Четвер, 22 серпня

Зареєструватися на заплив через Босфор… не вміючи плавати – і успішно здолати важку дистанцію. Ужгородка Олеся Смирнова доводить, що великі досягнення – це про ідею, бажання і мету. Вона каже: тут ідеться не про тіло, а про філософію.

Свого часу журналістка Олеся Смирнова вже зробила стрімкий поворот – відкрила студію макіяжу, котра стала мистецьким осередком. Потім неочікувано для друзів і рідних зайнялася марафонським бігом, гірськими забігами-трейлами й перегонами з перешкодами. Й от, озброєна лише наміром і нулем досвіду, вирішила переплисти протоку Босфор – дистанцію близько 7 км у дуже складних умовах, на що піде не кожен професійний плавець. Вирішила – і зробила, маючи на підготовку лише близько півроку.

Зареєструватися на заплив треба було за 14 хвилин – так швидко люди розбирали слоти, й Олеся із чоловіком Олександром встигли. Вирішили вони «штурмувати» Босфор і спільно, і спонтанно.

Олеся розповідає: «Дещо затягнулося наше святкування Нового року, а оскільки у нас дитина, то це веселий родинний ритуал складання планів на наступний сезон. Я запропонувала: ну от, Босфор, нумо! Уже була навчена бігом, що таке – реально, здійсненно. Звісно, за умови підготовки: важких тривалих тренувань. Так, це було важко. Особливо починати. Коли ти не вмієш плавати, а тільки купаєшся… Я ніколи не пірнала, не вміла затримувати дихання під водою. Коли ми тренувалися перший місяць самостійно, я взяла прищепку для носа, але це не допомагало… Але допоміг тренер, він сказав: пірнай і, на чудо, уперше за 30 років життя вода не затекла мені в ніс. Найскладніше було саме навчитися дихати. Було важко. Але я була готова, що буде важко, і була готова це пройти».

«Вода – не мій світ, не моя стихія. Я так думала»

Якою була твоя перша вдала дистанція водою?

Це було всього 25 м! Тодішня наша тренерка казала, що це нереально – підготуватися до запливу з нуля, що я не встигну, не зможу зробити. Був січень. Я відповіла, що спробую, маю ще півроку, а якщо не вийде – зійду з дистанції або просто не піду. Насправді не думала ані сходити з дистанції, ані тим паче не виходити на старт. Я була готова тільки зійти з дистанції, якщо відчую, що не зможу. Це нормально і здорово – визнати, що ти не дотягнула і маєш щось поліпшити. Це – набути досвіду. А коли ти не виходиш на старт – це здатися. Я забагато здаюся в житті, щоби таке зробити й тут. Але підготовка простою не була. Мені було суперскладно, і якби не чоловік, можливо, кинула б.

Ми тренувалися взимку: надворі холодно, тренування зранку, а це також не мій час, й уже стрес, ідеш у басейн, де волого, вода зимна, і це теж напружує, і потім тобі знову треба в душ, волосся мокре… Вода – то не мій світ, не моя стихія, ворог, я так думала. Ми тренувалися чотири рази на тиждень, і за цей період я загартувала характер. А потім – ще й завдяки тренуванням на відкритій воді. Раніше я на нашому знаменитому Ужгородському кар’єрі не плавала, та і не плавала взагалі… Знаєш, там страшна глибина, і чула ці всі моторошні легенди, а коли йде тінь від скелі – він стає чорним… А ще я виявила, що боюся сомів! Ми з донькою перед поїздкою переглядали інформацію про Босфор, побачили в публікації плавники посеред проливу, я сказала: «От, доню, дивися, мама буде плисти з дельфінами!», і тут Даринка змінюється в обличчі: вона читає, що інформація (може, й фейкова) про те, що в протоку якось запливли білі акули… Хоча під час самого запливу в мене не було жодних страшних думок (попри те, що там великі хвилі), на кар’єрі мені було страшніше плавати. Сомів я боюся більше за акул! (сміється – прим. авт.)

Пам’ятаєш емоцію, коли ти вперше почала отримувати задоволення від плавання?

Це сталося після того, як ми повели дитину на уроки плавання влітку. Тренер пояснював, як треба рухатися у воді, доволі складно, про різні рухи, про те, як видихати під воду, а вдихати під праву руку… І додав: «І при цьому усміхайтеся!» Ця фраза стала для мене знаковою, переломною. Сказала собі: як би складно не було, прагни дивитися на це позитивно, бути в доброму гуморі. Тобі й так важко, а якщо накручувати себе – буде ще гірше. Плавали на кар’єр, робили 3 км, і розумію: я пливу – й усміхаюся. Свою першу довгу дистанцію я зробила легше, коли подивилася на це збоку. Половину тренування пливла, стежачи за технікою, а половину – як пливеться, відпускала себе, і ставало легше.

Мушу зауважити: можливо, я неправильно працюю з технікою, можливо, пливу неправильно, але в мене ніколи не болять руки і плечі, не виснажуюся фізично. Можу плисти довго, але не можу плисти швидко, не вмію. Олександр пливе в три-чотири рази швидше за мене, на Босфорі я йому пропонувала: залиш мене, пливи далі. Тим паче, коли бігаю, не люблю, щоби хтось був поруч, бо я тоді думаю, у мене своя порція інсайтів, своя порція думок, свій час, коли мовчу й асимілююся із природою… Думала, і тут так треба. Але він мене не залишив, сказав, що не може плисти вперед, не знаючи, що там зі мною. Це допомогло. Босфор – дуже специфічна дистанція, там все, не як на запливах Ironman, де розкладені буї й ти орієнтуєшся. Є тільки старт і фініш, і підступні течії. Як утрапиш у протилежну – погано, будеш плисти на місці. Добре потрапити в попутну течію, бо вона допоможе дістатися фінішу.

