Четвер, 1 жовтня

Виноград

Він не хворів. Ніколи не говорив про смерть. Був звичайним чоловіком і батьком у звичайній середньостатистичній родині. Працював у банку, хоч і не дуже любив ту офісну роботу, але про щось інше не мріяв і на авантюризм не страждав. Мав кількох друзів ще зі шкільних років і спокійно ставився до подруг дружини та приятелів сина-школяра. Не мав шкідливих звичок. Зате мав хобі – виноград… Точніше – виноградарство, яке стало його палкою пристрастю: на дачі з маленького патичка виростити, сформувати кущ-ліану і дочекатися врожаю – хіба не кайф?! Розводити нові сорти, опікуватися кожною рослинкою, як дитиною, а потім милуватися сонячними гронами, смакувати з родиною і пригощати друзів – хіба не кайф? І навіть почав був експериментувати із власним вином, а дружина-кондитер жартувала, що на старість матимуть власний бізнес – «Вино та солодощі», чим і прогодуються, бо на пенсію хіба проживеш? Щоправда, до пенсії їм було дуже далеко, обом ще не виповнилося й сорока.

Але одного січневого дня всьому водночас прийшов край, нагло й несподівано. Леонід повертався з роботи, якусь машину занесло на ожеледиці, водій не впорався з кермуванням, автівка вилетіла на тротуар, де люди очікували дозволу на перехід. Хтось відскочив, когось ударило. Всі відбулися забоями та некритичними переломами, Леоніда ж відкинуло вбік, він ударився головою об кам’яний бордюр і помер, не приходячи до тями, ще до приїзду швидкої.

То була довга і важка зима. Перші дні Настя все ще не могла повірити, що сталося непоправне, і вечорами звично від плити дослухалася до звуку ліфта у під’їзді, без надії сподіваючись, що от зараз тенькне дзвінок у дверях і вона кинеться відчиняти – чоловік з роботи прийшов! А то все – страшний сон, тьху-тьху-тьху… Юрчик, одинадцятирічний єдиний їхній синок, виходив зі своєї кімнати на кухню, бачив сумну матір, підходив і просто обіймав її. Так вони стояли кілька хвилин, обоє зітхали, але щойно хтось один починав схлипувати, то другий квапився заспокоїти…

На дев’ятини приїхали пом’янути загиблого батьки Леоніда, прийшли двоє його друзів-однокашників, Настині подружки, які в міру сил підставляли плече увесь цей час та й закупи допомогли зробити, страви приготувати, накрити стіл.

Настя поставила на стіл домашнє вино з останнього врожаю. Останнього… Випили за Царство Небесне, пішла розмова про минуле, батьки принесли альбом із дитячими фотографіями, де Леонід такий схожий на теперішнього Юрка. Однокласники жартували, пригадуючи спільні шкільні пригоди, молодиці згадали, як уперше побачили Настиного судженого, і що саме кожна з них про нього тоді подумала, і як потім віддавали подругу заміж, а Льоня щедро віддав їм викуп за молоду – все, що мав, не поскупився.

Затишний вийшов вечір, ніби й Леонід був із ними усіма разом, усміхався зі світлини, наче радів, що знайшовся привід зібратися, а молодій господині здавалося, що те фото чоловіка із чорною стрічкою через кут – нонсенс, недоречний жарт, бо ось-ось він повернеться з роботи і приєднається до гурту. Хіба що Юрко посидів хвилин десять із усіма за столом і, набурмосений, пішов учити уроки. Тяжко дитині усвідомити, як це дорослі можуть перебирати якісь дурні спогади і сміятися за таких обставин…

***

Зима здавалася того року неймовірно довгою і холодною. Настя з Юрком училися жити в родині без батька, син намагався підтримувати матір, а вона зі свого боку – не показувати свого болю перед дитиною. Але обидва чудово знали, як то непросто – вдавати, що ти добре тримаєш удар долі.

