Понеділок, 28 вересня

Школа кобзарів, яку свого часу, наче власну дитину, випестував кобзар Василь Литвин, опинилася під загрозою знищення, бо на всій українській землі цього року не знайшлося 12 талановитих юнаків і дівчат, які мріють стати бандуристами. Може, ще не пізно?

Київ – село Стрітівка Кагарлицького району – Київ

Того вечора у Facebook на сторінці відомого освітянина Ігоря Лікарчука з’явився пост не менш відомого актора Олександра Ігнатуші, який не перший рік переймається долею Стрітівського педагогічного коледжу кобзарського мистецтва: мовляв, help, під загрозою зникнення унікальний навчальний заклад – єдина в Україні школа кобзарів у селі Стрітівці, куди приймають молодь після дев’ятого класу, яка має лише талант, але не має музичної освіти. І його треба спільно рятувати. Батьки і учні збираються протестувати проти свавілля, але їм потрібна допомога.

Слово за слово, домовилась із батьками, які їхали наступного дня у Стрітівку, де збиралися гуртом шукати шляхи порятунку. Річ у тім, що хоч набір було оголошено з 2 по 14 липня, від охочих там навчатися було всього кілька заяв, а це означало, що першого курсу не буде. І хоч про те, що проблема з набором з’явилася насправді не цього року, писали багато з учасників дискусії, було б дуже прикро, щоб дітище відомого на весь світ кобзаря Василя Литвина не змогло дожити до свого 30-річного ювілею, який, хочеться вірити, цей заклад святкуватиме 31 серпня наступного року. 

…Збори батьків, учнів, педагогів кобзарської школи, як усі вони називають коледж між собою, і тих, кому небайдужа його доля, як повідомив напередодні ввечері викладач гри на старосвітських інструментах цього навчального закладу Володимир Кушпет, планували на дванадцяту дня. Офіційна її назва – Стрітівський педагогічний коледж кобзарського мистецтва. Він – єдиний в Україні музично-педагогічний заклад І рівня акредитації, який здійснює підготовку фахівців за освітньо-професійними програмами молодшого спеціаліста зі спеціалізації «Народні інструменти».

«Бандура – це круто! А ви не знали?»

Богдан Шмітько, студент другого курсу

У тому краю – у Кагарлицькому районі на Київщині – була дуже давно, тож хвилювалася, що не знаю дороги, боячись спізнитися. Та так само звечора вдало знайшла провідників – у Стрітівку збиралися їхати батьки однієї з учениць коледжу, Лілія та Віктор Старікови. «Ми дуже переймаємося долею навчального закладу, де вчиться донька, – сказала телефоном пані Лілія, викладач історії одного зі столичних ліцеїв, – там не налагоджена система рекламування коледжу, провисають питання пошуку майбутніх учнів, тож будемо шукати вихід спільними зусиллями. Якщо ви приєднаєтеся, будемо тільки вдячні…»

Зустрілися з Лілією Старіковою трохи за десяту ранку, на Окружній дорозі, на виїзді з Києва. Вчепилися у хвіст їхньому автомобілю – і вперед! Тільки здолали затор, як стало відомо, що треба підхопити дорогою ще одного небайдужого – колишнього випускника цієї школи кобзарів Сергія Потієнка, що нині є членом відомого на весь світ гурту «Шпилясті кобзарі». Трохи чекаємо хлопця біля старого поста ДАІ, що вже на обухівській трасі, а потім, коли один зі «шпилястих» прибіг, їдемо у Стрітівку.

Милуючись краєвидами, які пробігають за вікном автівки, думаю про кобзарське мистецтво, без якого складно уявити Україну. В пам’яті крутяться рядки з відомого вірша Пантелеймона Куліша «До кобзи»:

…Кобзо моя, непорочна утіхо!

Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха!

Голосом правди святої дзвони,

Нашу тісноту гірку спом’яни.

Може, чиє ще не спідлене серце

Важко заб’ється, до серця озветься,

Як на бандурі струна до струни.