«Ти – частина води»

І як орієнтувалися?

За орієнтирами на березі. Хтось орієнтується за малими точками, запам’ятовуючи багато дрібних знаків. Я відкинула такі, щоби не заплутатися, чогось не забути й не запанікувати. Обрала масштабні орієнтири – і це була моя масштабна помилка. Наприклад, коли треба було плисти до правої опори моста, не розумієш, до якої частини, бо вона ж величезна, коли плисти до найбільшого провисання електролінії – теж не знати куди, бо то багато метрів. А далі я мала побачити острівець, який зауважила на екскурсії кораблем перед запливом… Ми перепливали Босфор за діагоналлю, і, побачивши острівець, я мала звертати до фінішу Але мене настільки знесло до лівого берега, що острівця не побачила. Олександр сказав повертати праворуч іще більше, настільки, що ми пливли практично в інший від фінішу бік. Я тоді боролася із логікою: 6 км пливу в одному напрямку і тепер повинна йти в іншому, аби течія мене не знесла. За 50 м від фінішу багато людей здавалися: їх просто пачками забирали в човни. Йде зустрічна течія – і не можеш зрушити з місця хоч на метр. Тут треба працювати уже на силі характеру. І мене було вже не зупинити!

Кажуть, що найважче – на фініші…

Мені на фініші не було важко. Було важко, коли зрозуміла, що ми не там, де мали бути, і треба стрімко повертати. Нам казали: коли буде попутна течія, ви відчуєте, що буде дуже холодно. Й коли ми перепливали Босфор перпендикулярно, я і відчула, що таке холодна течія, мене переповнювали емоції від того, що я її не спіймала собі на поміч, і загубилася. А коли побачила фініш – не було складно. Знала: треба докласти зусиль, треба працювати. Дійсно, багато хто здався, навіть серед тих, хто перепливав торік. Дехто допливав ту останню ділянку навіть годину. До речі, я здолала дистанцію за 1 годину 38 хвилин, зазвичай там дедлайн 2 години, але цьогоріч продовжили до трьох через цю течію.

Ти пливеш на постійному зусиллі чи навчилася співпрацювати з водою так, що можеш і відпочити?

Я пливла зазвичай кролем і переходила на брас лише тоді, коли дуже треба було роздивитися і зорієнтуватися. Я собі пливу, і для мене це неважко, хоча, звісно, це завжди зусилля. Я взяла собі за правило те, що не буду боротися з водою. Головне у воді – не боротися з нею, тому що ти її не побореш, вона настільки велична і така масштабна, а ти – комашка. Але треба показати, що ти – частина води. Ти маєш лягти і бути її складником: не впиратися головою, не піднімати голову, не створювати протидію, не боротися з нею. Навпаки – слухатися воду! І бути в течії. Я налаштовувалася: Босфор для мене – не війна, не подолання ані себе, ані води, це асиміляція себе з ним.

Подружилися?

Ми закохалися! (сміється – прим.авт.) Так, дійсно подружилися! Насправді ж мені була дуже важлива підтримка чоловіка. Ми і з ним там ще більше подружилися. Й усе було дуже гармонійно.

«Буде дуже важко. Але потім буде фініш»

А страшно не було?

До того – було. Було страшно в Ужгороді. Де всі люди, які причетні до плавання, кажуть: ти не зможеш. Вони говорять: це зухвальство, наглість, як ти взагалі могла собі таке подумати! Мовляв, от у мене є професіонали, які роками плавають, і я не відправлю їх на таку дистанцію! Я і не писала про ці наміри, не робила постів, не розповідала історії. Мені казали: це може стати для тебе дуже поганим досвідом! Так, страшно було, на мене нагнали страху люди, на яких я орієнтуюся, фахівці, люди, яким я довіряю. Але ми вирішили, що вийдемо на старт у будь-якому разі, і раптом що – то зробимо висновки на наступний раз. Не страшно здатися на дистанції, страшно здатися до неї. Так, під час самого запливу я піднімала голову і фіксувала: «Боже, який він величний! Боже, які хвилі! Боже, як тут глибоко!» Але ти пливеш далі й залишаєшся сама із собою і водою. Я почала не боятися. Тобто – ні, я боюся, дуже боюся. Боюся води і глибини зокрема. Але йду до цього страху. Бо розумію, що межа його ще далеко від мене.