Коли весна дала про себе знати сонячними днями, відлигою, подовшенням світлового дня, бурульками і цвіріньканням горобців за вікном, Настя раптом усвідомила, що от-от і почнеться новий дачний сезон… Усвідомила це на фізичному рівні, ніби хтось її вдарив у груди, і там усе стислось і заболіло. Як, як вона приїде на ті шість соток, де все було зроблено з нуля їхніми спільними зусиллями?! Як ходитиме там і витиме, згадуючи останні десять років трудів і відпочинку, пікніків, шашликів і… чоловікового виноградарства? Господи, а що ж вона робитиме з його дітищем?! Там же півтора десятки сортів, а кущів іще більше, і до кожного потрібен свій підхід, як казав чоловік…

На сороковини прийшли свекри й ті самі друзі родини. До чаю Настя подала власноруч приготований «наполеон» – найулюбленіший Леонідів пиріг, а також запропонувала продегустувати їхню новинку – виноградний рахат-лукум. Поставила на стіл тарілку з бордовими припудреними кубиками і зітхнула…

І знову всі гомоніли, пригадували минуле, дегустували, і здавалося, що господар тут, із ними, усміхається з тієї фотографії і тішиться, що близьким смакує.

– А ще ми з татом хотіли влітку зробити альтанку на дачі й пустити по ній високий виноград, для тіні, – вперше за вечір мовив хлопчик, потім осікся, і губи його затремтіли.

На мить зависла тиша, дідусь обійняв онука:

– От поїдемо разом улітку на дачу, розкажеш, що ви там планували і як. Може, ми з тобою це діло подужаємо, а ні, то друзі татові допоможуть, правда ж, хлопці?

«Хлопці» закивали, загомоніли про чоловіче, а поки Юрко їх слухав, Настя глибоко зітхнула і приклала долоню до вуст:

– Ой, дівчата… І як же я з його виноградом упораюся? Я ж у ту науку не заглиблювалася, Льончик усім сам опікувався, а я – клумбочками та помідорами. Весна стартувала, і що ж я тепер із його виноградником робитиму?! – голос молодої вдови затремтів, а на очі навернулися сльози.

***

Так воно й було – ходила по весняній, але негарній, ще без зелені й квітів, ділянці, і кожна річ, і кожна рослина нагадувала про чоловіка. І не сказати, щоб аж таке у них було палке кохання – скоріше, спокійна й покладиста любов-дружба, коли і взаєморозуміння було, і повага до інтересів іншого, і сміялися разом, і плани вибудовували, і ніхто й подумати не міг, що так ураз все обірветься… Ходила, зітхала Настя, стримувала сльози, а як пішла між рядів винограду – то нахиленого до землі і вкритого, то з минулого сезону прифіксованого до шпалери (бо витриваліший) – так і покотилися сльози щоками. Дала жінка волю сльозам одна без свідків, бо поїхала рейсовим автобусом без сина – хотілося на самоті побути, подумати, як жити далі… А хто його знає, як тепер? Вона інакше і не вміє, тринадцять років разом…

Виплакалася, зітхнула, побачила здалеку, що сусід, який господарює через одну ділянку від них, саме обрізає свою лозу, вже розкрив зимові схованки, підняв рослину на шпалеру й орудує секатором.

«Невже час обрізати?! – подумала жінка, і серце її заколотилося. – Може, спробувати? Але раптом щось не так зроблю, нашкоджу рослині, що там Льоня подумає?»

Вона часто ловила себе на думці про те, як би чоловік оцінив її теперішні самостійні вчинки, ніби рівнялася на нього, наче на перевірку граматики у «Ворді» – раптом щось не так, то й підкреслить тобі на екранному листку. Можна, звісно, було й до сусіда піти розпитати, але той був не дуже приязним, якось навіть зчепився сваритися з ними через те, що палили листя, йому, бачте, дим заважає… Та й розповідати чужій людині про свою втрату – ні, не хотілося. Зітхнула Настя і стала сама розгортати лозу і піднімати її на шпалери, як уміла. Якщо Льончик згори на неї дивиться, хай порадіє, що піклується жінка про його виноградник…

За своїми думками помалу рухалася між двох виноградних рядів, і якщо попереду неї лози лежали накриті спеціальним агрополотном, то позаду вже чемненько опиралися на горизонтальні дроти, прифіксовані спеціальними мотузками. Але раптом через якийсь незграбний рух одна гілка надломилася, тріснула і хоч не відламалася зовсім, але явно постраждала. Настя ахнула, а коли побачила, що з тріщини закапав прозорий сік, сльози знову покотилися її щоками.

– Вибач, Льончику, бачиш, яка я незграбна… Чому ж ти мене так і не навчив біля винограду ходити? Як я тепер усьому цьому дам раду? – жінка шмигнула носом і, ніби вибачаючись, погладила пальцями травмовану гілочку.

