Неділя, 15 грудня

Мало Берліна

Іноді вчасно випита пляшка пива може, якщо не змінити твоє життя кардинально, то хоча б привнести до нього щось нове та до цього невідоме. Так сталося і з нами. Рішення вирушити в невеликий тріп Європою автостопом було прийнято без жодного зважування «за» та «проти», оцінки можливих ризиків і подібної раціональної нудоти. У нас було: 200 євро на кожного, два тижні відпустки, переповнені рюкзаки, зібрана по частинам камера та велике бажання подолати прокладений маршрут.

До першої точки відліку ми вирішили дістатися автобусом. Дорога від Одеси до Варшави зайняла у нас близько 34 годин, третину з яких ми провели на польському кордоні. За такий час люди не те щоб стають добрими знайомими, але принаймні здатні ідентифікувати один одного серед натовпу незнайомців, допомогти в розміні злотих та, зрештою, просто розуміючи кивнути головою, коли автобус ламається за 100 км від кінцевої зупинки. Разом із нами їхав Андрій, хлопець з Умані, якому за день до перетину кордону виповнилося 18 років. Казав, що їде на «екскурсію» в одне з міст поблизу Варшави. «Екскурсія» мала поповнювати бюджет юного заробітчанина на сім злотих кожної години. Казав, що на кордоні нас обов’язково мають перевіряти з собаками, а сам автобус повністю скануватимуть на якомусь гігантському сканері, аби жодна українська папіроска не наповнила польські легені. Ніхто нічого не сканував, ніякі собаки так і не з’явилися, а після величезної черги ми все ж перетнули кордон, підсвідомо готуючись до двотижневої дороги з незнайомцями.

Варшава виявилась занадто спекотною та разом із тим не менш привітною та відкритою. Рома та Іра, знайомі, у яких ми зупинилися, мали чималий досвід автостопу, за їхніми плечима чи не вся Європа, проїхана за допомогою картонних табличок і віднятого догори великого пальця. Головні настанови перед дорогою прості: краще рухатися хоча б на декілька кілометрів вперед, аніж стояти на місці; завжди треба погоджуватися на пропозиції водіїв пригостити тебе якоюсь їжею чи напоями; а стоячи на трасі постійно варто дивитися прямо в очі водіїв. А ще Рома пообіцяв, що нашою другою домівкою мають стати заправки. Зрештою, на одній із них і пишеться цей текст, але про це згодом.

Чим запам’яталася Варшава? Напевно, не такою вже й далекою «європейськістю», оптимізмом перед дорогою та скороченням бюджету кожного з нас на 40 євро. Причина банальна, як мелодрами вітчизняного виробництва: у громадському транспорті квитки купляти все ж варто.

Мало Берліна
Мало Берліна
Мало Берліна
Мало Берліна
Мало Берліна
Мало Берліна
Мало Берліна
Мало Берліна
Мало Берліна

На ранок після умовного зубожіння ми вийшли на трасу. Наша мета – дістатися Берліна, де нас чекав Філ, перший хост, який погодився безкоштовно пустити переночувати. Коли ти виходиш на дорогу вперше, тримаючи швидко намальовану табличку, ти відчуваєш себе локальним героєм. Хлопцем із фільмів, який ковтає країни одну за одною, предметом чужих захоплень та вражень, заздрості та переживань. І через це тобі зовсім незрозуміло, чому ніхто не зупиняється упродовж перших десяти хвилин. Двадцяти. Сорока. Години. Добра усмішка з часом змінюється на роздратування: куди вони всі їдуть? Хіба так важко закинути нас до якоїсь там Познані, що на півшляху до німецької столиці? Ти починаєш подумки лаяти кожного, хто ігнорує твої жести та стрибки на місці.

Потім приходиш до тями: тобі ніхто нічого не винен. Подякуй, гівнюк, що хтось тобі просто помахав, усміхнувся, посигналив. Це не ти головний на цій дорозі. А водій чи водійка, яка поки що не знає, що десь за поворотом доведеться зупинитися та підібрати двох незграбних йолопів, схожих на дітей, яких мами старанно зібрали до дитячого табору. Це вони твої рятівники, твої месії, святі духи, отці та матері.

Через півтори чи дві години очікування біля нас зупинився зелений хетчбек. У мить, коли ти зупиняєш першу машину у своєму житті, повірити в це відверто складно. Ось там ти стояв під сонцем і визирав кожну автівку – а ось перед тобою відкриваються дверцята, з якими починається довгоочікувана подорож.

Джегош живе неподалік від польського містечка Познань і працює у сфері освіти. Має трьох дітей: двох синів та доньку. У часи молодості наш перший водій також подорожував автостопом. Тому хто знає, спрацювало просто бажання допомогти чи раптовий флешбек з минулого, коли сам Джегош втомлено тримав витягнуту руку на одній із доріг. Тим не менш, ми вирушили й почали набирати перші кілометри на нашому лічильнику автостопу. Поляк зізнався, що щиро захоплюється українськими Карпатами, оскільки вони майже повністю дикі та необлаштовані – зберігають свій початковий природній вигляд. А ще став першим, хто пригостив нас їжею та водою. Головні заповіді автостопу були повністю дотримані та виконані – якийсь відповідальний за це бог, напевно, пишався нами. А ми рухалися до Німеччини.

Опинившись на заправці посередині нашого маршруту, ми почувалися вільно та розслаблено. Частина дороги була подолана за доволі нетривалий час. Вечір ще не збирався навіть наближатись, а тому оптимізм наповнював нас все більше і більше.

