П'ятниця, 20 вересня

У Міжнародній конкурсній програмі сьогодні, 17-го липня, демонстрували «Три з половиною» Дарія Гайкалова та «Жаль» Бабіса Маркідіса. Фестиваль порадував стрічкою «Молитва» Седріка Кана, а в рамках Гала-прем’єри глядачі мали можливість переглянути фільм «Усі знають» Асґара Фаргаді з Пенелопою Крус і Хав’єр Бардемом у головних ролях.

«Три з половиною», Дарія Гайкалова, Індія-Україна, Міжнародний конкурс, 2017

Четвертий конкурсний день: «Три з половиною», «Жаль», «Молитва»

Кадр із фільму «Три з половиною»

Є будинок і є люди, що живуть у ньому або приходять до нього. 50 років тому його поділили на школу та крихітне помешкання, де в одній кімнаті тіснилися: підліток, що на своє нещастя народився 29-го лютого, та його паралізований дідусь. Та сама будівля за 20 років стала борделем, де повія, що удає початківку, приймає наївного клієнта. Згодом у цих стінах з’явилося  бездоганно буржуазне помешкання подружжя, котре, незважаючи на похилий вік, усе ще закохане одне в одного. Перша частина називається «Бог смерті», друга – «Бог танцю», третя – «Бог кохання». Епілог, де будівельники знову переобладнують будинок для нових історій, – «Напівбог».

Дарія Гайкалова для українського кіна – нове ім’я. Отримавши магістерський ступінь із філософії у Києво-Могилянській академії, вона переїхала до індійського Мумбаї, де читала сценарну майстерність, знімала рекламу та короткометражки. Важко повірити, що «Три з половиною» – це повнометражний дебют, адже акторська гра, діалоги, розвиток сюжетів – абсолютно зрілі. Ми дійсно проживаємо коло життя у заворожуюче побудованому ритмі з героями, на яких цікаво дивитися. Схоже, що в нашому (сподіватимемося, що в нашому) кінематографі зійшла нова режисерська зірка.

Фільм можна переглянути о 18.30 у Фестивальному палаці.

 «Жаль», Бабіс Маркідіс, Греція-Польща, 2018

 «Жаль», Бабіс Маркідіс

Кадр із фільму «Жаль»

Утіху можна знаходити й у співчутті, переконаний головний герой фільму, 40-річний чоловік, дружина якого тривалий час знаходиться у комі. Не всі справляються з такими випробуваннями долі, а от головний герой не може справитися з втратою статусу жертви тоді, коли дружина одужує і треба просто жити. Позитивні емоції дуже скоро заміщує страх того, що відтепер треба докладати справжні зусилля для визнання. Радісні звістки викликають у героя справжню паніку й неадекватну поведінку. Він намагається максимально додати у своє життя скорботи.  Це вам нічого не нагадує?

Фільм брав участь у головному конкурсі кінофестивалів у Санденсі та Роттердамі.

Переглянути в Одесі можна у Фестивальному палаці о 21.30.

«Молитва», Седрік Кан, Франція, 2018

 «Жаль», Бабіс Маркідіс

Кадр із фільму «Молитва»

У позаконкурсній програмі Фестивалю фестивалів показали «Молитву», Седріка Кана.

Про головного героя «Молитви» ми не знаємо нічого, окрім того, що його звати Том, йому 22 роки і він наркозалежний. Історія починається з того, що він прибуває в гірський притулок для колишніх залежних, які живуть фактично за принципами католицького монастиря. Здавалося б, нічого нового: існує безліч реабілітаційних драм зі схожим сюжетом. Але Седрік Кан, режисер спокійного, прозорого реалістичного мислення в дусі Андре Тешине або Робера Бресона, не прагне розгорнути перед нами атракціон соціальної чорнухи чи влаштувати феєрверк пристрастей. «Молитва» – це переважно тихе, стримане кіно, котре концентрується винятково на еволюції головного героя. Талант Антоні Байона в ролі Тома, зрештою відзначений «Срібним ведмедем» як найкращий актор Берлінале-2018, дійсно вражає. Без зайвих зусиль, без надмірного втручання гримерів, без навіть натяку на перегравання він втілює весь спектр емоцій та реакцій, які можуть бути в молодої людини в такій ситуації. Заворожливі гірські краєвиди, передані з живописною майстерністю оператором Івом Капе, стають гідним тлом для цієї монодрами. Кан показує порятунок лише однієї душі – але й цього досить, аби набути віру хай не у вищу силу, але в людство точно: ми таки не зовсім пропащі.

«Gogol Doc», Аліса Павловська, Україна, Національний конкурс, 2018

«Gogol Doc», Аліса Павловська

Кадр із фільму «Gogol Doc»

Вчора 16-го липня у рамках Національної конкурсної програми демонстрували «Gogol Doc».

Аліса Павловська – не новачок у кіно; нещодавно в прокат виходила її повнометражна картина «П’ята терапія». «Gogol Doc», у свою чергу – це документальній фільм-портрет фестивалю ГОГОЛЬFEST, що з 2007-го року щорічно проходить в Україні. Його засновник – український режисер, сценарист, актор, керівник театру «Дах» Влад Троїцький.

Троїцький тут є головним, але не найважливішим героєм. Павловська дає йому висловитися сповна: показує його в роботі, на прес-конференціях, і навіть озвучує його гірке «в мені ця історія вичерпалася», але найцікавіше все ж відбувається в проміжках між монологами керівника. На наших очах збирається складний механізм фестивалю: ми бачимо, як розгортається ця прекрасна мішанина, з цікавістю спостерігаємо за буркотливим «електриком-художником» Євгеном, за вічно стурбованим і діяльним адміністратором на велосипеді, за акторами й акторками, що роблять дивні речі. Робочі й мистецькі моменти чергуються в правильно заданому ритмі; взагалі, монтаж – це найсильніший компонент фільму. А у фіналі режисерці вдається донести своє послання: якими б не були недоліки ГОГОЛЬFESTу, його ймовірна втрата – це невиправний збиток нашому культурному ландшафту.

 «Сяйво», Наомі Кавасе, Японія-Франція, 2017

Четвертий конкурсний день: «Три з половиною», «Жаль», «Молитва»

Кадр із фільму «Сяйво»

Також, безумовно, вартий уваги кіноманів фільм у рамках ретроспективних показів «Сяйво».

Молода й приваблива Місако – авторка адаптованих версій фільмів для людей із вадами зору. Фактично, її завдання – переказати фільм настільки майстерно, аби незрячі могли уявити кожний кадр. На одному з пробних показів вона зустрічає Накаморі – старшого від себе фотографа, який майже втратив зір. Їх стосунки стають взаємним викликом і змінюють обох.

Наомі Кавасе лишається вірною своїй манері «тихого кіна». Уникає гучних пристрастей, надмірної акторської гри. Власне, конфлікт тут один: Місако ніяк не може знайти правильних слів, які б збудили уяву майбутніх слухачів/глядачів. Значна частина фільму знята на підкреслено крупних планах – тим самим відтворюється оптика близького вглядання в обличчя, властива згасаючому зору.

Інший візуальний мотив картини – запаморочливі краєвиди японської природи, в показі яких Кавасе взагалі велика майстриня. Ці ландшафтні розкоші – найкраща декорація для того, що відбувається з героями. А суть подій не нова: можна втратити зір, але головне – не загубити один одного, знайти зв’язок, завдяки якому вже не відчуєш себе покинутим.

Тож приз Екуменічного журі Канського фестивалю цей фільм отримав цілком заслужено.

 Текст: Костянтин Левін, Світлана Бондар

Залишити коментар