Але в спорті загалом і на таких дистанціях зокрема багато хто вважає, що це – подолання, боротьба, де має бути переможець…

У спорті ідеться про подолання, але я для себе бачу інакше. До мене прийшло просвітлення, інсайт, що як у бігу, так і у плаванні я не борюся із собою, не ламаю себе. Усе, що робиться через силу чи надміру, чи ґвалтуванням, із негативом і боротьбою, – недобре. Я у спорті пізнаю себе. Я зрозуміла, що навчилася краще бачити себе. Я розумію себе. І спорт допомагає в цьому. До того я була доволі сумбурна, депресивна. Усі ми вважаємо, що народжені для чогось особливого (принаймні, у мене це є), а особливе зі мною не стається. Ти сидиш на дивані та звинувачуєш усіх навколо, долю, фінансове становище і все на світі, але нічого не робиш, бо думаєш: це нереально, це не для мене. Та щойно починаєш щось робити – хоча б просто піднімаєшся з дивану – і світ уже відповідає. Це дуже круто усвідомити: щоби жити яскравіше, щоби відчувати емоції, відчувати світ – треба щось для цього робити. Босфор сам не перепливеться, з парашутом за тебе ніхто не скочить. Тобто перепливуть і скочать, а ти лише за цим спостерігатимеш. Можна бути глядачем, а можна бути учасником.

…І творцем подій, а також себе…

Так, творити сам себе… Зараз я захопилася філософією стоїцизму й багато читаю про це, і зрозуміла: я не навчаюся там, я справді так і думала, просто це гарно оформлено в літери. І усвідомлюю: те, як я почала нещодавно жити, має під собою підґрунтя. Кажуть: ми розуміємо цінність життя лише у хвилини горя – коли втрачаємо когось, щось… Тоді можемо збагнути: час не належить нам. Ми так думаємо в молодості, але ж час нам не належить, життя ж – належить, і цей наш відтинок у часі будуємо ми самі. У горі, біді, хворобі розуміємо цінність життя, а спорт – це близько до того. Ти відчуваєш фізичне навантаження, ти відчуваєш ту грань, де ось-ось зупинишся і скажеш, що більше тобі того не треба. Але не зупиняєшся і розумієш: навіть на цьому етапі можеш іще і пройти якусь дистанцію. На Босфорі було таке, що люди сходили з дистанції через 200 м після старту. Бо це – дискомфорт, вони не були готові, що буде важко. Мені здається, що ось він, той нюанс: буде важко. Буде дуже важко. Але потім буде фініш. Треба перетерпіти.

Тобто це все, включно з Босфором, не так про тіло, як про характер…

Це – про характер. Ми всі хочемо бути в комфорті. І робити великі речі, брати участь і перемагати в змаганнях, досягати великих цілей дуже легко. Це такий собі «дріжджовий» успіх, коли все, як тісто, піднімається дуже стрімко і просто. Хтось може говорити про інших: їм щастить. Насправді їм не «щастить» – вони дуже багато працюють!

Кров’ю і потом?

Кров’ю і потом! Тому що не зробиться жодна дистанція – спортивна, бізнесова, життєва – без докладання зусиль. І, знаєш, я зараз усе в своєму житті краще структурую. Усе, що стосується моїх цілей, узагалі життя, – воно більш системне, я навчилася так мислити. Спорт допомагає мені в цьому. Я не займаюся спортом тому, що люблю спорт. Я це роблю тому, що почала любити життя і себе. Завдяки спорту. Більше не складаю руки на грудях і не кажу: «Ану, покажи мені, доле, що буде!» Я просто відкрита й готова співпрацювати зі світом.

Ти сама себе дивуєш?

Дуже! Це дослідництво себе. Я пробувала багато чого в житті й пробую дотепер, і розумію, що спорт – не останнє, де буду намагатися досягнути чогось. Це – самовивчення. Малювала, писала, малюю, пишу, інше роблю… Але спорт – це найлегше тому, що от ти зареєструвалася на старт, вийшла на нього, прийшла на фініш – і тобі за це дали медальку. Це завершена історія. Медалі, сертифікати, кубки – доказ того, що можеш дійти до фінішу. Це класно. На роботі нам не дають медальку. У побуті, сімейному житті не дають. І не знаєш, чи точно зробив добре, чи наскільки добре. У спорті це видно.

До речі, про фініш. Пригадуєш фініш на Босфорі та свої емоції?

Багато хто фокусувався на самому фініші, то така велика точка, вони пливуть, і їм здається, що не наближаються. А у мене збоку були трибуни, і я фокусувалася на людях. Я довго пропливала, наприклад, людину в голубій майці, дуже довго, але я бачила динаміку. А вже на фініші… Течія була настільки сильна, що я уже тримаюся за поручні, а мене несе! Що ще мною рухало: ми поїхали з Даринкою і домовилися з друзями, які також пливли, що мала лишиться з їхніми рідними, але ми не знайшлися. Коли їхали на старт, я забула окуляри, верталися, на ходу стрибали в човен, який віз на старт… Там були лікарі, які надавали першу медичну допомогу, я підбігла до них, сказала: «We are from Ukraine!», ми залишили з ними малу. Дуже страшно залишати дитину в Туреччині та йти туди, звідки не знаєш, чи повернешся, і це мене теж наближало до фінішу. Тож перше, що я зробила на фініші, – шукала Даринку. Я знала, що Олександр на березі, він залишив мене тільки на боротьбі з течією, бо не міг зупинитися і прийшов на 8 хвилин швидше. На фініші, як не дивно, я не мала особливих відчуттів: «Ну все, я це зробила, так і мало бути».

Ти після того вже заходила до «великої води»?

Ще не мала можливості та часу. Коли ж ми тренувалися, я казала: більше ніколи не буду плавати, все! Почала ловити кайф уже тепер, влітку, і, так, я розумію, що буду плавати. У мене є знайомий, який займається Ironman, він постійно каже: «Олесю, купи гідрокостюм!», я віднікуюся, він закидає: «Ну, так, якщо ти не хочеш тріатлон, Ironman, то, може, і не треба». Зараз мені вже здається, що я хочу…

«Світ належить жінкам!»

