Четвер, 9 липня

Коробочка

Море – воно таке. Спокусливе, загадкове, несподіване.  

Особливо, коли цілий рік ти працюєш у шаленому графіку надто відомої контори з енергопостачання мешканців столиці й ведеш прийом здебільшого невдоволених громадян, намагаючись вирішити їхні проблеми з тарифами, пільгами, помилками та перерахунками. Коли до всього ще стримано вислуховуєш чимало того, що взагалі не має відношення до виробничих питань. А надто, коли ти й сама маєш чимало проблем. І не тільки з енергопостачанням. Хоча… цей термін непогано позначував її стан під кінець літа, коли дуже хотілося втекти від людей і підживитися енергією. Знайти десь ресурс, із якого можна начерпати її, щоби протриматися ще один рік до відпустки. Чи до якогось нового, бажано позитивного повороту Долі.

Марфа ткнула пальцем у карту української приморської зони навколо Одеси, знайшла невеличке містечко й у ньому невеличкий готельчик, зателефонувала туди і забронювала собі номер.

Сподівалася, що десяти днів мовчання й відносної самотності у незнайомому приморському місті їй вистачить. Як провести решту відпустки, вона подумає потім. Дісталася туди автобусом, який проходив повз містечко.

Ідучи пішки від зупинки на трасі до готелю, Марфа виявила, що її наплічник та сумка досить таки нелегкі. Зупинившись відхекатись, вона вилила воду зі своєї півторалітрової пляшки в порепану від спеки глинисту землю навколо куща троянд – сумка стала трохи легшою.

Кімната її була славною, невеличкою й оздобленою в приморському стилі – не без смаку. Персонал готелю був неговірким, і це дуже влаштовувало дівчину. Її терапія полягала в максимальному мовчанні та в спогляданні навколишніх красот – моря, неба, хмаринок, світанків, квіточок, крабиків та медузочок на березі, рудих ракушнякових скель уздовж дикого пляжу та… камінців.

Інтуїтивне лікування просувалося непогано. Жодних нових знайомств, пустопорожніх балачок ні з сусідами по готелю, ні з сусідами по пляжу. Раннє пробудження, прогулянки по вологому піску краєм хвиль, збирання мушель та… камінців. Прекрасних пласких рудих пористих камінців.

Можливо, для людей, які виросли в приморських містечках, вся та екзотика нічим таким і не є. Але у виснаженої напруженим столичним життям особи, в якій іще жеврів вогник дитячого романтичного світосприйняття, все це викликало замилування, подеколи захват і… бажання перенести це у свої сірі будні.

Марфа, день за днем, гуляючи диким пляжем, де, на щастя, було так мало людей, автоматично вишукувала під ногами гарненькі мушлі й так само автоматично кидала їх у пляжну сумку, інколи додаючи туди камінці, серед яких навіть трапився «курячий бог» – камінчик із наскрізною дірочкою, який може виконати будь-яке бажання. Але найбільше гріли душу ті облизані морем уламки ракушнякових скель. Її улюблена теракотова гама та чудернацькі відбитки стародавніх черепашок лоскотали фантазію.

Щовечора в її готельному номері на тумбочці поповнювалася експозиція гарненьких трофеїв, які дуже хотілося забрати з собою і поселити у скромній київській квартирі – трофеї з запахом моря й літа. Що вона з ними робитиме, Марфа не мала найменшої уяви, але залишати їх не збиралася. Правда, питання ускладнювалося одним – трофеї були досить важкими, щоб тягнути їх у наплічнику чи у валізі через пів-України ще невідомо яким транспортом. І дівчина почала думати, чи не відправити їх поштою самій собі у Київ. Звісно, десь в останній чи передостанній день. Непогана ідея. Але треба знайти десь підходящу коробочку.

За два дні до від’їзду вона старанно перебрала свої камінці й відкинула ті, з якими не так шкода було попрощатися. Але все одно залишалося не менше двох кілограмів приморської краси. Якщо не більше.

Після обіду передостаннього дня її «перезавантаження» у містечку зіпсувалася погода. З моря натягнуло темні хмари. Невдовзі пішов дощик, який стрімко перетворився на зливу. Марфа сунула в пляжну сумку зібгану підстилку й швидким кроком рушила з вузького дикого пляжу на пляж центральний, плануючи з нього піднятися в місто. Але блимало і гриміло так, що дівчина не добігла до готелю, а заскочила в кав’ярню за кілька кварталів від нього. Дістала з сумки рушник, витерла обличчя, волосся і плечі, відхекалась і вирішила перечекати зливу тут за кавою. Та й грозова хмара рухалася швидко, відкриваючи вже за собою смугу чистого неба.

