Неділя, 27 вересня

У свій 31 рік Марися Нікітюк уже має цілу низку успішно реалізованих проектів. За її сценаріями зняли сім фільмів (короткий метр), сама Марися зняла три короткометражки «В деревах», «Мандрагора» та «Сказ», і вже працює над другим повнометражним фільмом «Серафима» як режисерка. Її сценарії неодноразово були відзначені на міжнародних фестивалях, а сценарій до фільму «Коли Падають Дерева», перед українською прем’єрою якого на ОМКФ ми й зустрілися, здобула міжнародну нагороду імені Кшиштофа Кесльовського та ScripTeast Award, яку проводили під час Каннського кінофестивалю у 2016-му році. За першу книгу «Безодня (історії судного дня)» Марисю було відзначено Міжнародною літературною перемією імені Олеся Ульяненко. 

Довідка: 

«Коли Падають Дерева» повнометражний дебют Марисі Нікітюк. У 2018-му році стрічку було відібрано до конкурсної програми Panorama Berlinale 68-го Берлінського міжнародного кінофестивалю, де у лютому відбулася її світова прем’єра. Українська прем’єра фільму відбулася 19-го й 21-го липня 2018-го на Одеському міжнародному кінофестивалі, а в український кінопрокат фільм вийде 13-го вересня 2018-го року.

Марися Нікітюк: «Був у мене такий план до 20-ти написати три геніальні романи»

Марисю, ви така молода, а вже спробували себе у багатьох іпостасях. Розкажіть, хто ви, перш за все сьогодні: журналістка, сценаристка, письменниця, театрознавиця, критикеса, засновниця театрального порталу чи режисерка?

Марися Нікітюк – це Марися Нікітюк (сміється). А займається вона, тобто я, режисурою, написанням сценаріїв і прози. Загалом, мені здається, що все це в одному полі реалізації знаходиться – усі ці робочі іпостасі. Просто кожна з них вимагає трішки іншого інструментарію. Моє життя це про пошук історій, висловлювань, сенсу, а потім транслювання їх в одному з трьох видів.

Ви казали, що образ героїні вашого фільму Вітки певною мірою списаний із вас, тому глядач, переглянувши ваш фільм, зможе уявити як то було. Розкажіть про своє дитинство, де саме ви зростали.

Моє дитинство відбувалося в різноманітних точках. Це все ж таки 90-ті, й батькам було скрутно. Та саме ця літня історія відбувалась у бабусі, маминої мами, і це був пригород Павлограда на Харківщині. Бабуся жила в домі з великим садом, по цій вулиці через кілька домів проживали роми, а навпроти був дуже гарний вигін. Це було дуже поетичне місце зі заливними лугами, болотами, велетенськими деревами з коренями в ріст дитини. За відчуттями такий собі Бела Тарр (угорський режисер арт-кіно) і Маркес (колумбійський письменник). Я думаю, що десь звідти я черпала цю вітальну природню енергетику для фільму – це раз. А по-друге, це були, як і для моєї героїні Вітки, перші стикання з природою, людьми, природою людей. Тому я дуже ціную ці спогади й ту реальність, що залишилася в моїй пам’яті. Кілька років тому ми приїжджали туди, але там вже нічого немає.ю. Мій вигін повністю забудували рядами однакових дач, прямо як у страшних антиутопіях.

Марися Нікітюк: «Був у мене такий план до 20-ти написати три геніальні романи»

Для мене щойно викристалізувалося ще одне тлумачення назви вашого фільму. Зазвичай кажуть, згадуючи дитинство: «Коли дерева були великими» і фільм такий був…  А ваші дерева, виходить, попадали?

Так-так. Там нічого не залишилося. Але те місце зосталося, як і моє дитинство, у моїх спогадах. Тож я спробувала передати всю ту красу та справжність у фільмі.

З фільму зрозуміло, що в дитинстві ви були такою собі бунтаркою, а в чому це проявлялося в підлітковому віці?

Мабуть, саме бунтарство і проявилося найбільше, я не до кінця розумію з чим порівнювати…

А якщо порівняти з іншою вашою героїнею, яка була в цьому віці, з Ларисою, чи акторами, які знімалися на майданчику?

Звісно, вони бунтарі! Але я скажу, що я таких акторів і підбирала. Вони мене влаштовували. От вони й бунтували. Настя (виконавиця головної ролі – Анастасія Пустовіт – прим. ред.) періодично злилася на мене. Їй не дуже подобалося лежати в холодній воді, бігати босою по холодній землі під льодяним дощем. У фільмі є болото. Воно гарне, але хто ж знав, що там б’ють холодні ключові джерела. А їй довелося півгодини лежати у тій воді. Але це треба було зробити. Є моменти, які  просто треба було зробити  перетерпіти, і по-іншому не можна, бо інакше все це було б дарма.