Олесю, не вміти плавати – і переплисти Босфор. Не бігати – і взятися за напівмарафони і трейли… Але ти й до того не боялася різких поворотів. Працювати журналісткою – і відкрити студію з макіяжу…

Я пробую себе. До того як відкрити студію, я хотіла малювати і навіть стати суперкрутою художницею, вчилася. Потім зрозуміла, наскільки багато умовних стереотипів треба подолати: отут тінь і ніде інакше, а коло має бути таким і не іншим… Мало місця для імпровізації. Актуальне мистецтво – коли несеш посил, меседж, не просто виразив емоції, а щось кажеш суспільству і піднімаєш проблему, коли це не мазки, а глибокий сенс. Я малювала і малюю дотепер, на стінах, вдома, люблю інтуїтивне малювання і ніколи не перемальовую, наприклад, не пишу квітку з натури, а тільки з уяви… І на людях малюю з уяви, до речі, це випадково сталося. Дуже хочу і мрію, що це має перерости в перформанси, дорости до актуального мистецтва, де будемо важливі теми доносити до людей, де буде не тільки модель гарна, а де вона – картина, об’єкт мистецтва, і все це підкріплено музикою, текстом, моєю дією як художника.

Твоя студія одразу була не салоном краси, де просто роблять макіяжі…

Вона задумана як творчий осередок, де буде саме жіноча енергетика. Насправді цей світ належить жінкам, і це вже визнали всі, і мислителі також! Тут має творитися не тільки makeup, це більше про внутрішнє, і це моє місце, де я виражаю себе. Сюди приходять і за макіяжем, і вчитися, а найчастіше ми тут творимо, співпрацюємо з фотографами, стилістами, дизайнерами…

Що тобі дають люди, з якими ти спілкуєшся тут?

До цього, коли працювала в журналістиці, я була таким собі скептично налаштованим соціофобом. Я не знала, як із жінками працювати, бо не любила жінок, мені здавалося, що всі вони поверхневі, і взагалі все в цьому світі поверхнево, і ніхто мене не розуміє, і біда. Почала працювати з людьми і розуміти, що світ багатогранний, усі різні, і треба приймати людей такими. Ця робота дала мені краще розуміння світу, я вже не така вузьколоба, як була, я вже розумію, що є не тільки чорне і біле, є сіре, і є всі інші кольори і відтінки.

«Під час першого бігового тренування мало не померла»

Біг. Як взагалі так сталося?

Я і сама не знаю! Це рішення прийшло спонтанно, і я не розумію як. До цього я не знала людей, які бігають, і не цікавилася тим. Так, я займалася спортом все життя, але це були групові тренування чи в залі з тренером на тренажерах. І це могло бути вічно. І там, окрім як фізичного прогресу, нічого іншого не було. Не знаю, як я додумалася, щоби зареєструватися на напівмарафон у Мукачеві. І лише тоді почала бігати. Під час першого тренування, це було 3 км, мало не померла. Я зайшла у ванну і довго вмивалася, мені було дуже погано, у мене таке обличчя – коли сильні навантаження, я дуже червонію, але навколо вуст біле, і всі одразу думають, що в мене серцевий напад (сміється – прим. авт.). Так і почала. Але все, що я роблю зараз – біг і плавання, – це вже не про тіло. Я жодного разу за цей час не зробила заміри, не зважилася. Мені якось не про те. Я просто знаю, що це тіло працює і виглядає так, як заслуговує, от і все. Пішла на масаж, майстер розповідає: приходять дівчата, нарікають, що в них там десь одна целюлітінка. У мене купа того, зовсім не звертаю увагу! Той спорт, яким я займаюся зараз, – він уже про внутрішнє.

Перша пробіжка як підготовка до півмарафону, але перед ним іще трейл…

Почала бігати, це був серпень, знайшла тренера, ми працювали, готувалися до жовтневого забігу, і він запропонував як тренування пробігти трейл, це 10 км горами на Буковелі. Мала лише місяць на підготовку. І, як не дивно, посіла друге місце. Це моє перше змагання в принципі. Багато хто каже: ми це вчили на фізкультурі, ти що, по канату не лазила? А мені смішно: ні, не лазила і жодного кола по стадіону не пробігла, сиділа на лавці з чипсами і казала вчителю, що сьогодні не мій день. У мене були тоді інші зацікавлення, я жила в іншому світі.

Тобі під час змагання важлива конкуренція? Пробігти не просто швидше, ніж минулого разу, а швидше, ніж хтось?

Можливо, вже треба так починати. Але зараз всі мої змагання відбуваються вперше: трейл на 10, а потім на 16 км, напівмарафон, забіг із перешкодами на 5 і на 10 км. Люди з моєї команди змагаються, а в мене змагального азарту взагалі немає. Коли ходила на змагання, навіть результат не перевіряла. Не тому що мені все одно, а тому що менше цікавить чи перед кимось я, чи після когось.

Трейл. Важливо, що це на природі?