Того дня вона так і не наважилася обрізати виноград. Вирішила вдома «погуглити», не святі ж горщики ліплять, може, й вона розбереться. Повернувшись автобусом до міста, Настя приголубила сина, розповіла йому, як там поки що незатишно, холодно й не зелено зовсім, та й багато весняної роботи… А ще – як не вистачає тата, його рук, його знань, жартів та настрою вихідного дня, якого їм ніколи не бракувало. Юрчик притулився до мами, обійняв її, сказав тихо, що теж сумує за татом, але що він тепер один мужчина в родині, тож допомагатиме по господарству, він теж уже чимало чого вміє…

Мама розчулилась, погладила дитя по неслухняній чуприні, обійняла його і подумала, що син дійсно дуже подорослішав за останні місяці.

А з приводу виноградника Настя провела телефонну нараду з подругами, які порадили їй не витрачати час на аграрну самоосвіту в інтернеті, принаймні зараз, а доручити весняні роботи з лозою спеціалісту. Дівчата пообіцяли такого розшукати до найближчих вихідних, щоб і недорогий, і з досвідом, адже зволікати ніколи – весна стрімко вступає в свої права.

***

По ньому було видно, що чоловік працює не заради грошей, хоча ціну обумовили ще у телефонній розмові. Пильне око жінки, яка все ж таки переживала, аби цей умілець не виявився недостатньо кваліфікованим спеціалістом, помічало все – і як трепетно чоловік торкався лози, і як щось шепотів над нею, обрізаючи, ніби знахар, який «заговорює» кров. А ще він спритно перев’язував на свій манер те, що минулого разу Настя робила на свій розсуд. Сумніви щодо кваліфікації Виноградного бога, як його охрестили подруги, розсіялися. Може, і правда, він такий спец, що передають його «з рук в руки» знайомі, хоча не так багато у наших широтах виноградників у людей, хіба що по кілька рослин у дачників для годиться, мабуть, не забагатіє з того. Та й ціну призначив помірковану, а вона ще пообіцяла нагодувати обідом, рада, що будуть усі необхідні роботи виконані в один день, швидко і з розумінням справи.

Чоловік був неговірким. Трохи вище середнього зросту, худорлявий, смаглявий, темноокий. Перед обідом сказав, що зветься Маратом. Їв мовчки. Похвалив борщ, привезений Настею у великому термосі з дому, а потім попросив дозволу зварити на плиті каву, яку мав із собою, сказав, що хоче пригостити навзаєм. Настя згодилася, але оскільки турки на дачі не знайшлося, видала Виноградному богу найменшу каструльку.

Гаряча і терпка кава смакувала по-східному, подібну вони якось пили з Леонідом у Стамбулі… Настя зітхнула і… сказала про це вголос. А потім, несподівано для себе, коротко розповіла про те, що з ними сталося минулої зими. І що вони з сином загалом якось дають собі раду, але от виноградник…

А Марат сказав, що він кримчанин, родом з-під Джанкоя, агроном, і що все життя займався виноградом, як і його покійний батько, – така була спеціалізація у їхнього господарства. Тож про цю культуру він знає все, а може, і більше – це його любов. Але вже рік, як не був удома і навряд зможе найближчим часом туди повернутися… Усмішка торкнулася його вуст, але очі були сумними.

– Ооо… Розумію. Співчуваю… Це, мабуть, дуже боляче. І не видно виходу… Але ж щось має статися, таке… геть несподіване, і ви знову повернетеся до свого винограду. Треба вірити.

– Дякую.

***

Він не взяв грошей за роботу, подякував за радість торкатися лози. Підвіз її своєю старенькою машиною в місто. Залишив дивну візитівку – на стандартному прямокутнику вгорі були надруковані тільки ім’я і номер телефону, а нижче кульковою ручкою було намальовано гроно винограду. Сказав, що можна телефонувати в разі виникнення питань щодо виноградника. Попрощалися.

Весна пронеслася швидко, кілька разів на дачу приїздили подруги Насті з чоловіками – дівчата допомогли побілити й пообрізати дерева, повигрібати сухе листя й траву, чоловіки налагодили насос для поливки, нарубали дров і посмажили шашлик. Виноградні ряди слугували місцем шанобливих екскурсій і захоплених «ахів». Не в кожного чоловіка вистачить терпіння і любові плекати таке!

