Понеділок, 22 квітня

Тимчасово не встановлені

Валерій Пузік. Моноліт. Київ, 2018. 256 с.

Автор дебютує зі збірником оповідань про війну, в основі яких – пережитий досвід. Очевидні небезпеки й перестороги, які викликатимуть читання такої книжки, правда? Уж сколько их упало в эту бездну... Але «Моноліт» Валерія Пузіка – щасливий виняток. Цей автор уміє розповідати історії.

Перше оповідання, власне «Моноліт», і один фрагмент із самого початку: «Смерть приходить до тих, хто з останніх сил хапається за життя. Я не хапався, але й помирати втупу теж не хотів. Тому біг до сховища. Правду казали, що нашій державі герої потрібні лише в цинкових трунах, а втім, у цинку нікого не ховали». У ньому два жах-патетичних кліше – перше й останнє речення. Один шаблон репродукує той, хто згадує передову: «Смерть приходить до тих, хто…» Другий створили як контраргумент тим, через яких і за волею чи безвіллям він на передовій опинився: «… лише в цинкових трунах». Щоб не було між цими двома абсолютної вульгарності репліками простого повідомлення: я біг, я не хотів помирати? Не була б так в «Моноліті» очевидною розбіжність, якою ця книжка цінна. От вам – правда пережитого досвіду. А от вам – автоматична системна «брехня» мови, яка той досвід описати не здатна. От вам – між ними застрягла жива людина.

Внутрішня мова героя – суміш агітки з ТБ-проповіддю, так Сашко мислить, бо цим рятується від спогадів. Простіше? Чоловік-розповідач у мирному життя все порівнює з тим, що було на війні. Трясе ранкову маршрутку – підірвалися під час бою побратими. Будівництво ведеться на кладовищі й викопують часом старі поховання – на війні не цінували життя. По склу бусика тече дощова вода – бійці пакуються в транспортер Т4. Логіка зіставлення неочевидна? Її попросту може не бути, і не треба. Він повернувся звітам і влаштувався чорноробом на будівництві. І от фраза, заради якої наганяли ті намули кліше: «Я працюю тут у своїй військовій формі». Все. Більше нічого таки пояснювати не треба. Він приніс війну з собою. Він працював там, він працює тут. Він – у формі.

А от про що ця історія насправді? У Сашка є дружина й алкоголізм – їм трьом не ужитися. П’є він від відчаю і від поганих спогадів, та і уже за звичкою. Цілком усвідомлюючи, що руйнує родину. Він сім’ї не потребує просто. Поруч із будівництвом є могильна плита подружжя, на уцілілий частині кладовища (до речі). Він щодня дивиться на їхні фото та зауважує щодо нього: «Єдине нагадування про них». Взагалі-то ні. Якщо могилу перенесли, а люди не померли геть юними (а це так), то природно припустити: десь живе їхня дитина, яка і є «єдиним нагадуванням» де-факто, а не могильна плита. Сашко війну пам’ятає «замість» загиблих друзів. По його смерті нагадувань про нього не буде, «замість» згадувати нема кому. У них із дружиною дітей немає.

Зрештою, це – книжка про війну.

У «Моноліті» – тринадцять творів, плюс-мінус порівно нарисів-репортажів і власне художньої прози. «Репортажні» оповідання «Моноліту» – це такі собі короткі замальовки на пару годин, а то й десяток хвилин безпосередньо з фронту. Читати їх складно. Не емоційно важко, буквально складно: незрозуміла мова. Пузік вводить в художній твір професійний жаргон бійців на передовій. Власне, як його героям ще між собою розмовляти, правильно?

Це не збиткування над «цивільними»: світ Пузікових героїв для нас прицільно чужий, нас туди ніхто не кликав, ми там просто нерелевантні, тож ніхто й не робитиме так, щоб нам тут було все зрозуміло та комфортно. То насамперед, але не виключно. Бо це тільки оптимістична література до 1914-го року, яка й думати не могла про ті екстреми, що далі довелося переживати в реалі, заявляла: «Бог забирає собі час і залишає нам простір». Бог на нинішній війні відбирає і час, і простір, і мову. Мова діалогів – сконцентрована та кодована. А є внутрішня мова героя – пафосна й патетична. Іде війна на відкритому просторі, що добре прострілюється. Та ідуть місяці в напівзруйнованих підвалах, де над головою нависає бетонна плита, що от-от розчавить сплячих між караулами бійців. Так це стається в спробах писати війну: захлопується час, простір і деформується від того мова. У «Моноліті» це добре видно.

Зрештою, моноліт із назви – це не цілісна кам’яна глиба, а композиційний монолітний залізобетон. А в будівельному моноліті, щоб був корисним і функціональним, має злитися і взаємодіяти щонайменш дві речовини, за нормальних умов непоєднувані. І на цій основі мусить постати дім, скажімо. Місце, себто, куди можна повернутися.     

Але це ще не все. Жива розмовна реальна мова бійців протистоїть у «Моноліті» мові офіційних промов, лозунгів, армійського протоколу та уставу. Герої Пузіка воюють в добровольчих батальйонах, і не відмовляють собі в задоволенні критикувати рішення Міноборони і те, що самі часом звуть «дурною солдафонщиною». Антимілітаристський настрій «Моноліту» значно очевидніший за антивоєнний, і це справляє сильне враження, позаяк викриває внутрішні протиріччя оспіваного воєнно-чоловічого братерства.