Це суперважливо! Я і на тренуваннях не вибігаю в місто. Бігаю на природі. Трейл – це ще одна можливість побути в горах, подихати повітрям і набратися енергетики. Дуже люблю гори і чомусь дуже мало там була, і трейл – можливість. Побути там, прислухатися, поспостерігати за природою, подихати тим життям. Трейли – це дуже складно, але ти в своєму середовищі. От ми були в Дубаї, де так цікаво і такий величезний прогрес, але мене це не вражає так, як природа. Обираю для себе контактувати з природою. Під час гірського забігу ти відчуваєш цілий спектр емоцій: від старту ейфорії до пригнічення, коли тебе затягує в таку чорну діру, що, здається, не вибратися. Але вибираєшся. Ця сансара – саме в горах, і закріплюється асоціація про те, що природа відновлює, що перезавантаження відбудеться саме там. Я страждаю на пошук глибинних сенсів, мені цікаво докопатися, зрозуміти, чому саме так, а не інакше. У кожних змаганнях мене найбільше цікавить, які інсайти прийдуть, що відкрию, зрозумію, відкину. І в мене дуже багато відійшло як подій у житті, так і людей, пріоритетів.

Хто ті люди, які разом із тобою виходять на такі старти?

В аматорських змаганнях дуже мало юних, всі приходять після 30-ти, до цього йдуть не одразу. Щось має у житті статися, аби ти почав, пішов на такі зміни в собі й способі життя. І завжди це дуже цікаві, розвинуті, інтелектуальні люди. Тут тільки ті, хто дозрів і хто цінує внутрішні пошуки. Це – про цікавість, це люди, які шукають. Кожна моя дистанція – пошук. Уся страва, в якій варюся, – під соусом цікавості. Коли реєструюся на якийсь захід – мені цікаво, чи пройду. Під час тренування – цікаво, скільки витримаю, де межа. Під час дистанції – цікаво, що буде за рогом. І якщо зараз відчуваю, що готова здатися – цікаво, що далі. Можна здатися, але можна почекати й побачити. Цей інсайт прийшов після Босфору: мною рухає цікавість.

До речі, українка-марафонниця Марія Карачина, авторка книги Don`t Stop, все ж ніби казала, що її біг – це подолання…

Тепер вона пише, що бігає з любові, що вже не бореться, а робить це з любов’ю. Коли біжиш із любов’ю – не змагаєшся із собою, не змагаєшся з кимось, не дивишся за своїм темпом, а просто прислухаєшся до себе. От зараз вона пише, що до цього дійшла. Мій пріоритет – що я з самого початку бігала з любов’ю. Не бачу сенсу змагатися. Я дуже багато змагалася: із собою, з життям, з батьками в дитинстві, з вчителями, в університеті, з роботою, із ситуацією в країні. Ти постійно в боротьбі, ти постійно у війні. Треба це все прийняти, зрозуміти, навчитися з цим жити, бо інакше не може бути.

Такий собі дзен…

Карпатський дзен! Я зараз багато читаю Мирослава Дочинця, і його філософія карпатського дзену мені дуже близька.

«Бруд для тіла – гігієна для мозку»

Забіг із перешкодами: багато хто запитає: ну, навіщо тендітній красивій дівчині над собою знущатися?

Багато хто каже, що важко-брудно-фу. А коли я там ще буду?! І, так, це бруд для твого тіла, але гігієна для твого мозку. Я б ніколи собі не дозволила повалятися в багнюці? Чи не ці ж самі це стереотипи й рамки? Забіги з перешкодами – там треба мати велику витривалість, це ривкові навантаження: треба бігти дистанцію, а потім долати перешкоду, взагалі вони придумані для тренування військових, дуже збивається дихання, це найважче. Що мене приваблює – це дух. За кордоном є Spartan Race, а у нас зробили «Гонки нації», я була і там, і там, і такої атмосфери, як у нас, немає ніде. Збираються люди, які хочуть довести не лише свою фізичну силу, але і згуртованість. Скажу надто пафосно, але там є те, що ми відчували на Майдані. Коли людина жертвує своїми силами, аби допомогти тобі. Мені старший мужчина, коли я перелізала через стіни (а в мене малий зріст і важко підстрибнути), на кожній стіні допомагав. І таке постійно. Ніхто так, як ми, українці, не вигукує гасла, а тут співають гімн, тут – українські пісні… Дух! Дуже відчутна взаємна підтримка. Ми тепер реєструємося на всі «Гонки нації», у вересні будуть у Львові, думаю, туди підемо з Олександром.

До речі, це він пішов у спорт за тобою?

Так, він пішов за мною, і я не очікувала, що йому стане так цікаво, та і він теж. Хтось може одразу, а комусь до того треба йти. Він вийшов кілька разів на пробіжку, а потім неофіційно, взимку, у снігопад сам пробіг 21 км. А мені треба було три місяці тренуватися, аби це зробити. Він робив це з цікавості, але не думала, що його затягне. Затягло. Це зближує двох, сім’ю, ти дивишся по-новому на людину, знаєш, що він буде тебе підтримувати, й бачиш, як це буде у важку хвилину. Звісно, це є в теорії, що чоловік має дружину підтримувати, а дружина – чоловіка, це було і є в побуті, але тут наочно видно і в екстремальних умовах. Тим паче тепер з нами дитина їздить на змагання, це виховує її, вона бачить, як нам важко, підтримує. І це весело. Раніше якість нашого життя була трохи інакша. Ми ходили в кіно, у ресторани, на пікніки, але зараз ми більше на природі.