Бандуристи, які рвуть усі шаблони

Саме так охарактеризували цей гурт з шести випускників Стрітівської школи кобзарів колеги-телевізійники зі «Сніданку з 1+1». Хай як прикро, але цей справді неординарний гурт насправді більше відомий за кордоном, аніж в Україні. Хлопці вже встигли побувати у Великобританії й Німеччині, Франції й Бельгії, Польщі й Іспанії, а також Канаді, Італії й навіть у Китаї. Вони грають не лише на бандурах – скажімо, у їхні композиції поряд з цим інструментом чудово вписується… гітара. Хлопці використовують кавер-версії світових хітів та українських народних пісень у сучасному форматі. 

«Шпилясті кобзарі» – гурт, що народився восени 2010 року, – чи не першими кинулися на допомогу рідному навчальному закладу, який дав музикантам путівку у великий світ, започаткувавши флешмоб #ПідтримайКобзарськийКоледж. Лідер гурту Ярослав Джусь повідомив Opinion, що прикра новина про можливе закриття коледжу настигла їх між поїздками в Одесу й на Львівщину. Проте дізнавшись, що колиска їхнього таланту сама потребує допомоги, хлопці без вагань приїхали до Києва й почали думати, як зарадити біді. «Коледж кожному з нас дав дуже багато, він фактично сформував наше сприйняття української національної ідеї, – пригадує бандурист, – ще навчаючись, ми в гуртожитку грали не лише українські народні пісні традиційного спрямування. Ми експериментували, поєднували бандуру з гітарою, грали сучасну музику наших відомих гуртів, того ж “Скрябіна”. А в якусь мить зрозуміли, що це справді звучить… Тому зараз, і підтримуючи кобзарську школу в Facebook, і приїхавши сюди, хочемо, щоб усі зрозуміли: ми мусимо зберегти цю школу, вона потрібна не тільки своїм випускникам – вона потрібна Україні…»

«Бандура – це круто! А ви не знали?»

Ярослав Джусь і Сергій Потієнко

Як зазначає Ярослав Джусь, проблема виникла не сьогодні – вона існувала давно і з набором, і з промоцією закладу, тобто передумови для того, що ми всі спостерігаємо нині, були, але настільки загострилася вона тільки цього року. «Ми зуміли зробити сучасний гурт, який грає нібито на несучасних інструментах, хоча такими їх може вважати тільки той, хто зовсім не розуміється на музиці, – долучається до розмови і Сергій Потієнко, який приїхав з нами у Стрітівку, – і те, що ми робимо сьогодні, – як на мене, переконливий доказ, що наш коледж – єдиний заклад, де, окрім класичної бандури, вчать грати й на старосвітських інструментах, кобзі, лірі і торбані, – потрібний нашій країні. Бо бандура – це круто. А ви не знали?»     

«Треба підтримувати, знімаючи останні штани»    

Стрітівка, зусібіч охоплена кількома ставками, зустріла нас розкішною природою, пташиними голосами й емоціями тих, хто зібрався, щоб думати, як порятувати коледж. Дивлячись на цих людей, намагалася зрозуміти, що привело сюди кожного з них. На подвір’ї зібралися не тільки його учні з батьками й викладачі. Спілкувалися з присутніми хлопці зі «Шпилястих кобзарів»: з нами приїхав Сергій Потієнко, а потім підтягнувся до гурту й Ярослав Джусь. Хтось сказав, що з’явилося керівництво з району. Здається, чекали й обласних керівників, які теж знають, що в коледжі серйозна проблема, але так і не дочекалися… Поки розмовляла з викладачем гри на старосвітських інструментах, відомим бандуристом і дослідником-мистецтвознавцем Володимиром Кушпетом, який працює у коледжі ледь не з першого дня його заснування, емоції набирали обертів. Присутні виплескували їх у розмовах один з одним, проте, окрім претензій до керівників закладу, які зателефонували батькам і сказали, що ситуація критична і за нею може послідувати його закриття, нічого більше почути не вдалося. То закривають чи не закривають?

