Понеділок, 21 вересня

Уже сьогодні ламати голову над тим, що ж спричинило такий бурхливий і всеохопний успіх акторки Віри Холодної, буде надто складно. Кіно з того часу пішло надто далеко, геть іншими стали уявлення про акторську гру, та й уявлення про красу з кінця ХІХ століття вже з десять разів змінювалися. Імовірно, тут ідеться про оте «плюс ще щось», без якого не буває справжнього мистецтва, без якого залишається чиста техніка й голі типажі. Певно, Віра Холодна не стільки володіла талантом, скільки відповідала якимось неписаним ідеалам свого часу. Кривава і крихка епоха, коли все могло змінитися за дні й навіть години, схоже, потребувала саме таких, розгублених і тривожних очей, прагнула зафіксувати на кіноплівці саме беззахисність і щирість. Чому саме їх? А хто може знати щось достеменно про принципи творення ідеалів краси? В яких кабінетах, на яких майданчиках вони пишуться й утілюються? Мабуть, очима Віри Холодної на глядачів дивився сам час. Час обрав її, а не якусь іншу актрису.

Віра Левченко народилася в Полтаві 5 серпня 1893 року. Її батько, Василь Андрійович Левченко, належав до старовинного козацького старшинського роду, корені якого сягають ХVII століття. Батько закінчив словесне відділення Імператорського Московського університету, а мати – Олександро-Маріїнський інститут шляхетних дівчат.

Якщо вірити досить скупим спогадам, то в дитинстві Віра була мрійливою, ранимою й дещо дивною – наприклад, часто розмовляла сама із собою. Годинами могла спілкуватися зі своїми ляльками, переповідаючи їм прочитані або почуті історії.

Після того як у далекій Москві помер Вірин дідусь, бабуся, владна й сильна жінка, зажадала, аби діти з онуками переїхали до неї. Так Віра опинилася в Москві. У дівчинки змалечку був хист до танців. Її навіть віддали було в балетне училище при Большому театрі, але бабуся так довго й рішуче твердила, що дівчатка з аристократичних родин не сміють танцювати напівголими на потіху глядачам, що батьки були змушені забрати Віру з училища. Натомість дівчинку віддали до аматорської театральної студії.

1908 року з Санкт-Петербурга приїхала з гастролями гучно відома актриса Віра Комісаржевська. Грала у виставі «Франческа да Ріміні» за драмою Габріеле д’Аннунціо. 15-річна Віра Левченко була під таким враженням від вистави, що кілька днів, здавалося, навіть не чула, коли до неї зверталися. Просто лежала і мовчала. Стривожені рідні викликали лікаря. Той констатував, що у Віри надто складна й надто тонка психічна організація. Радив займатися спортом. За кілька днів усе минуло, але вже тоді дівчинка закарбувала у свідомості майбутній головний секрет своєї професійної діяльності: на сцені треба не грати, там треба жити.

Віра Холодна, сомнамбулічна, трагічна й фатальна

1910 року на випускному вечорі в гімназії Віра познайомилася з Володимиром Холодним. Правник за фахом, юнак усерйоз цікавився автоспортом, брав участь у перегонах, навіть пробував видавати газету – «Авто». Пара часто відвідувала сінематограф. Може, саме там, у темноті кінозали, вони й покохали одне одного. Незважаючи на протест обох родин, Віра з Володимиром дуже швидко побралися. Уже 1912 року в них народилася донька Євгенія. Лікарі попередили подружжя, що більше Вірі народжувати не варто, це може бути небезпечно для її життя. Згодом родина вдочерить іще одну дівчинку.

Їхнє родинне життя, на жаль, не можна назвати безхмарно щасливим. Віра Холодна була надто вже красивою жінкою, на ній часто спинялися захоплені чоловічі погляди. А Володимира це дратувало – він хотів передусім бачити дружину турботливою господинею й люблячою матір’ю. Але ж куди подіти цю фатальну зовнішність…

Усе змінила Перша світова. Володимира забрали на фронт. На Віриних руках залишилося двоє дітей, а ще – стара мати та молодші сестри. Їй і самій було тільки 20 років…

Щоб хоч якось утриматися на плаву, Віра вирішила порушити сувору заборону чоловіка й податися на кінопроби. Попервах із нею на тих студіях навіть говорити не хотіли – мовляв, навіщо нам тут непрофесійна акторка? Але Віра благала дати їй шанс…

Режисер Володимир Гардін спершу зглянувся, але потім усе ж таки залишився незадоволений її грою, сердився, нарікав на відсутність таланту. Зрештою відправив «невдатну» актрису до свого конкурента Євгена Бауера – на, поморочся з нею ще ти. А той – несподівано для всіх – дав Вірі головну роль у мелодрамі «Пісня торжествуючого кохання». Ранній дебют – і одразу ж гучний аншлаг! Жінки плакали, співчуваючи, а чоловіки просто очей не могли відвести від прекрасної героїні.