Закарпаття для цього створене. І ще кілька років тому в нас не було напівмарафонів…

У нас є одна дівчина, переселенка з Донецька, ще роки зо два тому вона дивувалася, що, виходячи на пробіжку, біжить сама. Зараз, говорить, що має враження, ніби біжить із половиною міста. Я й за рік бачу прогрес: більше людей, і серед моїх знайомих багато почали займатися винятково з моїми друзями і моїм чоловіком. От колега з Києва пише, що записалася в басейн – я надихнула її, і вона наступного року хоче переплисти Босфор. Людям набридає якийсь побутовий кайф, матеріальний і навіть від банальних подорожей. Хочеться відчувати життя щодня, смакувати його, усвідомлювати, що ти щось робиш і робиш щось добре, що рухається. Рух – це життя, а життя – це рух, так і є.

І нарешті перший напівмарафон в Ужгороді буде восени…

Так, але є багато проблем. У нас чомусь трейли організовують люди з інших областей. І ці дороги: от можна купити шосейний байк, але я ж його уб’ю за пару місяців… Навіть ті ж тренери. Ми коли вирішили плавати, не знали, до кого піти: тренери є, але вони займаються з дітьми. З аматорським спортом складно. Немає груп. Класно, що є клуб U-Run, є тренер, який займається тріатлоном, але він – один, і наші два Ironman-и тренувалися самостійно.

Сьогодні твій досвід може це зрушити?

Сподіваюся. Насправді уже є зрушення, більше займаються. Аматорський спорт – він про внутрішнє. Люди хочуть відчувати життя, це необхідно, і особливо в тих умовах, в яких наша держава, постійно в напрузі й постійно в негативі, мусиш кудись віддавати те зайве. Думаю, що буде прорив. Треба ентузіастів. Водночас зіткнулася з тим, що бізнесмени, меценати мислять лінійно. А цей час закінчився. Тепер не треба ставити питання: що я буду з цього мати? Треба мислити на перспективу, ширше, системно. Має бути візія, велика мета, до якої маємо дійти спільно. Водночас, так, я думаю про те, що і мені вже треба спонсори, уже дуже складно ходити щодня на тренування і представляти Ужгород, Закарпаття, Україну на змаганнях, мої ресурси вичерпуються. Я б хотіла, щоби було так, як у світі, коли є меценати, які підтримують аматорський спорт. Для цього треба створити групу, скажімо, тріатлоністів, гуртуватися. Це – не про гроші, звичайно. Тут треба ініціатори. Складно збиратися докупи. Побачила, що в нас багато спортсменів скептично налаштовані до аматорів: от вони займаються роками, а тут люди хочуть досягти чогось за короткий час.

Натхнення для інших – це ж не гірше за медаль?

Хотілося б, аби люди надихнулися і вийшли ввечері чи вранці на ту ж пробіжку. Адже ти можеш прокинутися, провести день і не помітити, що щось зробив. А день мине. Треба просто вийти – а що таке вийти на пробіжку, просто взути кросівки і вийти, тобі не треба йти в зал і так далі – і побачиш, що день пройшов недарма, ти повний сил. У бігу після високого навантаження йдуть ендорфіни, ти просто літаєш, маєш енергію. Врешті, ти просто поважаєш себе. І неважливо, скільки саме кілометрів ти зробив, скільки пробіг – ти це зробив. Класно було б нам самим спершу згуртуватися, спілкуватися, разом піти до тренера і спільно доходити до вагомих рівнів. Насправді я бігаю і сама, але частіше в компанії. Коли тобі важко і бачиш, що іншому важко теж, але він біжить – це стимулює. Чому б і в реалі не об’єднуватися? І добре було б відкинути нездорову конкурентність, яка є в усіх сферах, і у спорті теж. Мені здається, що в цьому світі уже треба тільки об’єднуватися і досягати разом.

Марафону ще не робила?

Марафон – це 42 км, і я не певна, що готова. Мені здається, що марафон – це вже більше про зовнішнє, це велике фізичне навантаження. Мені цікава марафонська дистанція в горах, такий трейл. Пройти гори вночі, ночувати там, це ж кількаденний пробіг, виживання. А бігати 42 км по місту, асфальту – не моє. До речі, думають, що це все може зробити унікальна людина, що Босфор може проплисти тільки спортсмен, а здолати дистанцію марафону – супермен, мовляв, це класно, але я не зможу. Та ні. Все реально. Просто треба зрушити з місця. Є такий стереотип, що навчитися можуть тільки діти. Та ні. Навчитися можуть і дорослі, якщо вони на хвилинку стануть дітьми й поглянуть на все простіше, відкинуть стереотипи й страхи. Цей спорт починається не з амбіцій спортсмена. Це пошук. Пошук того, що ти можеш знайти й віддати. Спершу ти перевіряєш себе на посилених тренуваннях, чи подолаєш, а потім – чи подолаєш дистанцію.

Можливо все?

Усі ці обмеження… Їх немає! Те, що я прийшла до змін, відбувається само собою, я не силую себе. Кілька разів я кидала їсти цукор, але поки не можу. Думаю, скоро прийду до цього, готуюся. Але це буде безболісно. Я не їм м’ясо, і жодного разу за цей час я не захотіла. Знаю вегетаріанців, які лакомляться, а я ні, притому що готую родині. Я не їм, бо я не хочу. І палити я кинула не для того, щоби бути здоровіша – я просто не хочу, мені це не треба. До речі, от алкоголь я вживаю, небагато, але часто, дуже люблю вино.