Марфа взяла каву із круасаном і всілася в куточку біля вікна спостерігати за стихією.

У залі кав’ярні народу було небагато – за одним столиком гиготіла компанія з двох дівчат і двох хлопців, а за іншим сидів молодий мужчина, перед яким стояла чашка кави, але пив він не її, а коньяк з бокалу і паралельно розмовляв по телефону. Правильніше, більше слухав із напруженим виразом обличчя. На стільці біля нього лежала картонна поштова коробочка, яку Марфине око не могло не зафіксувати, адже думка про відправку трофеїв не полишала її.

Мимохіть дівчина чула уривки його розмови, без сумніву, з якоюсь жінкою і, без сумніву, не ліричної, а досить емоційно напруженої. Зрештою, чоловік одним ковтком допив коньяк, залишив недопиту каву на столі й рвучко пішов до виходу. На мить завагався, повернувся, взяв зі стільця коробочку і рішуче покинув кав’ярню.

Марфа, посьорбуючи каву, спостерігала у вікно, як він вийшов, глянув на небо – хмара вже рухалася над містечком, а над морем сяяло умите передвечірнє сонце. Чоловік зійшов із ґанку і рішучими кроками рушив доріжкою вздовж густих зелених насаджень.

Марфа, було, відвела погляд від чоловіка, як краєм ока помітила рвучкий жест – він жбурнув коробочку в кущі.

– Оп-па! – пробурмотіла вона.

За хвилин десять дівчина пішла тим самим шляхом. Озирнувшись, присіла і витягла коробочку з кущів. Вона була закрита і трохи волога. Марфа кинула її у пляжну сумку і рушила в готель.

Там розвішала сушитися рушник, підстилку, купальник, прийняла душ, висушила волосся. Погляд дівчини зупинився на камінцях, які вже займали всю площу тумбочки, подекуди й у два поверхи.

– Коробочка! – задоволено мугикнула вона й витягла з сумки несподівану здобич.

На свій подив, дівчина раптом відчула, що легка коробочка не була порожньою – від різкого руху щось перемістилося в її нутрощах. Марфа обережно випростала з бокових щілин спеціальні «крильця», які не давали кришці самовольно відкриватись, підняла верхню частину й заклякла, як стояла. На ватяній перині-хмаринці, в оточенні уже зів’ялих квіток і зернят соняхів лежало руденьке хутряне тільце неживого ховрашка.

Невідомо, які сили утримали в руках дівчини цю імпровізовану труну. Але, може, тільки спогад про кількох подібних ховрашків з її власного дитинства і пригальмував логічно-істеричну дівочу реакцію на таку несподіванку.

– От козел! – видихнула Марфа. – І що ж мені тепер з тобою робити, бідолашне?! Мабуть, таки треба поховати тебе по-людськи, як і планувала зробити якась добра душа. Мабуть, дівчинка. Стовідсотково. Але ж не тому чуваку доручили останній етап. Тьху!

Молода особа спортивної зовнішності з пляжною сумкою на плечі й палицею в руці прямувала від містечка, яке повільно поринало у сутінки, до моря. Вона вперше фіксувала погляд не на морській далині, а роздивлялася навсебіч, шукаючи місце, де тверда, порепана від спеки глиниста міська земля переходить у м`якішу на межі з пляжною зоною. Звісно, лопати в дівчини не було, як і жалобного почету, який би проводив тваринку в останню путь. Але якось сумління не дозволяло кинути ту коробочку в смітник. Відчувала певну відповідальність перед невідомою дівчинкою, котра доручила татові чи, може, старшому брату, поховання тваринки.

На пляжі було ще чимало людей: когось вабило купання у місячній доріжці (саме у повню), хтось продовжував «спілкування» із випивкою та закускою під пляжними парасольками, хтось волочив із пляжу дітей, сумки й парасольки… Тож колупатися там біля загорожі зі своєю несподіваною місією було якось недоречно.

Метрах у ста від неї за шлагбаумом був організований табір «диких» туристів – машини, трейлери, намети, мангали, казани, дими й спокусливі запахи вечері щодня приваблювали небайдужі погляди туристів організованих.

Марфа рухалась уздовж паркану кемпінгу все далі від пляжних ліхтарів, уже намітивши для ритуалу місцину біля якихось кущів. Вона вийняла з сумки коробочку, поклала її на землю, схилилася та стала палицею колупати землю. Ґрунт був не такий твердий, як у спекотному місті, але таки кам`янистий і не дуже податливий. Дівчина завзято колупала, сопла й хекала, зосередившися на своїй справі.

– Шо робимо? – геть несподівано прозвучав над її головою чоловічий голос, а яскравий промінь ліхтарика вдарив дівчині в очі.