Критики досі сперечаються про таємницю її успіху. Дехто каже, що вона була просто красивою лялькою, яка швидко навчилася ефектно позувати перед камерами. Дехто стверджує, що все вирішила нетипова зовнішність і блискуче відчуття стилю. Але тоді всі актриси одягалися схоже – завужена талія сукні, маленький капелюшок, надміру чорна туш і яскраво-червона помада. Як їй удалося не загубитися серед натовпу двійників? Певно, вона все ж таки змогла віднайти свій неповторний стиль гри. «Хороші театральні актори з розкішною театральною технікою програвали їй. Звання “королеви екрану” просто так не дається. Вона грала один і той самий типаж, одну романтичну структуру. Це був образ рокової жінки», – пише кінокритик Сергій Тримбач.

Віра Холодна, сомнамбулічна, трагічна й фатальна

Стрічка «Життя за життя», в якій Холодна зіграла головну роль, не сходив із екранів кінотеатрів по два місяці – безпрецедентно довго! Актриса отримувала стільки листів від чоловіків із зізнаннями в коханні та обіцянками вбити себе через нерозділену любов до неї, що навіть не могла прочитати їх усі. Кожен наступний фільм був ніби ще кращим за попередній і мав ще більший успіх. Можна сказати, що Холодна була в зеніті слави. Стрічки за її участі стали популярними уже й у Європі, Америці, навіть Туреччині та Японії. Віру наполегливо запрошують до Голлівуду. Але вона не їде. Чи то сама не хоче, чи то її не випускають. Чи то вона вже потроху втомлюється від успіху. Холодна дві години поспіль роздає автографи фанатам, а потім крадькома зізнається знайомим, що не розуміє, чого вони всі так божеволіють від неї: «Ти знаєш, у мене таке враження, що мене живої взагалі не існує. Те, чим вони захоплюються, – адже це не я. Це всього лише моя тінь».

У Харкові глядачі виламали двері й вибили вікна до кінотеатру «Ампір», щоб хоч одним оком глянути на екран, де закохувалася і страждала улюблена кінодіва. Війна, революція, кров… усього цього ніби не існує. Є вона. Є її ролі – з коханням, пристрастю, тривогою й таїною. Кожні три тижні – нова кінострічка. Тоді знімали швидко.

Віра Холодна, окрім приголомшливого успіху в кіно, була ще й законодавицею моди. Вона сама вигадує фасони своїх суконь, ретельно підбирає тканини, прикрашає капелюшки. Листівки з її зображенням у різноманітному вбранні друкували величезними накладами – і їх миттєво розкуповували як чоловіки – аби милуватися кумиркою, так і жінки – аби переймати стиль. 

Віру Холодну обожнювали як «прості смертні», так і можновладці. Великий князь Борис Володимирович запропонував актрисі… стати його коханкою – у відповідь отримав замашного ляпаса. Зірка кіноекрану, кумир мільйонів, ідол епохи віддано чекала листів із фронту від чоловіка. Звістку про його поранення приніс актрисі відомий співак Олександр Вертинський – і одразу ж закохався, присвятив Вірі багато віршів, але взаємності, як і решта, не дочекався. Холодна вирушила в шпиталь – доглядати чоловіка.

Одужавши, Володимир нарешті повернувся додому. Пробував займатися бізнесом – прогорів, загнавши родину в шалені борги. Бачачи, як росте популярність дружини, буквально божеволів від ревнощів. Якось на знімальному майданчику напав на актора, який за сценарієм мав цілувати Холодну в кадрі.

Віра Холодна, сомнамбулічна, трагічна й фатальна

У 1919 році Віра Холодна вирушає до Одеси, на гастролі. Чоловіка Володимира більшовики не випускають – підозрюють у шпигунстві. Одеса зустрічає актрису аплодисментами, палкими обіймами й квітами. Коло її ніг усі – і губернатор, і військові комісари, і навіть відомий кримінальний авторитет Мішка Япончик. Вони думають, якщо актриса – значить легковажна. Проте Віра, як і завжди, з усіма однакова, нікому жодної переваги…

8 лютого Холодна виступала на концерті на користь фонду професійного союзу театральних художників Одеси. У театрі – лютий холод. Глядачі в шубах, а артисти – в легкому одязі. Після того фатального концерту вона й захворіла на дуже небезпечний у той час різновид грипу – іспанку. У ліжку актриса провела вісім днів. Уся Одеса стояла під вікнами будинку Папудова і сподівалася, що її вилікують. Тоді такого лікувати ще не вміли.

Чутки й плітки, які почалися ще на її похороні, продовжувалися багато років. Найвідоміша «народна» версія смерті акторки – отруєння, бо працювала чи то на французьку розвідку, чи то на чекістів. Подейкували навіть, що того дня поховали зовсім не Віру Холодну, а іншу жінку, а сама кінодіва втекла за кордон. Була також чутка, що актрису викрали через величезну кількість коштовних прикрас. І дотепер жодна версія так і не знайшла підтвердження.

Поховали Віру Холодну 19 лютого на Першому Християнському цвинтарі Одеси. 1937 року цвинтар було зруйновано, на його місці влаштували «Парк Ілліча» – з розвагами та атракціонами. Відомостей про перепоховання праху Віри Холодної немає.

Тільки й залишилося, що фатальна краса і таємничий міф. Вони жили ще багато років, підживлювані народною любов’ю, якій, за словами згаданого вже Вертинського, після смерті Віри Холодної «ничего теперь не жаль»… 

Текст: Сергій Осока

Залишити коментар