Вівторок, 11 грудня

Ситуація з «Дніпроазотом» підштовхує країну до того, щоб повністю відмовитися від використання його продукції для знезараження води. 

Ситуацію з хлором, необхідним для знезараження питної води, цього разу вдалося врегулювати. Ціна такого врегулювання для водоканалів – реагент, тонна якого раніше коштувала 10 400 гривень, а відтепер – 33 тисячі, причому без ПДВ. Проте, якщо врахувати, що патова ситуація з виробництвом зрідженого хлору в Україні не перша, а щось схоже вже було в 2015-му, то де гарантія, що люди знову не стануть заручниками чиїхось розбірок?

Зараз власникам підприємства не сподобалася ціна на газ, який, до речі, не має жодного стосунку до виробництва хлору, потім – вигулькне ще щось. Для убезпечення українців від подібних проблем, як зазначають фахівці, треба активніше переходити на альтернативні джерела очищення питної води, не зважаючи на їхню високу вартість і шукаючи для цього фінансові можливості.

 Поки населення великих міст в очікуванні, коли і де почнуть припиняти постачання води, а Харків першим готувався до найгіршого (запасів дезінфектанту там було до 24-го липня), практично одночасно сталося дві речі: Служба безпеки України почала перевіряти дії посадовців ПАТ «Дніпроазот», які призвели до дефіциту хлору в країні, а на підприємстві заявили, що відновлюють його виробництво.

Передвісники націоналізації?

Окремі експерти не виключали силового розвитку подій: мовляв, якщо вони собі дозволяють поставити на коліна фактично 60 % населення країни, яке в спеку могло залишитися без централізованого постачання питної води (а це загрожувало б передусім кишковими інфекціями), то чому Президент зволікає з наведенням порядку? Йшлося про мобільний загін, який зайде на підприємство та «допоможе» відновити його роботу. Більш помірковані казали, що такі дії тоді, коли в нас на Сході йде війна, з одного боку – дадуть змогу Росії назвати Україну щонайменше ненадійним партнером, а з іншого – не кращим чином позначиться на інвестиційному кліматі, чого допускати ніяк не можна.

«У цивілізованій країні, по-перше, ніколи б не допустили отакої монопольної ситуації, коли одна приватна група може тримати в напрузі все населення, диктуючи свої вимоги уряду, – пояснює Opinion директор Дослідницько-аналітичного центру «Інститут міста» юрист Олександр Сергієнко. – Бачите, вимоги у них які: ми вам не дамо хлору, поки ви нам не знизите ціну на газ. Так чинити не можна, хоч експерти багато разів казали, що в нас у країні вартість газу завищена. Що все, що відбувається з ціною на газ, – це спекуляції. Як тепер з’ясувалося, і промисловості це накладно – вже виробництво азотних добрив через цю ціну стає невигідним. Тобто з позицією Коломойського треба розбиратися, бо такі дії неприпустимі, проте і з ціною на газ також треба щось робити».

За словами ж політолога Олександра Палія, позиція «Дніпроазоту» – це фактично спроба Ігоря Коломойського спровокувати в країні політичну нестабільність, тож він вважає, що всю цю ситуацію наші спецслужби й державні органи повинні взяти під особливий контроль. Політолог переконаний, що «у питанні монополії мають працювати наші державні органи, а там, де це стосується життя і здоров’я людей (а вода – це саме такий випадок), – мають працювати спецслужби. І як тільки виникають такі речі, як із “Дніпроазотом”, автоматично повинна відбуватися націоналізація таких підприємств». Нині ж СБУ, як повідомили у прес-службі відомства, перевіряє зокрема й обґрунтованість підвищення у кілька разів ціни рідкого хлору на шляху від виробника до споживача (а її, за прогнозами, планують збільшити до 40-45 тисяч). За результатами перевірок буде прийнято рішення щодо кваліфікації за Кримінальним кодексом дій осіб, причетних до штучного створення передумов для виникнення надзвичайної ситуації.