А з приводу бунтарки, думаю, що була нею, є і буду. Просто раніше це більше проявлялося зовнішньо: це було в одязі крикливому, в якихось ескападних вчинках. А зараз мене більше хвилює не те, як я відображаюсь у реальності, а те, як я відображаю цю реальність, і що я в неї пробую привнести. Якщо нічого, то не треба своїми ручками туди лазити. У житті й так все гармонійно, тож треба просто бути чесними, щирими та спробувати щось нести цікаве (я маю на увазі, фільми, історії). Тому те, що ви назвали «бунтарством»… давайте погодимося, що воно було, а зараз ця риса дистилюється, сподіваюсь, у творчу глибину. Або я до цього йду.

Марися Нікітюк: «Був у мене такий план до 20-ти написати три геніальні романи»

Марисю, а як ви обирали майбутній фах і як прийшли власне до режисури?

Взагалі я з 13 років мріяла бути письменником і туди планомірно рухалася…

Був у мене такий план до 20-ти написати три геніальні романи, а потім можна й закінчувати свій життєвий і професійний шлях. Дитяча така фігня. Десь близько до 20-ти років стало зрозуміло, що не дуже є, де вчитися на письменника (я тоді не знала про Літературний університет імені Горького, який Андрухович і Наташа Ворожбит закінчували). Якось у моєму поколінні ця московська лінія була відсутня. Вона не доходила інформаційно.

Тож мені довелося повчитися на журналіста, потім на театрального критика, бо я закохалася у театр. Потім заснувати інтернет видання про театр, потім з Наталією Ворожбит та Андрієм Маєм створити фестиваль сучасної української п’єси «Тиждень актуальної п’єси». А вже з драматургії, в якій поєднувалося моє творче прагнення до письма та професійні театрознавчі навички, перейти до сценаріїв. Мене запросили писати сценарії на «Україно, Goodbye!» (український кіноальманах-збірка короткометражок про еміграцію за кордон – прим. ред.). Багато людей захотіло співпрацювати зі мною і я поринула туди повністю, залишивши театральну діяльність. І уже реалізувавши 5-6 коротких сценаріїв як сценарист і три коротких метри як режисер, я спромоглася написати все ж свою першу книжку прози «Безодня».

Але мені хотілося контролювати висловлювання цілком, як режисеру. Я ж не просто так мріяли бути письменником. Мені здається, що режисер і письменник – це щось дуже подібне. Тільки режисер працює з людьми, а письменник із власними химерами. З легкої подачі Володі Войтенка (кінокритик – прим. ред.) я зняла з продюсером Ігорем Савиченком свій перший короткий метр «В деревах». Уже тоді був сценарій «Коли падають дерева», і стало зрозуміло, що я нікому його не можу віддати, бо він мені дуже близький. І ми вирішили провернути таку авантюру. Якщо мені вдасться перший фільм, то продовжу в цьому напрямку освіту: зйомки, європейські воркшопи, фестивалі, лабораторії.

Рішення про зйомки досить ризиковане, адже в Україні немає фактично прозорого кіноринку, чітко прописаних правил гри, гроші дістаються важко, на що ви розраховували, коли вирішили все ж таки знімати фільм за своїм сценарієм?

Ні на що. Я робила те, що мала робити.

Марися Нікітюк: «Був у мене такий план до 20-ти написати три геніальні романи»

А чи додавала вам впевненості перемога сценарію у Каннах?

Та ні, мені було просто дуже приємно її отримати. Усі люблять, коли їх люблять. А щодо впевненості – це внутрішня робота, вона не залежить від зовнішніх чинників. Ми були вже в стані підготовки фільму. Нагороду отримали в травні, а почали знімати у вересні. Тому, отримавши приз, просто зраділи: це було класно, приємно, і крутий бонус на піар та маркетинг  і для прокату, і для фестивалів.

Марисю, скажіть, чому українці повинні всі піти й подивитися ваш фільм?

Прямо всі? (сміється)

Якщо не всі, тоді хто саме має піти?

Я, чесно, не знаю. Мені дуже хочеться, щоб люди прийшли, щоб їх було якомога більше. Я намагалася сказати щось дуже важливе. Це таке експресивне висловлювання про потребу внутрішньої свободи, про потребу наполягати на своєму та шукати свій шлях, віднайти його, не боятися і не застрягати у болоті. Тому що болото, воно не там десь конкретно, а там  де немає рухів, де застоюється саме життя. Це кіно про ментальні наші травми, які в нас, українців, сидять. Саме нерозуміння, що таке свобода (не в плані – «роблю все, що хочу», а необхідності робити вчинки й нести за них відповідальність) вже сьогодні призводять до страшних наслідків в Україні. Ми не хочемо брати на себе політичну, моральну, етичну відповідальність. Вибирати, шукати й будувати майбутнє України для себе. Я би хотіла, щоб воно було не тільки там десь у гарній Європі, а й тут, у нас.

