Неділя, 20 вересня

Листи в Москву. Лист восьмий

Дорога моя!

Ось, вже другий раз ти питаєш, чому я зарікся бувати в Москві, де у мене стільки друзів. Невже неприємно було б мені посидіти з ними в кав’ярні, поговорити про поезію та про політику (це ж не забороняється)?

Що я можу відповісти? Розумієш, навіть в одеському кафе, куди рідко, але все ж вибираюся, я відчуваю певну незручність.

У термінології Другої світової війни я відчуваю себе «тиловим щуром». Я відсиджуюся в глибокому тилу, у той час, коли мої співвітчизники сидять в окопах під обстрілами, коли у шпиталях лежать поранені, а в землі – убиті на цій гібридній війні. Як і всі ми тут, я відчуваю певні погіршення у зв’язку з економічною кризою. Але все одно – це нормальне життя  порівняно з тим, що відчувають люди в прифронтовій зоні.

Так, я літня людина, яка не підлягає мобілізації, та й автомат я в руках не тримав (насправді, тримав один раз, приймаючи присягу державі, якої, на ЩАСТЯ, вже не існує). Але серце й совість говорять своє.

А тепер уяви собі, що я розважаюся на території держави-агресора. Так, я прекрасно розумію, що ти не вважаєш Росію агресором. Але я впевнений в зворотному. І коли-небудь, сподіваюся, ти зрозумієш мою правоту.

Нагадую – я ж запрошував тебе до нас, і ти відмовилася. Ти сказала, правильніше – написала, що після 2-го травня 2014-го року ти не будеш в Одесі відчувати себе в безпеці. Але ось уже більше чотирьох років в Одесі немає жодних насильницьких дій, і натовпи туристів із Росії ходять по місту. Чи дратує це мене? Дратує. Але доводиться миритися з тим, що наша війна це допускає. Боюся, що ти просто не хочеш в Одесу. Чорногорія приємніше.

І ще одне. Ти обурювалася, що тепер оголошення на вокзалі роблять українською й англійською, а російською – оголошень немає. Ти запитала мене – невже я хочу, щоб людина яка приїхала з Росії відразу відчувала, що потрапила в чужу країну.

Так ось – саме цього я і хочу.

Твій Боря

 

 

Залишити коментар