«Цю школу кобзарського мистецтва ми створювали тоді, коли при владі іще була компартія, – написав кількома днями раніше на своїй сторінці у мережі Facebook тодішній керівник управління освіти області Ігор Лікарчук. – Особисто я висиджував багато годин у тих кабінетах, доказуючи необхідність цього закладу. Страшенно не хотіли тодішні керманичі її відкривати. Але той спротив було здолано. 1 вересня, у день її відкриття, там уперше на Київщині було внесено жовто-блакитні прапори, від яких тоді сахалися керівники району й деякі обласні керівники. У дуже тяжкі роки безгрошів’я та страшенного дефіциту бюджету ми взяли цей заклад на обласний баланс, “вибили” для нього статус вишу І рівня акредитації».

Біля її джерел, пригадує Ігор Леонідович далі, «стояв Борис Олійник. Ідейним натхненником і організатором та першим педагогом був знаменитий кобзар Василь Литвин, який їздив Україною, відбираючи охочих навчатися в школі. Пані Галина Михайлівна Іванова – перший директор школи (на жаль, уже відійшла в інші світи) стала другою мамою для десятків хлопчаків, які з’їхалися туди з усієї країни. Із стін школи вийшли люди, які й зараз несуть наші національні цінності у світ. Там збудували гуртожиток, довели до ладу приміщення школи, привезли фахівців. У загальній сумі видатків на освіту області її утримання – мізерні копійки».

За майже три десятиліття роботи коледжу, навперебій розповідають мені місцеві, підготовлено майже три сотні співаків-бандуристів, багато з яких працюють за отриманою спеціальністю. Хтось концертує у провідних мистецьких колективах Києва: Національній капелі бандуристів імені Платона Майбороди, Академічній чоловічій хоровій капелі імені Левка Ревуцького, Державному театрі оперети чи Оперній студії. Їхні голоси звучать по всій Україні та за кордоном — у Німеччині, Італії, США, Білорусі, інших країнах. Тож такий заклад, переконаний Ігор Лікарчук, «потрібно не закривати, а підтримувати, знімаючи із себе останні штани. А теперішні освітні начальники місцевого рівня свідомо пустили його на самознищення й забуття, щоб закрити. Самим потрібно було їздити країною та збирати туди талановитих дітей, створювати їм належні умови для навчання і проживання, піклуватися про них. А якщо цього ніхто не робив, не пропагував школу, не підтримував її авторитет, то хто туди приїде навчатися?»   

Один майбутній кобзар за рік «з’їдає» 156 тис. грн

Йдемо до зали, де вже починаються збори. Першою про проблеми розповідає Світлана Колосовська, яка шість років тому прийняла естафету директора цього закладу. Якщо коротко, то ситуація виглядає так: цьогорічне держзамовлення – 12 чоловік, проте заяв від майбутніх учнів на той момент було всього три. За таких розкладів не набирається навіть однієї групи, а значить, першого курсу бути не може. Нині у коледжі – 2, 3 і 4 курси – залишився 21 студент. Щоб врятувати набір на перший курс, його продовжили до 25 липня, тож у тих учорашніх дев’ятикласників, які мають у душі потяг до гри на бандурі, ще є змога потрапити на навчання, варто лише подати заяву у Стрітівський коледж.

«Бандура – це круто! А ви не знали?»

Світлана Колосовська

«Проблема з набором для нас не нова, скажімо, торік ми виконали держзамовлення усього на 60 %, бо спеціальність наша доволі специфічна – йдуть грати на бандурі тільки ті, хто має до цього хист і в кого лежить душа, – пояснює Opinion директорка навчального закладу Світлана Колосовська, – а причин того, з чим ми нині зіткнулися, декілька. Насамперед, це брак потужної реклами, хоч ми робили все, що нам під силу: і з концертами їздили, передусім по Київщині, за кошти спонсорів (а така поїздка обходилась щонайменше в 3 тис. грн), бо їхати далі набагато дорожче, а коштів на поїздки у нас немає. І через соціальні мережі рекламуємо, та цього недостатньо. Наш коледж втрачає у молоді популярність ще й тому, що не лише його випускники, а й навіть учні не хочуть їздити на конкурси й концерти, якщо це безкоштовно. Але я хочу, щоб усі чітко зрозуміли, що хоч загроза така в майбутньому є, зараз про закриття не йдеться: якщо батьки з дітьми проти переходити до інших закладів (їх міг би підхопити Богуслав, де в педагогічному коледжі є така спеціальність), то ми зобов’язані довчити всіх. Хоч, звісно, дуже хочеться набрати першокурсників…»