За обідом на свіжому повітрі знову згадували Леоніда, бажали Царства Небесного і висловлювали сподівання, що він усе бачить і тішиться там – і виноградником у молодому світло-зеленому листі, і вірними подругами, які не облишили Настю та Юрка на самоті, і тому, що життя триває, хоч і сумують рідні за ним.

Закінчився навчальний рік, і Настя відправила сина до своїх батьків у райцентр. Хоч і не село, не приватний будинок, але дідусь та бабуся на пенсії, неподалік річка, а ще – двоюрідні сестри та брати до компанії, щоб не сумував. Все ж таки розвага, а не сидіти в столичній квартирі за комп’ютером.

Юрко регулярно телефонував і звітував про відпочинок, Настя в очікуванні відпустки продовжувала творити солодощі у приватній кондитерській, а на вихідних їздила за місто на дачу, що, як завжди, потребувала рук – поливки, сапання бур’янів, підживлення рослин та боротьби з якоюсь напастю. І от в одну з неділь вона зайшла у виноградник і заклякла – листя, яке було вже не таким тоненьким, ніжним і світло-зеленим, а набрало і щільності, і кольору, і розміру, було вкрите білими плямками різного розміру, ніби притрушене борошном чи цукровою пудрою. Настя ахнула і приклала долоню до вуст. Швидкими кроками пішла між рядами, повертаючи голову праворуч-ліворуч – практично всі кущі більшою чи меншою мірою мали такі ознаки. Не знаючи, що то є, жінка все ж таки зрозуміла, що хорошого в тому немає, і почала швидко шукати в мобільному номер Марата. Він ніяк не знаходився, аж поки не згадала, що записала його не за іменем, а під кодовою назвою «Виноградний бог».

***

Насті здалося, що зателефонувала невчасно, і вона вибачилась. Але чоловік по-діловому сказав: «Розповідайте!» Вона емоційно, але стисло описала все, що побачила, і з надією спитала, чи не зможе він приїхати чимшвидше і сам усе роздивитись, а може, і вжити якихось заходів.

– Ні, не зможу. Я не в Києві.

– А коли будете? Може, серед тижня? Я би відпросилася з роботи…

– Ні. Нескоро буду. Але не нервуйтеся. Я зараз розповім, що треба робити. Беріть, чим записувати, але швидше, я трохи зайнятий.

Настя вибачилась, що заважає, і запропонувала зателефонувати пізніше, але Марат коротко сказав: «Диктую. Пишіть!»

Вона вже дійшла до веранди, вхопила олівець і стала писати на полях старої газети, повертаючи її, коли місце для писання закінчувалося.

– Є? Встигли? Виконуйте! І без паніки. Буває. Нічого страшного. Робочі моменти, добре, що вчасно помітили, вона почула, що він усміхнувся. – Вибачте, я мушу прощатися. Наберіть мене, коли впораєтеся.

Настя не встигла навіть подякувати, як зв’язок перервався. Знизала плечима. Хтозна, які у людини обставини. Якась робота. А може, родина, ревнива дружина, а тут вона зі своїми розповідями…

Розшукала в сараї чоловіків обприскувач і вже хотіла збиратися на Київ, щоби купити необхідні препарати для боротьби з борошнистою росою, саме так назвав ту напасть Марат, але на етажерці в сарайчику побачила прозору, щільно закриту пластмасову ємкість із добрим десятком різних кольорових пакетиків. Відкрила, передивилася вміст, звірилася з «конспектом» на старій газеті і полегшено зітхнула – запасливим був її чоловік! Мав усе необхідне про всяк випадок. А вона й не цікавилась ніколи, що то він там робить між своїх улюблених рядів – вдома чоловік, і добре.

***

Коли ввечері Настя набрала Марата, щоби звітувати про виконану роботу, він скинув дзвінок. А вона вже була приготувалася поділитися своїм новим досвідом, розказати, як впоралася, поставити ще пару питань. Але розмова не відбулася.