І от із однієї пляшки тягнуть капелан, що Слово Боже щедро розбавляє оковитою (для дезінфекції, либонь; а ще горілка освячена, то все ОК) та «синій бойовий равлик». Він зветься Змій – «аватар», який допивається до нетримання сечі так часто, що воліє ходити без штанів і з запасним магазином у трусах (але без зброї). Триває п’яна бесіда про сенс буття і про страх перед смертю. Її заступає напад білої гарячки та ефектний пошук в засцянних трусах гранат, щоб закидати їм чортів, схожих раптом на капелана. Фарс – не метод Пузіка, цьому автору сміхові ефекти взагалі неблизькі. Тому у цій легковажній оповідці варто не дивитися на комічній перший план, а прислухатися до звуків на задньому плані. А там: «Бахкає десь там, на горизонті: Ну і нехай». І віддалена (скільки «поштучних» км?) війна «бойовому равлику» скидається на море: шумить і триває безкінечно, неконтрольована й безмежна стихія. Можна втопитися в ній, можна – в пляшці. Люди не завжди воліють тонути в морі.

Тільки варто усвідомлювати: і численні нерозшифровані «нехай арта накриє, ви потім орків повідстрілюєте», і такі-от фарсові сюжети, як у «Бойових равликах», у «Моноліті» не претендують бути екзотичними. Це суто побутові, навіть тривіальні деталі. Та, саме так бухають «на передку», вбиваючи час нестерпного очікування між боями, та, саме так там розмовляють, економлячи цей самий час. Це банальна стерта повсякденність. Повсякденність повторювана, знайома до огиди – і тому неозброєним оком невидима. Пузік очевидними способами, і тому дуже вдало, перетворює знайоме на страшне та жахливе. Сардини з банки? – Банально. Сардини з банки, які їдять ножем? – Страшнувато. Сардини з банки, які їдять ножем похапцем, не знімаючи броника і шолома, бо прострілюють той підвал, що от-от рухне на голову? – Жахливо.

Коли втрачаєш здатність більше не помічати повсякденності, вона стає чимсь жахливим. Німецька мова, яка добре знає, як міркувати про такі психологічні стани (екстремальні досвіди війни, себто), має для того, наприклад, ідеальний інструмент: heimlich тут за дві прості літери стає unheimlich, знайоме стає страшним тобто. Українській сучасній прозі для того треба, скажімо, загиблих послідовно називати або «двохсотими», або «тимчасово не встановленими». І жодного разу за книжку прямо не сказати – «загинув на війні».

Було б просто назвати «Моноліт» і воєнною, і антивоєнною прозою. Але навряд це буде всією правдою. Пузік пише не війну, а смерть на війні, від якої не рятують навіть повернення до «цивільного життя». Він веде двобій не з війною, а саме зі смертю. Така собі антисмертельна проза.

Є страшне. І є жахливе. Точніше, стається жахливе, бо у «Моноліті» страшне і жахливе – зовсім різні речі. Ті оповідання із «Моноліту», які розповідають про хлопця-підлітка десь із Хмельниччини (здається), вони побудовані як такі собі флешбеки до власне воєнної прози. У них складають й обмірковують реєстри страшного. Залізти в будинок до сільського фріка, який краде хрести з могил і передвіщає смерть, побачити уже його помирання – і раптом перестати боятися незрозумілого. Підірватися з друзями-розбишаками на «утриманій» із останньої війни бомбі, дивом вижити – і раптом перестати боятися дива. Піти на полювання – і перестати боятися вовків і смерті, тобою спричиненої. Чого він – цей якийсь узагальнений чоловік-герой Пузіка – боявся колись, тридцять років тому? Страшно хворіти. Страшно, коли вибухає стара бомба. Страшно, коли горить від недопалку сарай із авто. Страшно тонути. Що жахає зараз? А от що: «У тому й уся суть. Убив когось — добре! Ні — отже, іншим разом». Переможна війна в світі Пузіка неможлива за визначенням. Її результат – не поразка чи перемога армії/країни, а повний особистісний крах тих, кого війна зачепила (читати: усіх).

Усі без винятку оповідання «Моноліту» стримлять до одного сюжету, про що б в них не йшлося. Коротко його можна означити реплікою з програмного для «Моноліта» оповідання: «Це твої мертві вчителі».

Сашко з того титульного оповідання п’є по-чорному, бо вночі до нього приходять мертві побратими, стоять і чекають. У розстріляній колишній школі є класна кімната, де на стінах висять фото померлих із вказівкою, де і коли вони загинули. У тій кімнаті збираються привиди, чекаючи на поповнення своїй рядів. Колись на полюванні батько не зміг застрелити вовчицю, бо побачив в ній свою недавно померлу приятельку; згодом, коли вовки набігли на хутір, загинув дядько героя. Він – теж самітник і п’яниця – бачив мертвих, що вартували його. Вирахувати неважко: дядько був «афганцем». І тощо, і тощо.

Що це за містичний сюжет такий, пояснить оповідання «Тлінний Адам». Молодий чоловік бере участь в подіях на вулиці Грушевського. 20-ті числа січня, от-от мають початися смерті на Майдані. До нього приходить його давно покійний дід. Смертельно пораненого юнака дід має довести до брами Чистилища, і у такий спосіб стати самому вільним, і так передоручити цю місію онуку. Мертві у Пузіка – не передвісники, а провідники. Тільки так твориться справжнє військове братерство: «Вони випромінювали світло і, зв’язавши нам руки своїми прозорими нитками, вели, наче полонених».

Що таке війна у «Моноліті»? Коли мертві прикликають нових мертвих. Коли діди посилають онуків на смерть.

Оце жахливо. А помирати – то, знаєте, просто страшно.

Ганна Улюра

Залишити коментар