П'ятниця, 20 вересня

Сьогодні, 19 липня, за нагороду в міжнародній конкурсній програмі змагатимуться два фільми: «Кришталь» Дар’ї Жук і «Поророка» Констянтина Попеску. Найочікуванішою подією фестивального дня стане показ у рамках національної конкурсної програми фільму Марисі Нікітюк «Коли падають дерева», світова прем’єра якого відбулася на Берлінському кінофестивалі.

«Кришталь», Дар’я Жук, Білорусь-Німеччина-Росія-США, 2018

Серед розрухи 1990-х безробітна діджейка Веля, аби отримати візу в США, вказує випадковий телефонний номер, на який, виявляється, подзвонять з консульства, щоб перевірити місце її роботи. Єдиний спосіб підтвердити легенду – сидіти кілька днів у невеликому заводському містечку, в квартирі, де стоїть саме той телефон, аби вчасно відповісти на дзвінок. Мешканці квартири – простий люд, місцевий пролетаріат. Дзвінок все не лунає, чекання затягується, конфлікти наростають.

Шостий конкурсний день: «Кришталь», «Поророка», «Коли падають дерева»

Кадр із фільму «Кришталь»

Тож це міг би бути сюжет для комедії: столична штучка приїздить у провінцію. Але це не комедія. Веля випадає з пострадянського середовища своїм прагненням до свободи, яка для чоловіків і жінок, котрі її оточують, – порожній звук. Їм важливі правила, звичаї, «понятія». Велі – яка, втім, має власний тягар брехні – з ними не зійтися.

Цей фільм не позбавлений недоліків, властивих для повнометражних дебютів: деяка прямолінійність ситуацій, занадто типові персонажі, огріхи в сценарії. Але вкладене режисеркою послання – про важливість свободи та складність її здобуття – висловлено переконливо й сильно.

«Поророка», Константін Попеску, Румунія-Франція, 2017

Сучасне румунське кіно вийшло на той рівень, що навіть невідомий широкому загалу фільм виробництва цієї країни майже з повною певністю гарантує неординарну режисуру та якісні акторські роботи. Константін Попеску ще не брав каннські нагороди, як його більш імениті співвітчизники, але це на нього обов’язково чекає попереду.

Шостий конкурсний день: «Кришталь», «Поророка», «Коли падають дерева»

Кадр із фільму «Поророка»

«Поророка» на початку здається похмурою драмою-трилером: у щасливого подружжя Крістіни й Богдана просто серед білого дня в парку зникає дочка, 5-річна Марія. Далі родина й особливо Богдан зривається у вир саморуйнування.

Богдан Думітраче, виконавець головної ролі, робить колосальну роботу, показуючи поступове перетворення свого героя від дещо самовдоволеного банківського клерка на одержимого помстою ізгоя. Майстерно знята історія, побудована на чергуванні довгих, знятих одним планом епізодів (інколи до 15 хвилин – можна лише уявити, як це складно було на знімальному майданчику) й динамічних конфліктних сцен, проте, веде нас неправильним слідом майже до останнього. Ми думаємо, що це щось на кшталт детективу, розділяємо підозри героя – але в підсумку виявляється, що це – про провину справжню й фальшиву, про вистражданий кров’ю принцип презумпції невинності й інші потужні етичні речі. Фінал просто оглушує. І водночас – змушує замислитися всерйоз. Розумний і шокуючий, «Поророка» – в найкращому сенсі слова румунський фільм.

«Коли падають дерева», Марися Нікітюк, Україна-Польща-Македонія, 2018

Це історія про конфлікт поколінь. У селищі, де живуть дві сестри – п’ятирічна Вітка та її кузина-підліток Лариса – варіантів майбутнього в молоді, надто ж у молодих дівчат, дуже мало: або скніти на якійсь нецікавій і малооплачуваній роботі, або вийти заміж і розчинитися в домогосподарстві.