Він набрав її наступного дня, в неділю. Жінка звітувала про виконання поставленої задачі, розказувала, як під вечір ходила з оприскувачем уздовж рядів і старанно обробляла мало не кожен листочок – і згори, і знизу. Марат слухав, потім перепитав, чи не було вітру і чи прикрила вона обличчя й очі від хімічних бризок. Та не встигла вона відповісти, як там удалині, звідки телефонував цей Виноградний бог, щось голосно грюкнуло, загуло відголоском, почулися крики, і зв’язок перервався. Настя розгубилась і стояла серед ділянки, тримаючи в руці мобільний і не знаючи, що робити далі – перенабрати чи чекати дзвінка… Присіла на лавку, написала СМС: «З вами все ОК?» Відправила. Відповіді не було. Пішла возитися з квітами.

Невдовзі заграла мобілка, Настя схопила її, але то був свекор, розпитував, як справи на дачі, чи потрібна допомога. Повідала йому про хворобу на винограді, про консультацію телефоном із виноградарем і про вжиті заходи.

– Ти така молодчинка, Настю! Дякуємо, що дбаєш про те, що розпочав наш син! – голос свекра затремтів. – Тримайся, дочко. Робота, кажуть, лікує…

– Спасибі й вам за підтримку! – жінка зітхнула й оглянула все своє володіння, не уявляючи, як дасть йому раду, та й навіщо їй тепер усе це. – Приїжджайте, буду рада. Он Юрко скоро повернеться, насмажимо шашликів…

Уже ввечері, коли вона дісталася міста, розібрала сумки, прийняла душ і, не маючи сил вечеряти, вляглася у ліжко, тенькнула мобілка – прийшло СМС-повідомлення від Марата.

«Вибачте. Не хотів вас турбувати. Я в Мар’їнці. Саме почався обстріл. Не хвилюйтеся. Пильнуйте виноград! Вернуся – перевірю. J»

Мурашки пішли тілом жінки… Не раз чута в новинах назва якогось далекого, мало кому раніше відомого містечка, раптом персоніфікувалася, наблизилась, стала відмінною від усіх інших назв, які звучали вже другий рік у суворих новинах.

Відписала коротко: «Бережіть себе!»

Відкрила на екрані смартфону карту України і довго розглядала її східну частину, міняючи маштаб і рухаючи пальцем картинку. Почитала також свіжі повідомлення про тамтешні бої. Загиблі. Поранені… І страшно їй стало за єдиний раз баченого чужого чоловіка, котрий здавався тепер не таким і чужим. І стало ніяково через її дзвінки – людина ризикує життям, захищає Україну, а вона тут лізе із хворобами винограду… Але ж він сам казав – раптом що – телефонуйте…

***

А потім його перевозили з пораненням і опіками – спочатку машиною у шпиталь Дніпропетровська, звідти – літаком у Київ. Настя, прийшовши провідати Марата вперше, побачила, скільки скалічених чоловіків і зовсім юних хлопців лежить там і як потребує шпиталь допомоги. Роззнайомилася з волонтерами і приходила, по два-три рази на тиждень, як могла організуватися між роботою та дачними заняттями. А Марат, щойно вийшов із важкого стану, розпитував про виноградник і давав фахові поради. Щоправда, ще «для годиться» сварив жінку, щоби трохи збавила волонтерські оберти і поберегла сили, жартував, що стартувала осінь, наближався збір урожаю та його переробка, там сили знадобляться.

А коли Настя йшла додому, втомлена, але задоволена тим, що й вона доклалася до одужання наших воїнів, сусіди по палаті жартували з Маратом:

– А ще кажуть, українці хитрі! Он гляньте, яку жіночку цей кримський татарин приглядів! Мало того, що симпатична, моторна, до роботи беручка, так іще й з виноградником! Признайся, Марате, довго шукав, щоб із виноградником у придане, га?!

Хлопці реготали, Марат вдавав, що сердиться і запевняв, що вони просто друзі. Але направду і сам не раз відчував несподіваний галоп свого серця, коли бачив, як вона наближається до їхнього корпусу. Сумочка на плечі, важкі пакети в руках, але при цьому стрімка хода – ніби до рідних, поспішає до хлопців. Так, вона вдова, але ще молода і симпатична, при роботі, квартирі, дачі і навіть готовому синові – хтозна, може, і має якогось залицяльника на всі свої чесноти. А що він може запропонувати? Ні кола, ні двора, біженець, який ще не скоро зможе поклонитися рідним могилам, чоловік, від якого навіть дружина відмовилася через його переконання, такий собі потріпаний життям Виноградний бог із контузією та ледве зібраною з уламків ногою – велике щастя така партія!