«Є дещо екстремальніше за спорт»

Коли я спілкувалася з Іриною Галай, першою українкою, яка підкорила Еверест, звісно, запитала її: «Що далі?» Дуже сподобалася відповідь. Вона сказала, що дуже б хотіла в космос…

Вище, тільки вище! Це гарна візія! Поставити собі таку велику і далеку мету. Це ж уже не мрія, це зараз уже здійсненне, до цього можна рухатися. Так, тільки вище. Хоча ж насправді пробувати себе можна в усьому. Є речі екстремальніші, ніж спорт. Не думаю, що зупинюся тільки на спорті. Врешті, і це мені може набриднути. Хоча я зрозуміла важливу річ: що б я не робила, я мушу мати контакт із природою. Недарма і моя студія виглядає так, як виглядає: багато дерева і зелені. Я провела своє раннє дитинство у бабусі в горах, і кращого періоду в моєму житті ще не було.

Чим, скажімо, політика – не екстремальний спорт?

І чим журналістика ні (сміється – прим. авт.). Не знаю. Мені здається, що чим важчий стоїть переді мною вибір, тим більше азарту він викликає. Мені має бути підкинута можливість. Якщо я починаю робити, то стараюся зробити якнайкраще. Я не посередня людина і намагаюся тримати левел. Тому якщо буде пропозиція щось зробити – розглядатиму. Сприймаю все, як пригоду.

Як змінився твій спосіб життя у практичних моментах, як ти будуєш свій день, і, врешті, про ресурси?

Ми з чоловіком зараз знаходимо після роботи якийсь час, щоби відпочити. А годину на тренування можна виділити завжди, тим паче це не зала, куди треба спеціально їхати. З басейном було складніше: тренувалися зранку, раніше вставали і трошки викроювали з роботи. Але все це реально. До речі, участь у змаганнях – це не такі великі кошти, як комусь здається, реєстрації на змагання – від 50 грн, у середньому 150-200. Босфор – це 150 доларів за реєстрацію. Ти можеш взяти слот завчасно і потім збирати гроші на поїздку. Насправді це доступно, й ані час, ані гроші не є відмазкою (сміється – прим. авт.) Я почала зовсім інакше структурувати час, цілі, дії, життя. Навіть мій організм перелаштувався. Я вся стала інша, внутрішньо і зовнішньо. От як є цей твір digital art, де людина від кінчиків пальців змінюється, перескладається – так і я цілком змінилася, пазли склалися по-новому. Перепрограмувалася.

Змінилися і жіночі звички?

Я почала набагато менше приділяти уваги, наприклад, одягу. Майже не купую нових речей. Мені дуже комфортно і в старих, ну і ще в мене мама за кордоном, і вислати нам речі – це ще один її спосіб сказати про любов. Тобто я не ходжу на шопінг. Можу стильно одягатися з того, що в мене є, навіть ще зі школи. Тим паче це стосується біжутерії, усієї такої мішури. Он мама питає, чи не подарувати мені якусь коштовність, я кажу – подаруй мені спортивний годинник чи реєстрацію на змагання! Не маю слабкості до прикрас, до взуття, ходжу в кросівках, перейшла на практичність. Люблю натуральні тканини. Не цураюся секонду. Немає тієї обмеженості. Можу поєднати це з дуже дорогими речами: наприклад, одягнути білизну від Armani та джинси з секонду. Не роблю макіяж. Більше люблю доглядати обличчя. Те ж саме і в харчуванні: це проста їжа без напівфабрикатів, багато овочів.

Яка була твоя остання покупка для себе?

Точно не одяг. Якщо хочу себе потішити – піду не в крамницю, а на масаж, зроблю маску для волосся. Фарби, так, купую фарби! Я навіть інакше почала ставитися до косметики, з якою навчаю дівчат: тепер мене більше цікавлять текстури. Мені важливі відчуття…

Яка книга у тебе відкрита? Ти читаєш одну чи кілька одночасно?

Я з тих, хто читає одразу кілька. Я ніколи не передивляюся фільми й не запам’ятовую режисерів тощо. Але завжди перечитую «Політ над гніздом зозулі». Багато читаю мотиваційної літератури. Все про біг, що виходить. Я ще не вирізняю, що варто уваги, а що ні, тож купую і читаю все. Читаю нашого Мирослава Дочинця, кожен твір. Він теж став для мене відкриттям. Він мій дядько, і, соромно, але я не читала його доти, доки не почала жити інакше. Отака людська натура: ти шукаєш щось десь там, подалі, а воно тут, поруч. Дуже люблю читати, це один із моїх фетишів, купую багато книг, у мене складені наперед книги, які планую прочитати. До речі, ти питала про мої покупки для себе… Знаєш, а це ж були книги. І перед тим – теж книги!

Зараз час мотиваційної літератури. От скоро ти зробиш ще одне досягнення, і до того ж ти пишеш, володієш мовою оповідача…

Із того, що я читаю зараз про спорт, – це про, скажімо, техніку бігу, історію бігу тощо. Моя ж книга буде більш філософська. Мені здається, що зараз це потрібно. Суспільство якось так поділено, що от є влада, є активісти, але їх мало, і є люди, які живуть у своєму колі інтересів, і до яких діла немає. Моя книга буде більш емоційна, дуже особиста, чуттєва і дуже … моя. Напевно, це буде суб’єктивно і надто про мене. Мені здається, що вона не буде дуже популярна (сміється – прим. авт.). Бо це, знову ж таки, більше про внутрішнє.