Великого запасу хлору не зробиш…

Та поки остаточно з’ясують, хто й у чому винуватий, людей передусім цікавить, що буде реально зроблено, щоб поставити надійний заслін подібним ситуаціям. «Підприємства нашої галузі звикли до різних катаклізмів, передусім економічних, завжди чогось бракує, економічні тарифи необґрунтовані, – коментує ситуацію, в якій опинилися водопостачальні організації країни, директор Асоціації водоканалів «Укрводоканалекологія» Олександр Шкінь, – тож забезпечити якість води за таких умов дуже складно. А коли до цього додаються ще й такі технічні проблеми, які мають політичне підґрунтя, стає ще гірше. Насправді, хлор в усьому світі є основою для дезінфекції води. Він потрібний і при застосуванні інших технологій, скажімо, для виробництва гіпохлориту натрію, який у народі називають білизною. Дніпроазот, з одного боку – єдиний в Україні виробник зрідженого хлору, але з іншого  газ тут ні до чого».

Як пояснив Opinion експерт, щоб отримати хлор, потрібна звичайна поварена сіль, електроенергія та компресорна установка, якою його потім зріджують із газоподібного стану. У великій кількості цей реагент споживають чотири українських міста: Київ, Харків, Маріуполь і Кривий Ріг. Скажімо, Києву (враховуючи те, що він частково переходить на альтернативні технології знезараження питної води) потрібно на рік 1000 тонн хлору, Харкову – 800 тонн. Завод щомісяця виробляв 1 500 тонн, з яких 800 тонн використовувалось для дезінфекції води й приготування гіпохлориту натрію. «Це дуже великі обсяги, – зазначає Олександр Шкінь, – і на цьому етапі наші підприємства не готові до повного заміщення. Хоч у найгостріший момент довелося шукати варіанти придбання рідкого хлору за кордоном – насправді це дуже непроста процедура. Коли ми почали вивчати можливості диверсифікації постачання, з’ясувалося, що це дуже складно зробити, тому що практично з 2014-го року цим питанням ніхто не займався».

Біда в тому, що скористатися можливостями європейських ринків на повну силу ми не можемо не тому, що в них немає хлору, а з суто технічних причин: на сьогодні для його перевезення немає потрібної тари. В Україні, окрім «Дніпроазоту», цистерн немає більше ніде, а європейські цистерни можуть доїхати тільки до кордону – далі хлор не вийде транспортувати через різну ширину колії. Окрім того, хлор – продукт першого класу небезпеки, тож щоб його транспортувати (після всіх необхідних процедур, які супроводжують його закупівлю), теж треба отримати купу дозвільних документів, а це все – додатковий час.

«Слід також розуміти, що великого запасу хлору не зробиш: таких ємностей для зберігання просто немає, – продовжує пан Шкінь. – Якщо ж говорити про альтернативні хімічні речовини, якими теж можна знезаражувати воду, а це гіпохлорит натрію і діоксид хлору, то для їх виробництва потрібне спеціальне обладнання. До речі, білизни багато теж не напасешся, тому що упродовж місяця вона втрачає третину своїх властивостей. Щоб придбати потрібну кількість установок для виробництва цих речовин, водоканали не мають потрібної кількості коштів, та ми все одно вже сказали бізнесу, який займається їх постачанням в Україну, що поступово будемо переходити – саме тому, щоб не потрапляти більше в таку ситуацію, як цього літа».

Артезіанська вода ситуацію не врятує 

У Києві три роки тому на Оболоні започаткували експериментальний проект очищення води без хлору. Олександр Сергієнко нагадує, що цей експеримент не тільки успішно триває й зараз, але місто розширює його масштаби. Є певний досвід у Калуші, тож ситуації, схожі на ту, яку було спровоковано «Дніпроазотом», йому не страшні. І хоч у них там немає потужних компресорів для зріджування, щоб, скажімо, поділитися реагентом із сусідами, себе вони врятувати від нестачі рідкого дезінфектанту можуть.

Гіпохлорит натрію виробляють в Івано-Франківську та Коломиї, повністю закриваючи власні потреби. У Львові власним виробництвом цього реагенту закривають потреби в знезараженні води на 40 %, у Житомирі – на 50 %. На загал, кажуть в Асоціації водоканалів, десь до 20 % водопостачальних підприємств України мають власні установки для виготовлення альтернативних реагентів. Щоб переобладнати в Києві Дніпровську станцію під виробництво гіпохлориту, потрібно 300 млн гривень, вартість такої станції для Черкас – 30-40 млн.