Я про все це спробувала розповісти своїм фільмом, і мені здається, що там воно все артикульовано, воно відчутно. І дуже хочеться, щоб глядачі сміялися, плакали, переживали й отримали масу емоцій, які я закладала. Я дуже хотіла ними поділитися.

Марися Нікітюк: «Був у мене такий план до 20-ти написати три геніальні романи»

З фільму зрозуміло, що вам не дуже важливо, що скажуть усі, але чия думка, після перегляду вашого фільму, буде важливою для вас?

У мене мама з татом подивилися фільм уже в Одесі.

А досі ви їм його не показували?

До фестивалю ні. По-перше, 19-го та 21-го липня ми в Україні «Коли Падають Дерева» показали вперше. А по-друге, їм хотілося подивитися саме на великому екрані. Вони сказали, що дочекаються прокату 13-го вересня. Але батькам таки вдалося приїхати на вихідні, на фестиваль. Мені дуже важливо, що вони скажуть. Я прямо дуже швиденько перетворююся на маленьку дівчинку, якій треба, щоб сказали, що все добре.

Важлива думка батьків, важлива думка близьких друзів та друзів-критиків. Є декілька, з якими ми відкрито діалогуємо. Той же Володя Войтенко. Важлива думка моїх колег-режисерів. Просто не завжди ми можемо бути чесні один із одним одними. Бо ти знаєш, скільки твій колега витратив зусиль, яку він нирку чи селезінку продав, щоб зняти це кіно. І ти просто морально не відчуваєш себе в праві бути стовідсотково чесним, якщо тобі не сподобалося або не дуже сподобалася. Насправді, це велика радість, коли тобі все сподобалося та ти можеш відкрито й щиро людям сказати, що ти в захваті.

Марися Нікітюк: «Був у мене такий план до 20-ти написати три геніальні романи»

Марисю, а чи не занадто романтизовані у вашому фільмі роми? Проблема сьогодні  надзвичайно болюча, і дехто роздмухує небезпечне вогнище. Чи відчували ви цю проблему в суспільстві, ще коли писали сценарій, чи це просто образ, як з’ясувалося щойно, родом із дитинства?

З одного боку – це образ із дитинства, з іншого боку – це відчуття архетипу «інших»…  Роми в моєму фільму представляють одну зі складових, так само як і головні герої  інакшості. Чи можна бути своїм? Не підходящим для когось, бути собою? І при цьому наскільки важко бути собою у недостатньо толерантному суспільстві, яке за це може гнобити. Вони виникли там не просто так: як підтримуюча лінія вона бере участь в драматургії, але й має певний відтінок упередженого ставлення. І цей конфлікт реальний. Звісно, роми в мене і романтизовані теж, бо це образ із мого дитинства. Вони там були абсолютно маркесівські: постійні коні, купа дітей, циганки, які сиділи й курили люльки…

Ви в дитинстві контактували з ромськими дітьми та не боялися, як і Вітка? Від ромів вас дорослі не відганяли, не залякували, що вкрадуть?

Я взагалі мало кого боюся. Мене так само, як і Вітку, відганяли від коня, бо це небезпечно. А від ромів ні, такого не було. І мені просто здається, що будь-яка тема, зі зарядом соціальної напруги чи табу, є незручною…  Але знаєте, там де тонко, там і рветься. Тому подібні напруження стають предметом політичних маніпуляцій і спекуляцій. У нас одна велика країна, яка називається планета Земля. Ми її нещадно нищимо, й нищимо один одного на ній. А завдання ХХІ-го століття полягає в тому, щоб ми знайшли спосіб уживатися та жити разом, відкривати більш широкі погляди. Інакше  ми матимемо трагічні наслідки: екологічні, соціальні, такі як тоталітаризм, наприклад. Час протистояти всім видам маніпуляцій, зараз потрібна інформаційна гігієна. Тому що способів і методів маніпуляції, стільки, скільки їх є сьогодні, не було за жодний період існування людства. І тому треба завжди подумати про себе: а чи правильно ви реагуєте на інформацію.

Марися Нікітюк: «Був у мене такий план до 20-ти написати три геніальні романи»

Розмовляла Світлана Бондар

Фото: Марина Банделюк

Залишити коментар