***

А Настя після зміни біля гарячих плит у кондитерській і чергування у шпиталі думала, засинаючи, як багато змінилося в її житті за останні місяці. Якщо раніше вона жаліла себе, боялася невизначеності майбутнього, сумувала за Леонідом, усвідомлювала себе самотньою жінкою, яку всі знайомі втішають, то тепер вона сама мчала на допомогу, надавала підтримку, ставала буквально і фігурально опорою, тим, хто цього потребував ще більше. Стільки чужого горя, каліцтв, утрат, чужих історій пройшло перед її очима за кілька місяців, стільки сили і волі до життя бачила вона в тих поранених та в їхніх близьких, що совість не дозволяла жити, як раніше, замкнувшись у власних стражданнях. А зовсім нещодавно в четвертій палаті було весілля. Молоденький лейтенант одружився з небесної краси дівчиною, котра чекала його з війни, потім, дізнавшись про його поранення й ампутацію, примчала в Київ і не відходила від нього, і кожен найменший свій прогрес він присвячував їй – Ангелику… Мами, друзі, медперсонал сміялися і плакали, вітали і бажали, завалюючи молодят квітами та іграшками… А Настя тоді вловила на собі погляд Марата, знітилась і відвела очі.

Хто вона йому? Навіщо йому хвіст її проблем? Рана від утрати, свої джмелі в голові, син… Он скільки молодих і гарних… Він чоловік симпатичний, знайдеться і йому свій ангел… А всі ці розмови про виноград – то просто єдина спільна тема, яку вони мають… А їй і думати про таке рано. Що люди скажуть? Свекруха, свекор, а особлииво Юрчик… Ні-ні. То не для неї.

***

На збір урожаю оголосили толоку – шкільні друзі Леоніда, подруги Насті, Юрчик із приятелем, дідусь та бабуся – кількома машинами приїхали і впоралися, як годиться. Не обійшлося без сліз батьків і Настиних у відповідь на слова вдячності за пам’ять про їхнього сина та піклування про ним закладений виноградник.

Посмажили шашлик, повечеряли після дружної роботи, знову згадували, сміялись і навіть співали. Юрко розповідав, як вони з мамою опікувалися татовим виноградником і завдяки консультаціям дядька Марата багато чому навчилися. А свекор сказав, що дуже сподівається, що син усе це бачить і, певне, вдячний за цей день і дружині, і сину, і всім присутнім…

Настя зі свекрухою вирішили напакувати кожному з помічників по пакету винограду «в асортименті», так би мовити, в подарунок від Льончика. І вибравши хвилинку, коли нікого не було поруч, старша жінка мовила до невістки:

– Дякую тобі, Настю! Хороша ти людина… Мабуть, не кожна свекруха таке скаже… Але знаєш, я би… ми з батьком, дуже би хотіли, щоб ти була щаслива. Бо ти того варта. Ти не замикайся в собі, якщо трапиться гідний чоловік, влаштовуй своє життя, на нас не озирайся. Аби хороша людина і Юрка не ображав. А з онуком ми допоможемо, все пояснимо…

– Що це ви таке… – зашарілася Настя від несподіваного повороту розмови.

– Не перебивай. Мені Льоня снився… Вперше за весь цей час. Сказав, що любить нас усіх, вибачався… – жінка схлипнула, але швидко опанувала себе. – І ще сказав, от прямо так і сказав: «Передай Насті, хай виходить за нього, їм буде добре разом».

Після цих тихо промовлених слів жінки завмерли, дивлячись одна на одну широко розплющеними очами – з острахом, тривогою і надією, що Леоніду звідти видніше…

І невідомо, скільки б вони так стояли, тримаючи в руках одна пакет, а друга великі грона винограду, якби не прибіг Юрко з маминою мобілкою в руках і не крикнув:

– Мам! Та що ж ти не чуєш?! Уже два пропущених від Виноградного бога!!!

Міла Іванцова

1 комментарий

  1. Реальна історія, мабуть, якщо ні, то проймає, як така! Все у ній — людське і людяне: життя у шлюбі, клопоти, відхід і муки сумнівів та біль. І добре, коли є поруч ті, хто спамятає, не осудить, підкаже продовження історії буття…дякую, пані Міло!

Залишити коментар