Вчителі пригадують, що найбільшим – аж 25 майбутніх кобзарів – був набір 1989 року, коли школа вперше відкрила свої двері. Були роки, коли на перший курс приходило по 15, 12, 10 осіб. А найбільше, якщо скласти докупи всі чотири курси, у стінах коледжу одночасно навчалося 56 юних бандуристів. Цього ж року якщо не набереться бодай мінімальних 5-6 студентів, коледж не матиме першого курсу, бо індивідуального навчання загальноосвітнього циклу, пояснює директорка, у вищих навчальних закладах чинними документами не передбачено.

«Бандура – це круто! А ви не знали?»

Заяви на перший набір

«Наш теперішній учень дуже дорогий для бюджету, проте досі ніхто про закриття навіть не говорив, – продовжує Світлана Григорівна, – а якщо взяти наш бюджет на 2017/2018 навчальний рік, то підготовка одного майбутнього бандуриста обходиться у 156 тис. грн. Загалом нам виділили близько 5 млн грн, ці гроші йдуть на зарплатню викладачам і оплату комунальних послуг. На щось серйозніше – якісь концертні поїздки чи ремонт – коштів уже не вистачає. Знаєте, конкуренції в нас ніколи не було, але коледж приваблював хлопців і дівчат тим, що ми беремо до себе навіть тих, хто зовсім не має музичної освіти».

«Село живе доти, доки існує ця школа»  

Частина батьків у тому, що сталося, звинувачують керівництво коледжу: мовляв, ні сама директорка, ні її заступники не доклали потрібних зусиль, аби на теренах України знайти 12 випускників дев’ятого класу, які б хотіли стати бандуристами. «Через цю ситуацію нас тепер справді знає вся Україна, і хоч це не зовсім той піар, про який ми мріяли, але сподіваємося, що ситуацію вдасться врятувати й цього року, – пояснює Світлана Колосовська, – щодо того, що я особисто в чомусь винна, бо мені байдуже… Розумієте, за мною – не тільки наші учні, а ще й учителі. Якщо коледж закриється, то куди їм податися, окрім хіба що як на біржу праці?! Тому ми робимо все, що можемо, і навіть якщо десь недопрацьовуємо, готові визнати свою провину і передусім хотіли б, щоб нам реально допомогли».

«Бандура – це круто! А ви не знали?»

Володимир Кушпет

Йшлося також про те, що ідея закриття навчального закладу належить директорові департаменту освіти і науки Київської обласної державної адміністрації. «Я був у Києві, заходив у департамент і потрапив навіть до керівника, – коментує ситуацію для Opinion 70-річний бандурист Володимир Кушпет, – і Віра Борисівна (Рогова – прим. авт.) сказала, що поки є бодай один студент, про жодне закриття не йдеться. А зараз ідеться лише про таку загрозу, оскільки навіть мінімальної кількості дітей на перший курс не набирається. А на сьогоднішню зустріч учнів і батьків із педагогічним колективом я особисто запрошував людей з обласного департаменту освіти, телефонував заступникові. Обіцяли бути, але чомусь проігнорували… Я казав батькам, щоб зібралися разом і пішли на прийом до Рогової…»