Другий рятівник не змусив чекати на себе занадто довго. Через 20 хвилин тримання таблички «Берлін» біля нас зупинився Яцек, один із керівників польської компанії, яка займається програмним забезпеченням для лікарень. До Німеччини він їхав, аби зустріти в аеропорту свою дружину. А ще поспішав. Бо роки подружнього життя навчили, що краще приїхати на кілька хвилин раніше, аніж запізнитися.

Яцек розповів, що нещодавно поряд із його квартирою поселилася українська родина. Поляк був здивований тим, що вони мали гарну освіту та працювали на адекватній роботі, а не збирачами яблук чи водіями «уберу». Так перший стереотип і його руйнування зустріли нас десь за 200 км до кінцевого на той день пункту. Зрештою, за студентських років Яцек також подорожував автостопом. Це не перший і не останній випадок, коли водії розповідали про свій досвід «хітчхайкінгу». А тому нам все частіше здавалося, що ми рухаємось однією мережею людей, кожному з яких знайоме і обіднє сонце без жодного затінку, і радість від набраної з-під крану польського туалету води.

Ми доїхали до Берліна. Доїхали й раділи, бо о шостій вечора ми виконали завдання-максимум – подолали більше 600 км, та мали – де перебути ніч. Дорога до нашого хосту знайшлася сама собою: якась там Шопенстрасе, шостий за рахунком будинок. Десять хвилин автобусом, 22 зупинки метро та ще півгодини на трамваї. Коли ми підходили до будинку, Філ надіслав повідомлення, мовляв, як ви там, хлопці? Ми сфотографували його будинок та відповіли «якщо це твій, то наші справи просто чудово». Вечір міг закінчитися на цьому, якби у відповідь Філ не надіслав «о ні, де це?». Ми приїхали точно за адресою, але опинилися вже не в Берліні, а в іншому місті, де є така сама вулиця. До нашої дороги додалися ще півтори години. Правильний будинок ми все ж знайшли.

Філ ще підчас знайомства в інтернеті здавався нам по-доброму трохи дивним. Це ж нормально, всі ми маємо якісь власні косяки та накрути, у кожного є умовні слабкі місця та ахіллесові п’яти. Але ми недооцінили цього хлопця. Відкриті до квартири двері зустріли нас повною темрявою: хост, схоже, не дуже полюбляв світло. Кімнати, заставлені пластиковими судками, диско-куля на стелі, яка ніколи не працювала, величезна кількість музичних інструментів, покритих пилом та постійні дзвінки від незнайомок.

Філ нібито працював у якомусь проекті, суть якого полягала у анонімних телефонних розмовах із тими, кому просто потрібно поговорити. Right now. На кілька хвилин. Бо страшно йти додому. Частина вечора минула за цими дзвінками, а потім Філ почав розповідати про себе. Уяви, що знайомлячись із кимось, ти починаєш розповідати, як слідкуєш протягом років за якимись жінками. Моніториш їхні сторінки, знаєш все про їхнє життя. Кожен подих, зайвий рух, нові знайомства. Щось не те, правда? Але не для Філіпа. Величезна кількість позитивних відгуків від мандрівників якось не пов’язувалася з реальною картиною.

Зранку Філ пообіцяв показати нам не туристичний Берлін. Такий, від якого ми мали б залишитись у повному захваті. І показав. Закинуте озеро десь на околиці міста. Наш «не туристичний Берлін» – це сидіти на лавці та дивитися, як плаває власник домівки, де ми планували провести дві ночі. Через годину ми, посилаючись на раптове завдання, покинули будинок Філа. Ми не тримали на нього жодного зла чи образ. Але на справжній Берлін у нас залишалося десь п’ять годин.

Мало Берліна
Мало Берліна
Мало Берліна
Мало Берліна
Мало Берліна

Столиця Німеччини – це різкий синтез певної консервативності та сталості з чимось свіжим, новим, модерновим. Це поєднання історії та сучасності, межі якого знайти не так вже й просто. Наш особистий Берлін складався більше з дороги, поїздів, метро, трамваїв, жадібним бажанням подивитися все і одразу, вклавшись при цьому в кілька годин. Ми не встигли познайомитися з цим містом, лише сказали йому якесь тривіальне «здоров». Пробігли, хапаючись за кожну мить дізнатися хоча б щось.

Купа туристів, небажання ототожнювати себе з ними, прийняття того, що ми все ж нічим не відрізняємося від інших чуваків із камерами та наплічниками, – це частина міста, яка відкрилася нам.

Мало Берліна
Мало Берліна
Мало Берліна

З іншого боку, Берлін – це щире вболівання незнайомої пари, яка раділа та махала нам, зрозумівши, що ми все ж встигли на потрібний потяг; це куплена за ціною чотирьох одна пляшка пива, з якою зустрічався захід сонця; це якась зовсім не напружуюча тебе легкість. І знову потяги. Берліна було справді мало. Мало Берліна. І від цього захоплення було ще більше.

Зрештою, Берлін, це ще й Судханшу, який трохи відтягнув від нас день, коли доведеться ночувати далеко поза межами комфорту та зручності. Наш другий хост працює аналітиком у компанії, що розробляє ігри для дорослих та пенсіонерів. Судханшу тривалий час жив у Фінляндії і лише нещодавно переїхав до Берліна. Єдине, що він не оцінив у цьому місті – велика кількість «тусерів» і поціновувачів бурхливого життя. Наприклад, зранку цілком можливо у метро побачити хлопця, який заправляється через голку новою дозою.

Але такий Берлін для нас залишився незнайомим і неоціненим. Поруч із нами ніхто не вмазувався. Це буде трохи далі, у інших містах. Як і багато іншого, про що часом не можна буде написати. А поки що ми додивлялися разом із Судханшу одну з серій «Шерлока» та готувалися до ранкової дороги. Наступним мав стати Амстердам.

Дмитро Журавель

Залишити коментар