Вівторок, 29 вересня

Взяти і зізнатися

У 2016 році гітарист гурту, в якому я барабанив, раптом прихилився головою до дерева в запорізькому парку. Я подумав, що йому стало погано. Він виглядав втомлено, зблід, мовчки вдивлявся в гущавину дерев. Я спитав: «Що трапилося?» Він спершу віднікувався від відповіді, а потім глянув мені в очі й прохолодно, з повним розумінням промовив: «Я за…вся від людей».

Виявилося, що це було не виснаження чи хвороба. Так виглядають люди, коли їх за…али інші люди.

За три попередні дні ми виступили вісім разів на великих концертних майданчиках, на центральних площах Запоріжжя, Нікополя, Кривого Рогу і в кількох військових частинах. Ми бачили зі сцени кілька тисяч людей, ми подолали тисячу кілометрів, ми жили практично у польових умовах – з інструментами, з організаторами, з іншими учасниками, з якимись малолітніми фанатами, які тягнуть тобі свої шкільні зошити для автографів. Для мене ці подорожі – досить звичний спосіб життя, який потребує компактності й максимального спрощення власних забаганок. Але для Толіка, нашого точного гітариста, а також суперпрограміста, а також суперпуперсімейного чоловіка, ця поїздка і ця кількість спілкування виявилися занадто складним алгоритмом. І це нормально, я його розумію.

Я навіть не знав, як зреагувати на його фразу. Вибачитися за себе?! За людей загалом?! За всю цю шалену поїздку, в яку я вляпав свій гурт? Не починати ж тираду про те, що всьо кльово! Не віджартовуватися ж! Уявляю, з якими напруженими ніздрями він би слухав мене. Мені здалося, що йому не треба нічиїх порад, йому треба нуль чужих емоцій. Я коротко промимрив щось дружнє, щось дрібне, поплескав його по плечу і сказав, що в разі чого, я тут, поруч, сплю в автобусі.

Я давно забув про ту ситуацію, але на днях згадав її. Адже вона практично повністю повторилася. Ми зі співробітниками поверталися з Карпат із триденного інтенсивного ретріту – багато спілкування, багато емоцій, усмішок, інтелекту і навіть без жодного мікроконфлікту. Ми саме сідали на поїзд у Франківську. Співробітниця усміхнулася і сказала мені:

– Нарешті додому! Як же я повністю замучилася від людей!

Толік у 2016-му – зблід, колега у 2018-му – усміхнулася.

Цього разу я зважився і спитав:

– Як часто тебе втомлюють люди?

Вона відповіла:

– Рідко, але для мене це було занадто близько. І занадто багато людей.

У поїздці нас було двадцятеро.

Мені доводиться багато спілкуватися з людьми під час книжкових турів, фестивальних сезонів, лекцій. По всій країні є сотні, тисячі знайомих, історії яких мені такі близькі, а іноді дуже давні й від того значно міцніші. Може, це професійне, може – людське, але в ході тривалих багатообличних миготливих днів я не втомлююся – навпаки, вмикаю режим всотування історій, емоційної співзарядки. Я навіть можу забувати людські імена, але не їхні обличчя, історії та пов’язані з ними емоції. Для мене людина та її історія розкриваються більше завдяки обличчю, а не завдяки імені.

Але в останні роки помітив за собою, що після занадто довгих подорожей, спілкування, відсутності в домівці, коли я повертаюся в своє стійло, то автоматично відразу доповзаю у холодний душ на півгодини і буквально примушую себе оновитися. Після такого душу все, починаючи зі звуків і тиші, чується по-новому. Інакше можна зірватися, можна перестати емпатувати людей, можна підзабути самого себе. Не оновитися, не скинути свіжу шкуру чужих емоцій. І ходити роками з повними пазухами, з кипучою головою, з цим зростаючим напруженням, з нервами, які й без цього розхитуються, як плацкартні вагони.

Що значить – втомитися від людей? Мені здається, що це, насамперед, виклик самій людині – чи готові її моторика, психіка, емоційний спектр справлятися зі значно ширшими емоціями, реакціями, реченнями, інтонаціями, мімікою, жестами, ніж ті, до яких вона звикла в спокійному стані? У кожного своя індивідуальна планка перенасичення людьми.

Спілкування – це часто вихід із зони комфорту. Особливо, коли цього спілкування вже по зав’язку. А ще це часто втома від перенасичення чужими емоціями – і в певний момент їх стає забагато, і ми не можемо впоратися з такою кількістю, охопити такий об’єм. Тоді виникає ступор, і наші особисті почуття губляться в потоці чужих, і людина питає себе: а де ж мої емоції в цьому потоці? А де ж справжність почуттів? Як не загубитися повністю в цьому конвеєрі сміху, жартів, розмов, обіймів і зустрічепрощань?

Це не крик інтроверта, не претензія до нахабників, які настирливо стукаються в особисту переписку, не бзіки людини, яка щодня катається в переповненому метро. Це проста констатація факту, що кожний, кожний з нас час від часу просто задовбується від людства. Визнати це – просто. Іноді ця втома ходить із блідим обличчям, іноді – з усмішкою.

А ще я думаю, що чи не найважливіше – зізнаватися собі, і бажано вчасно, що тебе задовбали люди. Щоб за усмішкою не довести інших людей до ручки. Щоб за блідістю не начверити горя. Дуже важливо ловити саме цей момент втоми і розуміти його. Отак, розсудливо взяти і зізнатися – мене задовбали!

Тоді зсередини буде виходити в сто разів менше єхидності. Тоді вивільниться місце для оновлення і природності.

І, як на мене, вищий пілотаж – зізнатися про втому від людей іншій людині. Врівноважено. Очі в очі. 

Зізнатися. Відпочити. Притулитися головою до дерева. І знову потягнутися до людей. Природно. З низького старту. З очищеності. З новим спокоєм. З новою щирістю.

Як Толік, який за хвилин двадцять прийшов у автобус будити мене.

Павло Коробчук

1 комментарий

Залишити коментар