Шостий конкурсний день: «Кришталь», «Поророка», «Коли падають дерева»

Кадр із фільму «Коли падають дерева»

Власне, Марися Нікітюк у своєму повнометражному дебюті показує дві лінії бунту: Лариса планує втекти з молодим бандитом Шрамом, а Вітка просто опирається повсякденню з усіх своїх малечих сил. Перша зазнає поразки, а друга – злітає в небо на білому коні. Фільм просякнутий отакими мальовничими до простодушності метафорами, явно вкоріненими в традиції українського поетичного кіна. Тут ще й відьмовська оргія в лісі, й кінематографічні, наче ті ковбої, роми на конях. Неймовірне й буденне знаходяться поруч без особливого конфлікту, але, зрештою, чи не так завжди в юності?

Принаймні отакої дещо наївної візуальної поетичності виявилося цілком досить, аби картина потрапила у паралельний конкурс Берлінського фестивалю «Панорама». Чи є в неї перспективи на приз в Одесі – побачимо 21 липня.

Фільм демонструватимуть о 20.30 в Синій залі кінотеатру «Родіна». У широкий прокат фільм вийде з 13 вересня.

У рамках ретроспективи Наомі Кавасе сьогодні показували «Червону місячну квітку», Японія, 2011.

Шостий конкурсний день: «Кришталь», «Поророка», «Коли падають дерева»

Кадр із фільму «Червона місячна квітка»

«З часом моє серце всотує всі відтінки червоного».

«Червона місячна квітка» Наомі Кавасе – фільм захопливо-суперечливий. З одного боку, він настільки вміло стилізований під документалістику, що десь аж посередині дії стає зрозуміло, що це все ж таки ігрове кіно, з акторами. А з іншого боку, цей фільм за настроєм, за розвитком сюжету – справжня поема.

Елементи тут дуже прості. Пташка в одній оселі й гніздо ластівок під стелею іншої. Любовний трикутник. Запаморочливі гірські краєвиди, зняті так, що виглядають як традиційна японська графіка. Шум річки. Дощ. Мокра глина на археологічних розкопках. Червоний, у який героїня фарбує тканину. Червона кров.

Кавасе розгортає свою оповідь неквапно й уважно, вплітаючи в неї давню легенду про закохані гори. Час тут – умовність, так само, як і любовна історія. Насправді важить вічне коло пристрастей, розлучень і зустрічей, незримий хор предків, що супроводжує нас у земному житті та приймає до себе після нього.

Отакий вихід за межі буденності за допомогою переважно повсякденних елементів виказує в Кавасе ту гостроту оптики, що притаманна правдивому таланту.

Вчора у рамках «Гала-прем’єр» відбувся показ фільму Гаспара Ное «Екстаз», Франція, 2018.

Шостий конкурсний день: «Кришталь», «Поророка», «Коли падають дерева»

Кадр із фільму «Екстаз»

У франко-аргентинця Гаспара Ное з його майже 30-річним досвідом роботи в кіні в певному сенсі склалася репутація режисера одного фільму.

Дійсно, сенсаційний успіх ефектно знятої, перевантаженої насильством, незвично структурованої «Незворотності» (2001) з Монікою Белуччі і Венсаном Касселем у головних ролях прислужився режисерові в не найкращий спосіб. Відтоді всі його фільми міряють з висоти тієї вершини, та й сам він намагається повторити давній успіх, але до останнього часу не дуже виходило.

«Екстаз» і починається на манер «Незворотності»: після стилізованих документальних інтерв’ю з героями й героїнями з’являється титр: «Ви щойно подивилися фільм, присвячений нашим великим наставникам», потім – фінальні титри, а титр із назвою фільму – Climax – спалахує в останньому кадрі.

Весь фільм – це одна велетенська вечірка, події на якій виходять з-під контролю. 20 танцюристів відпрацювали три дні й вирішили наприкінці розважитися, але хтось додав у сангрію потужний наркотик.

Десь із середини фільму, після ще однієї порції титрів, Ное робить те, що вміє, мабуть, найкраще – показує різні ступені занурення в божевілля. І тут знову на думку спадає «Незворотність» – цього разу як комплімент. Мабуть, уперше з 2001-го Ное вдається досягти справжньої пристрасті в кадрі – пристрасті, насамперед, режисерської. Він засипає мурашок за комір глядачеві, і глядач, навіть доволі досвідчений, здригається.

Екстаз не екстаз, але налякати вийшло.

Текст: Костянтин Левін

Залишити коментар