологу  є вікно, аби провітрювались. А свічники, особливо від метра – там взагалі дуже важко, бо складна конструкція, треба вологою ганчіркою накривати, потім плівкою, міняти це все – дуже довго. Коли вироби висохли, прогріваємо піч десь до 400 градусів, вона у нас більше чотирьох кубів. На другий день саджаємо у піч посуд, температура має бути близько 100 градусів», – описує деталі процесу майстер.

Далі починають додавати дрова та поволі збільшувати температуру запікання глини.

«Якщо різко збільшити, то все пропаде. Отак десь півтори доби треба постійно бути біля печі, заглядати, стежити за температурою, додавати дров, фактично не відходити», – уточнює Олександр Шкурпела.

Одночасно родина запікає і глазурований, і неглазурований посуд.

В Опішні є червона, біла та сірі глини. Барвники гончарі виготовляють із природних матеріалів: окис міді дає зелений колір, коричневий і чорний добувають з окисів марганцю та заліза.

«Іржу з металу пооббивати і вже знаєте, яка гарна барва буде!» – розповідає секрет глава родини.

Кожна глина має свої температури спікання: червона – від 920 градусів, біла та сіра – від 1000-1300.

Хоча пан Олександр назвав гончарями лише себе та старшого сина, однак під час розмови з’ясувалось, що і дружина Світлана причетна до створення виробів – вона розмальовує кераміку. А загалом уся родина задіяна у процесі – колоти дрова, добувати глину, топити піч тощо. Навіть старенькі дідусь та бабуся, котрі живуть разом із Олександром та Світланою під одним дахом, хоча б дров підкинуть у піч – а вже поміч. Усі п’ятеро дітей Шкурпелів також уміють поводитися з глиною, однак не всі хочуть: важка це праця, лише 27-річний Анатолій обрав гончарювання за професію.

Цікаві назви та застосування керамічних виробів

Глиняний посуд, окрім екологічності, вирізняється тим, що його можна використовувати в печі, в духовій шафі, у мікрохвильовці. Напої ж у глиняних посудинах залишаються прохолодними.

Більшість звикли, що кераміка – це передовсім горнятка, миски та тарілки, глечики, макітри.

Серед робіт Шкурпелів чимало декоративного посуду – баранці, левики, козлики, коники. Вони і як окраса слугують, однак це й місткості для напоїв. Такий посуд дорожчий – до кількох тисяч. Щоденний значно дешевший, приміром, хлібниця – 350 гривень. Такі на фестивалі були затребувані, бо ж і гарно, і місця на столі займає мало – посудина на тонкій ніжці, хоча й містка.

Опішнянські гончарі виготовляють багато такого, про що українці мало чули чи й зовсім гадки не мали: ковбасник – горщик для запікання та зберігання ковбас, має присадкувато-плоскувату випуклу форму з низькою кришкою. Заминачка – опукла, без ручок та кришки. Традиційно використовується для затирання: маку, часнику, сала, перетирання круп, спецій. Плесканець – посудина для спиртних напоїв. Барильце – гончарний виріб для зберігання напоїв, який за формою нагадує діжечку, що горизонтально лежить на ніжках. Має досить великий об’єм і складний у виготовленні.

Окрім традиційного українського посуду, опішнянські гончарі виготовляють і грузинський – квеврі , що невід’ємний при виробництві грузинського вина.

dav

В Опішні на фестивалі всіх охочих вчили гончарювати. Виріб можна було забрати за 10 гривень.

 

Текст і фото: Ніна Король

Залишити коментар