Ще один варіант, про який не можна забувати, – використання артезіанської води. «У разі чого вона може стати порятунком для третини жителів Києва, – зазначає директор «Інституту міста», – бо десь до третини води, яка подається в київський водопровід, – артезіанська, яку добувають із водоносних горизонтів до 300 метрів завглибшки». Проте Олександр Шкінь вважає такий прогноз надто оптимістичним і зазначає, що в Києві «артезіанську воду теж потрібно хлорувати». Забудовники Кончі-Заспи, які бурять власні свердловини та добувають воду з цих горизонтів для власних потреб, пояснює він, не виконують технологічних нормативів для герметизації затрубного простору й уже занесли туди синьо-зелені водорості.

Та й запаси такої води хоч і відновлюються, але дуже повільно. «Мені важко сказати, наскільки артезіанської води вистачить у Києві, де сьогодні 88 % загальної кількості води – з дніпровського і деснянського водозаборів, – продовжує експерт, – а в Чернігові, де я упродовж 15-ти років був директором водоканалу, ми обраховували. Зважаючи на те, що водоспоживання реально зменшується, люди почали серйозно економити питну воду, десь вистачало б на 200 років».

Розглядати всерйоз можливості артезіанських свердловин навряд чи можна хоча б тому, що на її використання не перебудуєшся за помахом руки, переконана віце-президент Української асоціації підприємств водопровідно-каналізаційного господарства «Укрводоканалекологія» Ольга Бабій. «На це потрібні роки часу, – пояснює вона Opinion. – Причому спочатку треба розробити стратегію переходу, а потім поступово – один водоканал, другий, третій – можна щось робити. Тим паче, на все це потрібні великі гроші, а у цій ситуації всі водоканали розв’язували проблему, не отримавши ні з державного, ні з місцевих бюджетів жодної гривні. Приміром, “Київводоканалу, щоб повністю перейти на альтернативні засоби хлорування, треба щонайменше мільярд-півтора гривень. Де він їх візьме, ці кошти, зараз? Тож має бути дієва державна політика, тобто державна програма, під яку має бути виділено кошти – і вже восени така програма повинна б реально запрацювати, якщо ми хочемо врятувати країну від того, що ще насправді не закінчилося, у майбутньому».

Озонування – добре, але дорого

Вчені переконують, що дефіцит із хлором призведе до довгоочікуваного й вимушеного переходу на більш екологічні технології очищення води. Скажімо, київський хімік-технолог Валерій Гузей зазначає, що Інститут колоїдної хімії та хімії води упродовж багатьох років займався технологією переходу на озонування. «Але все упирається в те, – пояснює він, – що для переходу з хлору на озон потрібно, по-перше, модернізувати цех фільтрації води (щоб зменшити вміст органічних домішок перед додаванням озону, інакше озонування органічних домішок призводить до утворення канцерогенних сполук), а по-друге, поміняти усі водогінні труби в місті, а це тисячі кілометрів. Вони за всі післявоєнні роки фактично не мінялись і обросли шаром заразного слизу, який доводиться вбивати вторинним хлоруванням води перед її запуском у труби величезними дозами хлору, щоб – поки вода дійде до кранів – вона не встигла повторно заразитись у трубах, чого немає в жодній цивілізованій країні. Озон же, на жаль, швидко втрачає свої бактерицидні властивості й не може забезпечити постачання води по таких трубах знезараженою до наших кранів». Тобто, відзначає експерт, це комплексна проблема загального жалюгідного стану нашого комунального господарства.

«Впровадження інших способів очищення води у промислових масштабах справді потребує дуже великих капітальних вкладень, – зазначає у коментарі Opinion екс-заступник директора «Київводоканалу» з регуляторної політики юрист Віта Струкова, – і це не тільки задоволення не з дешевих, але й справа не одного дня. У середньому перехід на іншу технологію – за наявності фінансування – з урахуванням необхідності розроблення проектно-кошторисної документації, тендерних і погоджувальних процедур може зайняти від трьох до п’яти років».

