Понеділок, 28 вересня

Томос – лише пролог перемоги

Двічі доводилося автору цих рядків відвідувати резиденцію Константинопольського (Вселенського) патріарха православної церкви в Стамбулі. Розташована вона в кварталі Фанар, де після захоплення міста османами сконцентрувалося життя греків-фанаріотів.

Власне кажучи, резиденцією патріарха є маленький, але гарний собор Святого Георгія та прилегле до нього невеличке обійстя. Кожному, хто хоч раз побував тут, стає зрозуміло, що Вселенська патріархія живе досить скромно, а якщо порівняти з центрами інших релігій – навіть бідно. Щоб ви зрозуміли масштаб: православна церква Московського патріархату в найменшому обласному центрі України Ужгороді – більша за резиденцію Константинопольського патріарха.

Що, втім, аж ніяк не означає, що Вселенська патріархія не має впливу – просто вплив цей символічний. Але в релігії, як відомо, саме символи відіграють ключову роль. Відтак надання Томосу Українській православній церкві стане надзвичайно важливим, але всього лише символом. Який ще протягом десятиліть доведеться правильно й системно доносити до українських вірників. Бо саме вони, а не Вселенський патріарх, ухвалюють засадниче рішення про свою релігійну приналежність. Кажучи простіше, Томос для України стане не перемогою, а засобом агітації вірників для досягнення перемоги в майбутньому.

Адже сам по собі Томос не може кардинально змінити релігійну ситуацію в Україні. Московський патріархат як був, так і залишиться найчисленнішою й найбільшою церквою в нашій державі. Ми можемо вважати прихожан цього патріархату ватниками, говорити про загрози, що несе ця де факто закордонна церква для України, але юридично вона залишиться абсолютно легальною. Усі парафії, церкви, монастирі, лаври, якими нині заправляє Онуфрій і його кремлівський зверхник Кіріл, – залишаться у власності УПЦ (МП). Змінити цю ситуацію не зможе Вселенський патріарх Варфоломій – вплинути на неї здатні тільки самі віряни.

Цих вірян доведеться переконувати в правильності шляху Української православної церкви до автокефалії, агітувати їх приєднатися й таким чином об’єднатися в єдиній помісній Церкві. Ключової ваги під час першої фази цього процесу набуде об’єднання УПЦ (КП) й УАПЦ. Якщо процес злиття цих церков в єдину помісну відбудеться без сварок, інтриг, взаємної недовіри й боротьби за владу, якщо в цьому процесі пануватиме дух благословенного й радісного єднання, а не брудної конкуренції за пост Патріарха і вплив на парафії, то цілком імовірно, що це стане стимулом для прихожан УПЦ (МП) також приєднатися до новопосталої Церкви.

Ця – після злиття УПЦ (КП) й УАПЦ – друга фаза об’єднання православних християн буде найдовшою й найважчою. Бо втрутиться глобальна політика, російська пропаганда та шалений опір частини найвищого клеру УПЦ (МП). Рішення про перехід під юрисдикцію помісної Церкви ухвалюватимуть окремі парафії, активні прихожани й священики. Це об’єднання відбуватиметься справді знизу – на рівні сіл і невеличких громад, залежатиме не від патріархів і єпископів, а від доброї волі самих вірян.
Десь (на Заході) процес добровільного переходу громад МП в помісну українську Церкву відбуватиметься швидше й активніше, а деінде доведеться чекати на результати десятиліттями. Ясно тільки те, що тиском і репресіями цю справу пришвидшити не вдасться, бо вони тільки поглиблять існуючі протиріччя і ще більше пересварять суспільство. Лише добра воля до єднання здатна збудувати справді потужну Помісну церкву.

Тож Томос – це радісна подія надзвичайної, історичної ваги, але результати об’єднання українських православних вірян в помісну Церкву будуть не нині й не завтра.

Як мінімум – через покоління.

Андрій Любка

Залишити коментар