Те, чому навчаєшся під час своїх досвідів, чи може допомогти змінити місто, край, країну?

Здатне допомогти. Бо те, що приходить зсередини, ми можемо проектувати на справи, на життя, на спосіб мислення і реакції. Наприклад, я стала добріша. Почала бігати і займатися цим спортом, бо вже почала думати, що я людина погана. Довго була зла й ображена, мені здавалося, що цей світ мав би бути у моїх ніг, але він не там, і я сердилася. Стала терплячіша, більш прихильна до людей, навіть спокійніше реагую на конфузи на дорогах, а раніше могла щось показати водію, який підрізає. Це ж його вибір. Те, що люди роблять, – це їхній вибір. А те, як ми це сприймаємо, – наш. У мене в голові вже є перфоменси, може, вони нікого і не зачеплять, але це вираження моєї думки щодо вирубки лісів. Я там бігаю, мені це небайдуже, і мене це стало більше цікавити.

Люди, які бігають у горах, навряд колись будуть смітити в природі, шкодити їй…

Не будуть смітити. Не купуватимуть пластик. Сортуватимуть сміття. Так, це змінює світобачення і, певно, запускає процеси, які можуть змінити все.

«У кожного свій марафон і свій Босфор»

Про що ти мрієш?

Я мрію, щоби в мене були сили робити те, що подобається. Мрію бути щасливою. Мрію, щоби люди навколо мене були щасливі. Це – моя мрія, і вона і не конкретна, і не абстрактна, а дуже практична. Адже ця мрія – це і мир в Україні, і добробут, і порядок на вулицях, і усмішки на обличчях перехожих… Коли я щаслива – я буду діяти і творити, самовиражатися і змінювати цей світ.

Змінювати світ на краще – чи це й не головна мета людини?

Моя мама завжди любила квіти, висаджувала, вирощувала, я тільки казала: ну, як в оранжереї живемо. Зараз прийшла до того, що полюбила квіти, і всі, що в моїй студії, виростила сама. А сьогодні вже кажу, що, мовляв, скоро буду як бабуся – всіх годувати. І сміюся з того, але насправді вважаю, що це класно. Це важливо, отой добробут у своєму середовищі, це роблять мудрі жінки, це найголовніше. Потребуєш комусь робити добре, комусь зробити смачно… Навівши лад усередині, хочеш, аби був порядок і навколо. Мені хочеться, щоби інші надихалися, мої рідні надихалися. Хай це не буде спорт. Можна розвиватися в різних напрямках. Лише треба звернути з прямого шляху, зробити поворот, і ймовірно, що за цим поворотом буде більше фарб, ніж навіть на фініші. І, так, це про змінювати світ на краще. Коли ти змінюєшся, коли ти щасливий – щасливі поруч. Коли ти твориш, ти в потоці – ти мотивуєш. Треба рухатися. Бо інакше – зупинка, консервуємося, самі себе закриваємо під кришку, як ті томати.

Страх і ота наша зона комфорту?

Не треба боятися: якщо не вийде – то не вийде, можна спробувати ще раз або в іншому напрямку. Не треба страшитися поразки. От Босфор – я не боялася зійти з дистанції та сказати: я не змогла, мені важко. До речі, перед тим ми вийшли на пробіжку, на 21 км, і я бігала ту дистанцію взимку, тим паче здавалося, що тепер зможу. Але пробігла лише півдистанції – ну не мій день. Але я прийшла й бігла. І на Босфор могла продати слот в кілька разів дорожче, ніж купила, й не стартувати. І ні, я не боюся здаватися смішною, слабкою, я знаю, які перепони на моєму шляху, бо передовсім треба бути чесною перед собою. Я би легко підняла шапочку і сіла в човен, я не згідна, що це «човен ганьби», і якби забракло сил, я б це зробила, сказавши: ну, наступного разу! Але, слава Богу, їх вистачило! У кожного свій марафон!

І він для кожного різний…

Для когось це 5 км, і там буде мільйон отих «стін марафонця», етапів, коли тобі просто хочеться вмерти. Я вже знаю, що за тією «стіною» ще можна рухатися… Взагалі, дистанцію можна поділити на кілька етапів: спершу ти біжиш і думаєш про все на світі, потім відкидаєш зайве і філософствуєш, потім тобі важко не те що думати, а навіть дивитися навкруги і взагалі жити, хочеш це припинити, от ніби душа уже відділилася від тіла… А далі відходить все-все, і ти просто знаєш, що маєш дійти до фінішу і не втратити себе. І не забути звернути увагу на свої внутрішні відчуття: наскільки я зараз щаслива, в якому прекрасному світі я живу… От це – головне. У кожного свій життєвий забіг. І у кожного свій Босфор.

Усе ж – що далі після твого Босфору?

Я розумію, що Ironman, так звана «половинка», половина дистанції, яку долаєш велосипедом, бігом і вплав, для мене вже реальний. Я хочу це зробити в класній місцевості й дуже поступово. Для цього маю пробігти багато змагань і подолати плавальних дистанцій, ну, і купити велосипед, він страшенно дорогий. Отже, до цього доволі далеко. Це моя візія дуже наперед. А сьогодні я дуже схильна до іншого: розширити нашу сім’ю…

Розмовляла Алла Хаятова

Фото: Сергій Гудак

Залишити коментар