– Блін! – схопилася на ноги Марфа, затиснувши в руці палицю.

Коли промінь ліхтарика посунувся вбік, дівчина на свій подив побачила перед собою саме того чоловіка з кафе тільки в камуфляжній формі.

– Що роблю?! – взяла руки в боки Марфа. – Ховрашка вашого ховаю по-людськи! Не хочете допомогти?

Промінь ліхтарика ковзнув землею під кущем і зупинився на знайомій коробочці.

– Фігасє! – видихнув заскочений зненацька охоронець кемпінгу й недовірливо перевів погляд на Марфу.

Коли було покінчено з жалобними умовностями, чоловік запропонував дівчині екскурсію по кемпінгу та навіть дегустацію шашлику, який саме смажив його напарник. Відмови не приймалися. Тепер вони були пов`язані спільною таємницею, нічним ритуалом у приморській зоні під пильним оком повного місяця. Вона згодилася. Дорогою він вибачився і коротко виклав суть історії – розлучився з дружиною, стосунки хрінові, але спілкується з донькою: допомагає, чим може. Минулого року хотів подарувати їй на день народження кошеня, але дружина категорично запротестувала та купила ховрашка – все ж таки клопоту менше. Він махнув рукою. Не йому ладнати статут у хаті, де більше не мешкає. Але сьогодні в обід зателефонувала донька та крізь сльози повідомила, що ховрашок помер, а в неї температура – перегрілася на сонці, а мама на роботі. Він зайшов до доньки, забрав ту коробку та пообіцяв поховати ховраха. Ніс його під пахвою на роботу у кемпінг, подумуючи, що ховрахові, власне, вже байдуже, опинитися у смітнику чи бути десь закопаним. Відганяв від себе крамольно-спокусливі думки, аж поки не зателефонувала дружина й не влаштувала з нічого скандал по телефону. Потім ще один. І мало то все стосувалося ховрашка, а швидше старих жіночих образ, добре замішаних на маніпулюванні. Він психонув і зайшов у кафе. Так, трохи випив. А ото вже третій дзвінок від колишньої допік його остаточно – так психонув, що вирішив із ритуалами не заморочуватися. Так-так. Соромно, обіцяв же…

– А ви, ви де ту коробку взяли?! Навіщо Ви її підібрали, га?! – зупинився він і втупився в дівчину.

– Еммм… Нууу… Мені саме потрібна була коробочка. Ги-ги… Мені завтра додому. А я тут камінців назбирала… Вирішила відправити поштою, щоб не тягти. А тут коробочками розкидаються…

Вони засміялися.

– Згодна, дебільна історія, – продовжила Марфа. – Могла б мати різне продовження – не підібрала її в кущах, або витрусила звіти ховаха і відправила каміння, або…

– Або я був би кращим батьком і терплячішим колишнім – і довів би все до пуття сам… До речі, а ви на Київ?

– Так.

– Вже завтра?

– Так.

– А як їдете?

– Навіть не уявляю ще. Спочатку автобусом до Одеси, а там уже як карта ляже.

– Тоді у мене є до вас пропозиція. Не відмовляйтеся. Ми ж тепер майже родичі, – усміхнувся чоловік.

– Що ще придумали?

– Та я завтра теж на Київ – у мами день народження. Я взагалі-то киянин. Оце пішов у прийми в приморське місто, а воно бачите як… Тепер щоліта тут шукаю якусь роботу, щоби хоч трохи бачитися з донькою. Тут і живу в кемпінгу, власник – мій знайомий, тримає мені місце.

– Цікаво.

– То згодні скласти компанію до столиці?

– Еммм… Ну, так. Цікавий поворот подій. Тільки за однієї умови – я не розважатиму вас балачками в дорозі. Я взагалі приїхала помовчати, у мене на роботі така говорильня, що вже алергія на балачки. Не образитеся?

– Та ні, я теж не з балакучих… До речі, я – Влад. А Вас як звати?

– Марфою.

– Кхе… – чоловік кахикнув і потер ніс кулаком.

– Щось не так? – дівчина звикла до різних реакцій на її неординарне ім`я.

– Батьки мене так назвали в пам`ять про бабусю.

– Чудесне ім`я, так. Кхе… Але є одне «але». Так звали нашого ховраха. Тобто, ховрашку! – стримав сміх Влад.

– Оп-па! Але, мабуть, це знак? – долаючи здивування, мовила Марфа.

– Який саме?

– Нагадування, що життя коротке. І ще – стара Марфа почила. Перегорнули сторінку. Відтепер – нове життя нової Марфи.

Міла Іванцова

Залишити коментар