Понеділок, 28 вересня

Минає останній тиждень фестивалю Місяць авторських читань у Львові. За 30 днів тут відбулося 60 читань українських, польських, чеських, словацьких і турецьких авторів. Як це – четвертий рік поспіль привозити до Львова найбільший транскордонний фестиваль Центральної Європи, підготувати нову поетичну збірку, та хто такий BRAT? Саме з цими питаннями Opinion і звернувся до Григорія Семенчука.

Привіт, Грицю! Розкажи, що таке Місяць авторських читань?

МАЧ – це великий транскордонний літературний фестиваль, що включає в себе більше 300 подій за 30 днів. Загалом, це велика літературна мандрівка між містами-учасниками, вона об’єднує кілька країн, які пов’язані між собою як кордонами, так і історично.

Це щодо країн, в яких відбувається фестиваль. А що з приводу країн-гостей фестивалю, як-от Туреччина цього року? За яким принципом вони обираються?

Фестиваль відбувається вже 19 років, і за цей час багато різних країн вже встигли стати його гостями. Тому зараз відбір відбувається серед тих країн, які ще не були презентовані в межах фестивалю. Однією з них, важливою і великою, була Туреччина.

Інтерв’ю з культурним менеджером, поетом і музикантом Григорієм Семенчуком

Як проходить цьогорічний МАЧ в інших містах і у Львові зокрема?

Для мене, передусім, важливо, щоб фестиваль створював певне середовище, спільноту, яка б його відвідувала. Я задоволений, оскільки бачу все більше людей, які відвідують не один захід, а присутні регулярно: повертаються із року в рік. Я не маю суперамбітних цілей щодо переповнених зал, але для мене важливою є саме ця постійність відвідувань.

У кожному місті є окрема специфіка, адже події відбуваються в зовсім різних місцях, неподібних до «Дзиґи» у Львові, тому і кількість людей, і їхній зміст – зовсім різні. Наприклад, у Брно цей фестиваль є одним із найзнаніших у місті, він проходить вже 19-й рік, і кожне читання в середньому збирає до сотні людей. У Вроцлаві заходи відбуваються у міській бібліотеці, у Кошице – в дитячій. Міста-учасники хоч і поєднані своєю географічною приналежністю до Східної Європи, все ж різні – вони мають свої літературну сцену і культурний клімат.

За своїм форматом це доволі розтягнутий у часі івент, із двома читаннями на день і внутрішніми питаннями трансферу і логістики. Що для тебе в такому разі є показником успішності фестивалю?

Мені важливо, щоб читачі та письменники отримали хороші враження. Те ж саме стосується і організаторів. Також я вважаю великим здобутком те, що з’являється близько 60 нових перекладів українською мовою, за чотири роки це більше 200 перекладів. Наразі вони не є опублікованими перекладами, але це є таким собі першим кроком до розширення співпраці. Фестиваль має свій вплив на середовище, адже це унікальна можливість ознайомитися з так званим «літературним шоукейсом» цілої країни. Навіть на великих заходах типу Франкфуртського літературного ярмарку такого не зустрінеш.

Хто займається організацією фестивалю тут, у Львові?

Ми як Мистецька рада «Діалог» вже четвертий рік виступаємо локальними партнерами фестивалю, що займаються його організацією. Щодо тих, хто підтримує фестиваль, – його не було б без ініціативи Чеського центру в Києві та видавництва Vetrne mlyny. Також нас всі ці чотири роки гостинно приймає «Дзиґа». Ми отримуємо підтримку від міської влади, не таку велику, як хотілося б, але все ж вона існує, за що ми їй дякуємо.

Також існує система партнерства з іноземними інституціями – польськими, словацькими, чеськими – вони фінансують приїзди письменників. На жаль, цього року ми не отримали підтримки для турецької частини фестивалю, і всі витрати лягли на наші плечі, а це – половина фестивалю. Тому виходить так, що презентацію турецької літератури підтримують партнери, які не мають стосунку до Туреччини.

Ви намагалися знайти підтримку фестивалю в самій Туреччині?

Були спроби знайти підтримку там, але це не так просто, зважаючи на те, що в Туреччині не дуже простий політичний клімат. Чимало письменників, представлених на фестивалі, є опозиційними до влади, вони вважають за потрібне говорити те, що думають. У деяких із них виникають складнощі з отриманням візи для виїзду з країни. Тепер, після викрадення турецькими спецслужбами двох турецьких громадян з території України, з’явилися нові труднощі з письменниками. Деякі з них вже відмовилися їхати, бо не можуть бути впевнені у власній безпеці. В минулі роки також було складно знайти підтримку на гостьову лінію – грузинську та іспанську, але там бодай не заважали, забезпечували офіційний патронат. Цього ж року не склалася співпраця з жодною офіційною турецькою установою. Вони ніяк не відреагували на запит про підтримку, тому це лягло на плечі інших партнерів, які й так допомагають цьому фестивалю відбутися. Це велике коло друзів, до якого входять готелі, заклади й установи.

Аналогічна ситуація склалася і в інших містах-учасниках. Фактично ніде фестиваль не був підтриманий турецькою стороною.

Інтерв’ю з культурним менеджером, поетом і музикантом Григорієм Семенчуком

Окрім МАЧу, ти ведеш багато інших проектів. Тож, якщо казати про культурний менеджмент взагалі, яка його специфіка в Україні?

Як і специфіка будь-чого, чим ти займаєшся в Україні, – набуває якихось химерних, неочікуваних форм.

