Неділя, 20 вересня

Страсбурзькі комікси про щастя…

Перший. Серце й тіло сумної мадам

За вікном галділи й кудись дружно йшли. Випливали з під’їздів і вуличок, впадали в одне русло, а воно неквапом, без метушні, несло ці кольорові групки в якусь гавань. Люди були врочисті, виступали одні за одним родинами й парами. Несли себе поважно – все вказувало на момент нерутинний, не на аби собі який вихідний.

Літній ошатний пан у чорному костюмі підняв голову до вже вечірнього, але ще золотого сонечка, примружився, як кіт, помітив мене у вікні й поштиво припідняв за криси свого бузкового капелюха, вітаючись.

Попереду нього йшла дівчина ніжного віку на явно вперше взутих високих підборах, у теракотовій сукні з пишною спідницею, як у ляльки, – ступала так гордовито, несучи, як у коштовному фіалі, якийсь свій новий, щойно оприлюднений статус. Вона трималася за руку хлопця-однолітка, що здавався все ж набагато молодшим – стривоженим підлітком. Він опустив плечі й голову, ніби забився в равликову хатку, й ховав збентежений рум’янець. Але йшов теж так, наче грав якусь ще не вивчену роль, що безкінечно лякала. Йому, здається, було неабияк ніяково – та, що тримала його під руку, була така гарна й така страшна! Я подумала: схоже, батьки їх щойно заручили. І йдуть вони, як майбутня правильно підібрана пара. І вони ще діти, тому ця гра їх захопила сьогодні зненацька. Це вже потім, уже колись, вони вивчать усі публічні протоколи хорошої сім’ї, і поповнять цю флотилію судном під своїм власним прапором.

Так усіма вулицями усміхнено йшли страсбурзькі євреї.

Кольори були свіжі й соковиті, костюми їхні: капелюшки, сумочки й краватки, трохи старомодні – я ніби гортала Ліона Фейхтвангера. Тільки тут усі були нарешті щасливі.

Вони йшли в синагогу. Був шабат. І також у когось весілля. Хтось уже піднімав свій новенький сімейний шовковий прапор на щоглу – і всі йшли салютувати, підказувати, як годиться це робити, тримати свічки, рахувати рожеві кремові квітки на правильно спеченому бісквіті, питати, чи буде на столі прабабусин весільний порцеляновий сервіз, що вижив (вона тоді, протерши рушником, склала його до коробки, сховала в погребі, а сама кудись пішла з тими людьми з автоматами, і досі нема). На воротах біля синагоги стояли поліцейські з автоматами. Вони були дуже пильні. Але теж усміхнені, разом з усіма. Смакували шоколадні весільні бонбоньєрки, які вручила старша пані в мереживному капелюшку, прикрашеному кумедною атласною пташкою. Вона нагадувала середньовічну мадам де Севіньє – авторку найзнаменитішого епістолярію французької літератури, ту, в чиєму стилі прикрашені вітрини страсбурзького Музею секретів шоколаду…

Лише сива давнина знає, що серце елегантної пані було в потворних шрамах, а прекрасне тіло знищене… Її маркіз де Севіньє любив чи не щодня нову мадам, і загинув на дуелі через коханку… Після власної смерті ця зраджена нещасливиця недовго тішилася здобутим вічним спокоєм – її череп витягли з могили революціонери й розпиляли навпіл. Кажуть: хотіли порівняти його анатомічну будову зі звичайними людьми…

Хто чує гіркоту цього шоколаду з того XVII століття? Але ми щодня повторюємо цю фразу, не знаючи її авторки, печальної й вишуканої мадам де Севіньє: «Чим більше я пізнаю людей, тим більше люблю собак». Та вона сказала й інше тоді нам: «Немає таких насолод і радощів, які б не втрачали цих назв, коли їх дістається безліч і легко». Я люблю її вишуканий і гіркий досвід, та кажу собі, коли намагаюся обманутися, плекаючи на щось надію і не даючи їй вчасно вмерти: «довгі надії знесилюють радість так само, як довгі хвороби послаблюють біль».

Старша пані видала ще одному перехожому нарядну бонбоньєрку й, здається, осудливо поглянула через плече вгору, в мій бік: «а чи не варто сьогодні залишити всі ці ваші думки й асоціації при собі, краще заваріть собі какао чи чашечку потрійного шоколаду – це завжди робить сум лише важливою прикрасою в цілому щасливого буття».

Я дивилася на них усіх із вікна свого готелю, який найняла в цьому єврейському кутку міста за абсолютні копійки. Хоча напевне тут треба б було брати як за партер – споглядання всіх цих мізансцен того було би варте.

Як гарно, що в людей є такий день – і весь метушний світ, всі його болі й дурниці перестають бути частиною тебе. Світ і людина в цей день живуть кожен сам по собі  розходяться по своїх кутках і не мучать одне одного…

Вдягнути щось старомодне й іти, залишивши всю назбирану за життя скорботу десь за дужками… Хороша ідея. Іду!

 Ольга Герасимюк

3 комментария

  1. Людмила on

    Знаєте Ольго, так гарно написано, читала і наче сама споглядала. Налаштувало на ліричний лад і спогади. Дякую.

Залишити коментар