Підтримати кобзарський коледж прийшов місцевий бізнесмен Анатолій Ворона, який допомагає бандуристам грішми. За його кошти було обладнано спортивну залу. Та й концертні поїздки по області були можливими завдяки його фінансовій підтримці. Ех, кажуть майбутні кобзарі, якби нам ще кілька таких меценатів, то й концертну діяльність можна було б розгорнути більш широко, й саму школу трохи підремонтувати, бо багато приміщень давно просять бодай косметичного ремонту. «Цю кобзарську школу треба зберегти, бо вона – це історія України, – ділиться з Opinion своїм поглядом Анатолій Ворона. – І не треба звинувачувати тільки адміністрацію закладу чи ще когось окремого, тут винуваті всі разом: і колектив, і батьки, і влада загалом, одним словом, усе суспільство. Торік теж було важко, і теж тероризували директорку – дійшло навіть до того, що вона хотіла залишити роботу. А я їй тоді казав: давай боротися до кінця! І зараз те ж саме кажу. Бо й село це живе тільки доти, доки існує кобзарська школа…»

«Бандура – це круто! А ви не знали?»

Сергій Потієнко та Оксана Шершень

Небайдужа доля коледжу і місцевій владі: в Стрітівку того дня приїхав голова Кагарлицької районної ради Іван Сємцов. Питаю у нього, як можуть допомогти. «А ми й так чим можемо, то допомагаємо, – каже Іван Михайлович, – передусім зустрічаємо в селах свого району. А щодо талановитих дітей, які б тут вчилися, то їх справді треба шукати активніше». Ще один гість – дружина відомого кобзаря Василя Шершня, який свого часу теж учився в Стрітівці, Оксана Шершень, методист відділу освіти Кагарлицької райдержадміністрації. «Замість того щоб об’єднатися й спільно думати, як розв’язати проблему, – вважає Оксана Шершень, – люди тут сваряться, шукаючи цапа-відбувайла. Знаєте, як вчиняли попередні випуски? Кожен із них намагався потім привести в рідну школу нового учня. Саме так колись привели у Стрітівську школу кобзарів і мого майбутнього чоловіка. То, може, саме над цим варто замислитись?!»  

Рецепт порятунку – допомогти толокою    

Ідея, яку подала дружина кобзаря Василя Шершня, кажуть педагоги, справді цікава, і її варто взяти на озброєння. Так само вважає і місцевий священик отець Тимофій Логанович, який також не залишається осторонь від проблеми, бо переконаний, що без бандури не буде Стрітівки.

«Бандура – це круто! А ви не знали?»

Отець Тимофій Логанович

Вже повернувшись до Києва, не могла позбутися думки, що справді говорили не зовсім про те, що треба. Бо, як сказав отець Тимофій, погано, коли на одного раба два прораба. А тим часом в інтернеті з’явився своєрідний звіт від Ігоря Лікарчука, який дуже переймається долею школи. «Мав розмову з міністром освіти і науки Лілією Гриневич, – написав він у соцмережі. – Міністр зрозуміла проблему і обіцяє розібратися. Вона переконана, що цей заклад закривати не можна. Але в нього потрібно вдихнути нове життя. Я готовий до зустрічі з небайдужими до долі цього закладу людьми. Бо створення цієї і школи – важлива і не проста сторінка моєї біографії».

Ще одна проблему, і знову у соціальних мережах, оголила користувач Світлана Семенюк, яка написала: «Прочитавши все вище сказане, хочу запитати, чому сам інструмент в Україні складно купити, а ціна зашкалює? Якщо розвивати рідне, потрібно, щоб була доступність. А то гітару для навчання в Україні можна придбати без проблем, а ось бандуру – батьки лізуть у кредити. Ціна, доступність – ось що є запорукою подальшого успішного розвитку».

Киянка ж Лада Топчан, беручи участь у дискусії, запропонувала свій рецепт порятунку кобзарської школи: мовляв, «треба, щоб кобзарі й шанувальники бандури зі всього світу склалися по 100 у. о., і всі ми разом побудуємо чудову, велику школу, майстерню і гарний гуртожиток під Києвом (це 20 км від метро), щоб відродити як мистецтво бандури, так і українських національних інструментів». Задум, на переконання пані Лади, можна втілити відразу і впродовж двох років «розгорнути повну академічну і культурну діяльність, але для цього треба самоорганізуватися».