Олександр Шкінь розказав про інші технології, які – в невеликих масштабах – уже застосовують у наших містах. «Ми в Чернігові не хлорували воду із зовнішніх джерел, – пояснив він, – бо поставили там установку для ультрафіолетового опромінювання. У Києві частково застосовується амонізація, коли – для того, щоб зменшити кількість хлору, – додають амоній. Якщо ж просто відмовитися від хлору (а в нас його використовують, тому що це – найдешевший реагент для знезараження води, за кордоном я бачив використання рідкого хлору тільки на двох підприємствах – там скрізь уже перейшли на гіпохлорит) і подавати не хлоровану воду, то в трубопроводах буде розвиватися вторинне забруднення. А потім його дуже важко вимити, тому що це – замкнута система, і там без доступу кисню може утворюватися патогенна мікрофлора, яка є збудником багатьох захворювань».

Що цікаво, програма «Питна вода», розрахована на 2011-2020-ий роки, в Україні є. Проте, судячи з усього, користі від неї небагато. «Мало затвердити стандарти якості питної води, держава повинна була затвердити й перелік заходів для дотримання цих стандартів, – відзначає Віта Струкова, – проте життя показує, що нам до цього далеко. Читаємо звіт Рахункової палати від 9-го лютого 2016-го року № 2-1 про результати аудиту виконання завдань і заходів, передбачених загальнодержавною цільовою програмою «Питна вода України» на 2011-2020-ті роки. Його основний висновок: за звітними даними Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, у 2012-му році коштом держбюджету виконано робіт лише на 66,5 млн грн. (5,6 % від орієнтовного обсягу фінансового забезпечення програми на цей період). У документі йдеться про те, що кошти державного бюджету, які було виділено, використовувалися нерезультативно й із порушенням вимог чинного законодавства. А в 2013-2015-их роках кошти не виділялися загалом. З місцевих бюджетів та інших джерел, які становлять майже 70 % загального обсягу фінансування програми, кошти у запланованих обсягах також не виділялися.

Як наслідок, очікуваних результатів її виконання у 2012-2015-их роках не досягнуто. Нормативно-правове й науково-технічне виконання не забезпечено. Заходи щодо доведення якості питної води до встановлених нормативів виконувалися недостатньо і несвоєчасно. Брак коштів на обслуговування систем (установок) доочищення унеможливлює їх експлуатацію, а кошти на їх впровадження використано непродуктивно.

У рамках програми, яка виконується вже 10 років, за її неналежного організаційного та фінансового забезпечення розв’язати проблему забезпечення громадян питною водою в необхідних обсягах та відповідно до встановлених нормативів практично нереально. Результати аудиту дають підстави стверджувати, що існують ризики невиконання програми та через п’ять років (2020 рік). Чинне законодавство не забезпечує цілісного регулювання питань забезпечення громадян питною водою. Заходи з розвитку й реконструкції централізованих систем водопостачання та водовідведення здійснюються безсистемно та непослідовно. Постійного джерела фінансування, насамперед коштів на реконструкцію або будівництво цих систем, практично немає».  А це означає, на думку правозахисниці, що всі українці, по суті, стали заручниками непродуманої тарифної політики держави у сфері регулювання ціни на газ і браку продуманої стратегії з управління водними ресурсами, наслідки якої ми, на жаль, будемо спостерігати в кожному будинку. Якщо й далі тільки латати там, де рветься, ми можемо знову зіткнутися з проблемою, яка поставить країну на межу надзвичайної ситуації. Тож думати, що воно якось владнається самостійно, не можна.  «Хоч це дуже дорого, але в Україні треба міняти все, – переконана віце-президент Асоціації водоканалів Ольга Бабій. – Якщо брати тільки системи водопостачання, то на всю країну потрібно десь 50 млрд грн. Але це має бути комплексний підхід, тобто передусім потрібно вирішити питання оновлення мереж. Зараз важко сказати на скільки їх іще може вистачити: допоки не буде електронних мап мереж і реальних обстежень у кожному місті, ми не можемо мати реальних вихідних даних. Це за документами зношеність мереж складає 70 %, а що насправді – ніхто не знає. Тому що в нас у містах немає реального стану статистики. Щоб змінити ситуацію, програма «Питна вода» повинна бути забезпечена фінансово й реально запрацювати вже з цієї осені». Та ось чи зробить влада правильні висновки з ситуації, яку розіграв менеджмент «Дніпроазоту» – поки сказати складно. А роботи – непочатий край…

Текст: Лариса Вишинська

Залишити коментар