Неділя, 21 липня

Про німецьке телебачення та європейські цінності

Коли в Україні точаться дискусії довкола застосування стандартів журналістики, можна почути фразу: «Щоб дотримуватися стандартів BBC, давайте спершу побудуємо в нас Великобританію». На факультетах журналістики студентів вчать говорити тільки правду, висвітлювати всі точки зору, уникати зайвих оціночних суджень. А потім студенти отримують диплом і стикаються з українськими медіареаліями, об які розбивається увесь ідеалізм і теорія журфахів.

А німецьке телебачення і справді не бреше, не агітує, не маніпулює і навіть не крутить рекламу у вихідні та щовечора після 20:00. Німецькі стандарти журналістики непохитні, як закон про чистоту пивоваріння, бруківка та умляути. Думаєте, у Німеччині якісь інші журфахи? Ні. Німці просто купили собі чесне телебачення. Щомісяця кожне домоволодіння сплачує 17,5 євро податків на ТБ. І байдуже, що в домі навіть може не бути телевізора. «Я не дивлюся телевізор, то чого я маю платити?» − не приймається. Ти платиш не за мовника, ти платиш за демократію у країні. Організації та підприємства, що налічують від 50 до 249 осіб, сплачують 87,50 євро на суспільне мовлення. Ви уявляєте, які це суми у масштабах країни?

Я ознайомилася із двома концептами телебачення в Німеччині.

Перший – Offener Kanal. Тобто «відкритий канал», open channel. Головна ідея – надати можливість абсолютно будь-якому громадянину створити власний медіапродукт і показати його на відкритому каналі. Приходять люди з вулиці, підписують угоду, забирають камеру, штатив, мікрофон й абсолютно безкоштовно йдуть знімати своє відео. Потім їм ще нададуть приміщення й техніку для монтажу та озвучки. Уся відповідальність за відзняте – на них. В угоді прописано, які речі знімати та показувати заборонено, як-от насильство, заклики та розпалювання ворожнечі тощо. На каналі повно молоді, студентів-журналістів, стажерів, волонтерів. Не канал, а лаунж-зона для креативу та пошуків себе. Фінансування відбувається частково з телеподатків, частково – з державних грантів. В Україні такого уявити собі наразі просто неможливо.

Другий концепт – це власне телебачення, яким ми його собі уявляємо. Німецький регіональний канал суспільного мовлення MDR (Mitteldeutsche Rundfunk, тобто Середньонімецька телерадіокомпанія).

MDR була створена після падіння Берлінської стіни для теле- та радіомовлення на території трьох федеральних земель (областей): Тюрингії, Саксонії та Саксонії-Анхальт – це близько 8,6 млн потенційних глядачів. Офіси телекомпанії знаходяться у Маґдебурзі, Дрездені, Ерфурті, а головний – у Ляйпцигу. Мій фоторепортаж – з маґдебурзької філії MDR.

Основна мета MDR – висвітлювати культурне, політичне, соціальне життя регіону. Канал однаково критично ставиться як до влади, так і до опозиції, оскільки є фінансово незалежним від усіх.

125 працівників маґдебурзької MDR і ще близько 180 фрилансерів виробляють аж… чотири програми. Головна передача – щоденний півгодинний випуск новин «Саксонія-Анхальт сьогодні». Раз на три тижні виходить програма «Факт» − регіональне політичне ток-шоу. Раз на місяць виходить шоу Quickie, схоже на наш «Перший мільйон», − вікторина на швидкість відповідей. Зрозуміло, що такий графік роботи не може не шокувати українських телевізійників, разом з якими я відвідувала MDR. Вони звикли за тиждень випускати в ефір контенту більше, ніж MDR Magdeburg за місяць, причому значно скромнішими силами. До слова, на одному тільки знімальному майданчику на цьому німецькому каналі 65 освітлювальних приладів. Така стеля просто вражає.

Утім, канал тримедіальний, тобто об’єднує в собі телебачення, радіо та інтернет-трансляції. Велика кількість людей працює на радіо, окремий відділ займається онлайн-трансляціями. Рейтинги програм – це не показник виживання телеканалу, як в Україні, це всього-на-всього моніторинг інтересу своєї аудиторії для запобігання неактуальності програм. І справді, «Саксонія-Анхальт сьогодні» − одна з найпопулярніших передач на цій землі.

Однак, якщо порахувати загальні цифри медіапродукту, що виробляє MDR (сукупно всі області), та поділити на суму податку, то виходить, що німці за день отримують 158 годин радіоконтенту, 48 годин відео, плюс онлайн-пропозиції усього за 41 євроцент. Середня зарплатня у Німеччині на рік – близько 33 396 €.

Якщо порівняти вищесказане з нашими українськими реаліями, в яких переважна більшість медіакомпаній належить олігархам, де телеефіри слугують майданчиками для політичного та фінансового протистояння власників, де сленгове слівце «джинса» знайоме та зрозуміле людям різних професій, далеких від журналістики, то виходить, що європейські цінності, журналістські стандарти зокрема, напряму корелюють із платоспроможністю громадян. Якщо громадяни країни можуть заплатити за неупередженість, вони щовечора отримуватимуть чисті факти. Якщо у країни є гроші, соціальні інституції збудувати нескладно.

Значно складніше розбудовувати демократію та свободу слова у державі, охопленій економічною кризою та війною.

Тетяна Монахова

Залишити коментар