Наостанок не могла не зателефонувати до директорки департаменту освіти і науки КОДА Віри Рогової. «Біда у тому, – сказала Віра Михайлівна у коментарі для Opinion, – що кількість дітей, які вступають до закладів І – ІІ рівнів акредитації, зменшується по всій Україні. Цей заклад ми насправді бережемо, як уміємо: де ще навчати рік одного студента коштує такі гроші? Ніде. Але ми йдемо на це й намагаємося його зберегти. Коли директор Стрітівського коледжу мені зателефонувала й змалювала ситуацію з набором, то спитала, чи можна поговорити з батьками про переведення до педколеджу в Богуславі, який має, зокрема, й ліцензію на викладання музичного мистецтва. Поговорити, звісно, можна. Але за правилами діти мають право вчитися там, куди вони вступали. А батьки, які панікують, повинні розуміти, що засновником цього закладу є Київська обласна рада. Вона жодних рішень про його закриття чи реорганізацію не ухвалювала, а ні я, ні тим паче директор коледжу зробити цього не можемо».

…І наостанок. Якщо проаналізувати все почуте того дня, доходиш простого висновку, який не прозвучав із вуст жодної людини, проте читався, так би мовити, «поміж рядків». У коледжі, хоч йому й дають фінансування, насправді б’ються як риба об лід. Можна говорити красиві слова про підтримку, але реально вони тієї підтримки не мають. Класична бандура, старосвітські інструменти – це носії духу української нації. Сьогодні, коли вже стільки сказано про самоідентифікацію, про те, що українці мусять бути українцями, можливо, таки варто на ділі, а не тільки на словах допомогти кобзарській школі?

Скажімо, створити державну програму – з тим, щоб організувати, зокрема, й потужну рекламу, забезпечити майбутніх кобзарів сучасними інструментами й усім необхідним. Чи допомогти знайти інвесторів, які подбають про ремонт приміщень, дадуть грошей на потужну концертну діяльність і участь у фестивалях. А ще краще сісти і добряче так помізкувати, щоб випускники цієї школи, яких і так дуже мало, не поневірялися хто де, шукаючи заробітку, а мали гарантовану роботу з прийнятною для життя зарплатнею. Казатиму зараз банальні речі, але це те, про що ніхто не казав, але про що всі думали: найбільша проблема – це після закінчення пошук роботи й мізерні гроші, які отримують ці музиканти. Ну справді, не в переходах же їм на Хрещатику сидіти, доносячи українську пісню до людей?!

Бо як би там не було, але кобза й бандура (для одних ці назви синонімічні, проте інші кажуть, що ці інструменти таки відрізняються) – це не вчорашній день України, це її майбутнє. Як сказав член гурту «Шпилясті кобзарі» Сергій Потієнко, «Бандура – це круто!» Не вірите? А ви зайдіть на сайт гурту і послухайте виступи хлопців. І, як сказано у «Маніфесті кобзаря» (ви не повірите, але є й такий) Ярослава Чорногуза,

…Хай зазвучить струна жива,

Розкаже про своїх героїв,

Хай в серце западуть слова:

Кобзар — це не жебрак, а воїн!

P. S. Хто може допомогти реально розв’язати цю проблему? Міністр освіти і науки Лілія Гриневич? Чи міністр культури Євген Нищук? А може, гуманітарний віце-прем’єр В’ячеслав Кириленко? Люди добрі, долучайтесь, не чекайте, поки заклад – через брак талановитих учнів, яких батьки відправляють навчатися на юристів, економістів і дантистів, щоб хоч якось потім могли годувати родини, – таки закриється, а допоможіть українській душі вижити…

P. P. S. «1930 року у Харкові були розстріляні 337 учасників З’їзду народних співців України (кобзарів). Через 88 років в Україні закривають єдину школу кобзарського мистецтва, цинічно заявляючи, що немає бажаючих бути кобзарями», – написав у своєму пості Ігор Лікарчук. Українська владо, переконайте, що це не так…

Текст: Лариса Вишинська

Фото: Антон Вишинський

Залишити коментар