Ніколи не хотілося організувати власний фестиваль? Скажімо, музичний?

Хотілося б, але для цього має збігтися велика кількість факторів, аби хоча б не пролетіти. Одних комунікаційних навичок і бази контактів недостатньо. Потрібні серйозні фінансові ресурси. Та й, чесно кажучи, я не бачу для себе такої потреби. Є багато людей, професіоналів у цій сфері, які цим і займаються.

Тобто тут ти бачиш таку потребу?

Так, у контексті літературної сцени і в контексті побудови міжнародних культурних стосунків. Музичні фестивалі все ж більше розважальні за своєю природою. Мій фестиваль, наприклад, не продає квитків на вхід і не має на меті заробляти. І так у всіх інших містах.

Давай поговоримо про твою власну творчу діяльність. Чи ти ще займаєшся поезією?

Після резиденції в Кракові я дописав нову книжку і маю надію, що скоро її видам. Ідея книжки і деякі нотатки вже виношувалися багато років, але дописана вона була саме там. Там буде багато верлібрів. Ті речі, які я хотів донести, не дуже складалися в римовану форму, тому був обраний такий формат.

Інтерв’ю з культурним менеджером, поетом і музикантом Григорієм Семенчуком

Яка це буде збірка, які теми і тези ти висвітлюєш у ній?

Всі вірші – сюжетні. Теми дуже різні: про бурштин, про письменників і поетів, про політику і культурний менеджмент. Наразі ми думаємо, де саме видавати книжку. В мене є один знайомий ілюстратор, з яким я давно хочу співпрацювати. Так стається, що я випускаю нову книжку кожні три роки, і от якраз три роки нового поетичного етапу минули.

Якщо казати про твій музичний проект BRAT, яким був його задум? Чи це є продовженням твого музичного уособлення в DRUMТИАТРі?

Проект DRUMТИАТР є, але він не концертує і фактично не створює нового матеріалу, бо ми не дуже часто бачимося з Юрком (Іздриком – прим. авт.). Натомість з’явився проект BRAT, і минулого року вийшов перший альбом. Це сталося з причин того, що потрібно було висловитися на якісь важливі для мене теми. Цього разу ми серйозно поставилися до продюсингу та зведення, адже у DRUMТИАТРі я сам це робив. У випадку з BRAT у мене з’явився вірний друг і людина, яка допомогла по-новому подивитися на мою музику – Lesik Omodada і його Шпиталь Records.

І ще – якщо у DRUMТИАТРі була така творча одиниця, як Григорій Семенчук, то BRAT – це більш така анонімна річ з рандомним героєм. Мені простіше від того, що я не залежу від інших музикантів і можу гратися з музикою, скільки захочу.

Як би ти описав цього рандомного героя?

Хороший, але злий.

Ця обізленість вроджена чи є реакцією на навколишній світ? Адже «хороший» все ж таки на першому місці.

Я в проекті BRAT намагаюся артикулювати гостріші речі, ніж це було в DRUMТИАТРі, роблю це більш відверто. Це забезпечується лише тим, що це анонімна штука. Але «за базар отвечаю», так би мовити.

Якою ти бачиш аудиторію цього проекту?

Дуже різна. В основі – чоловіча, так показує інтернет-статистика. Це люди, які цікавляться сучасною альтернативною музикою. Я нещодавно в Кракові познайомився з чуваком, який сам колись займався російським репом. Він із Сум, але живе в Польщі та працює програмістом. Раніше він читав реп і навіть мав якийсь проект, а потім на все це забив, став українським націоналістом, слухає BRATa і респектує. І він не знає про весь літературний бекграунд тощо. Тобто це можуть бути дуже різні люди. Раніше хіп-хоп був нішевою музикою. Тепер із розвитком технологій він проник у всі сфери соціального і політичного життя. Я дивлюся профілі своїх підписників на Soundcloud – це репери, альтернативщики, судячи з усього – різні за політичними поглядами й ознаками.

Я свого часу чув багато хіп-хоп колективів із Калуша, Львова, Франківська. Це було схоже на цілий процес, чи то хвилю саме західно-українського репу.

Так, це було декілька років тому, зараз за ними не слідкую. Проте є велика львівська реп-тусовка, яка має свої фестивалі та концерти. Насправді в кожному великому українському місті є такі люди, але це чомусь не переростає в таке масове явище, як, скажімо, в Росії. Натомість дуже багато нашої молоді слухає саме російський реп, який може бути якісно зробленим, але, з іншого боку, слухаючи російську музику, ми пускаємо ворога в своє аудіальне середовище.

Звісно, є різниця між репером Ярмаком, що допомагає нашим військовим в АТО, і репером Хаскі, що підтримує ДНР, хоча обоє читають російською. Тобто все ж мова не є маркером. Проте, мова – це точно вектор твого мислення, і тому я радий, що цього україномовного продукту все більше. Але дуже дивно, що за стільки років у багатомільйонній країні не виникло жодного суперпопулярного україномовного реп-артиста, як це сталося в сусідніх країнах.

Який фідбек має твій альбом? Чи його купують?

Якось його купують, але про заробіток на ньому не йдеться. Це перший альбом проекту, і своє завдання він виконав, прозвучавши у певних середовищах. Багато хто писав про нього як про прорив. Я задоволений тим, що була критика, адже було чимало рецензій. Для мене цінно, що люди сіли, послухали і після цього написали про свої враження великий текст.

Розмовляв Саша Населенко

Фото: Саша Населенко

Залишити коментар