Середа, 21 жовтня

  Чим живе гуцульська полонина в Карпатських горах – читайте у репортажі від Opinion 

«Це наші традиції, розумієте? Власне, це і є наше життя, й інакше ми не вміємо», – 15-річний хлопчина на ім’я Іван керував фірою. Так гуцули називають підводу для коней. Ця фіра навантажена під самий верх. Я дивлюся на неї та просто не вірю своїм очам: коні легко тягнуть у горах неймовірно важкий вантаж: близько десяти голівок сиру Вурда (варений сир, який виготовляють на Гуцульщині), чотири корзини афенів (зібраних гуцулами чорниць), три корзини грибів і ще якісь листя кущів, вигляд яких мені, на жаль, нічого не говорить. А зверху цього всього… сім наших туристичних рюкзаків.

Коли минулого тижня ми з колегами каналу іномовлення України UATV завершували триденний гірський маршрут хребтом Чорногора (Говерла-озеро Несамовите-Шпиці), то натрапили на вражаюче прекрасну полонину. Просто посеред неї – колиба, в якій можна купити гуцульські сири, карпатські гриби і… взагалі майже всі дари гір. Як медійники ми швидко знайшли спільну мову з господарем колиби, і коли дізналися, що від них (просто з гір) в село Бистриця (де на нас чекав автобус) їде фіра – попросили відвезти… наші рюкзаки. Натомість – на кругленьку суму закупили в них сирів, масла та грибів.

Як і очікувалося, коні, навіть завалені нашими рюкзаками поверх традиційного вантажу, йшли швидше, ніж туристична група. Тому мене як наймолодшого відправили… бігти за рюкзаками. Так я залишився сам на сам із молодим гуцулом.

«У нас на полонині 56 корів, – говорить хлопчина, який керував фірою, – і це ще мало. Тут правило просте: хочеш заробити – працюй. І ми працюємо. Від 6-ї ранку до 10-ї вечора».

Ми починаємо розмову з Іваном про спосіб їхнього життя на полонині – без світла, електроенергії, елементарних гігієнічних зручностей… Навіть телефонний зв’язок дуже погано ловить. Я запитую у хлопця: хто двічі на день має доїти цих 56 корів? Скільки вони дають молока? Як відбувається процес варіння Вурди? Чому гуцули з полонини миють руки в сироватці? Скільки людей взагалі на полонині, й навіщо їм так багато великих і злих собак? Я запитую все це і не можу пригадати, де міг вже бачити Івана. Чи, можливо, просто відкритий до спілкування молодий гуцул просто видається давно знайомим хлопчиною.

А ж тут він повертає до мене пам’ять.

«А ви бачили фільм “Жива ватра”»?

«Ні, не бачив, – чесно відповідаю я. – Але чимало про нього чув. А що?»

«Ну, коли повернетеся у свій Київ, то перегляньте, бо я в ньому знімався».

Я точно чув про цей фільм, адже він кілька років тому гучно заявив про себе. Але ніяк не міг згадати сюжету.

«А про що кіно?»

«Про наше життя. Хоча… кіно закінчилося – почалися ще важчі будні».

Лише попрощавшись із Іваном і таки заплативши йому за послуги «гірського таксі» («двіста гривнів буде вдоста»), мені вдається впіймати інтернет і прочитати рецензію на фільм. А щойно повернувшись до своєї столичної квартири, передивитися саму стрічку. Двічі!

Отже: «Жива ватра» – мистецький документальний фільм режисера Остапа Костюка. Картина про життя вівчарів українських Карпат і долю традиційного ремесла на фоні сучасних змін. Упродовж чотирьох років знімальна група вела кіноспостереження за персонажами фільму. Героями стали прості гуцули – малий хлопчик, молодий і старший чоловіки. Усіх їх об’єднує вівчарство, ремесло, яке фінансово невигідне, і лише відчайдухи передають його від діда-прадіда. В активі фільму є уже чимало нагород, зокрема спеціальний приз журі Канадського міжнародного фестивалю документального кіно Hot Docs, відзнаки Одеського міжнародного кінофестивалю, Мінського кінофестивалю «Лістапад». У 2017 році стрічка перемогла у двох номінаціях української національної кінопремії «Золота дзиґа».

На полонині увесь сезон, тобто з весни й до осені, сім’я Івана Михайлюка працює вже чотири роки поспіль. Тато, мама, молодший брат і зовсім мала сестра Богдана. Це та чарівна й замурзана чотирирічна білява дівчинка, яка за цукерку показала мені все господарство батьків, завела в колибу й навіть дала скуштувати сиру. А ще попросила «попестити паця» (малих поросят), бо «вони люблять, коли їх пестиш».

Кадр із фільму «Жива ватра»

Гуцули Михайлюки, хай би якими роботящими вони не були, самі з роботою не справляються, тому мають двох найманих робітників. З раннього ранку, здоївши всіх 56 корів, мешканці полонини мають наносити з джерела води, погодувати інше господарство і залежно від погоди, йти по гриби чи трусити чорницю спеціальним приладом, який тут називають «гребінцем». Промисел інших гуцулів, що живуть в горах, – ліс. Але Іван запевняє, що зайвого від природи вони не беруть. Тільки своє.

«Із 56 корів – лише дві наші. Усі інші – від людей, – говорить Іван. – Розрахунок – тільки сиром. Грошима – в жодному разі. Тільки сиром. Від 70 до 80 кг даємо людям за сезон».

«А як дізнатися, чия корова скільки дала молока?»

«То все є в зошиті. 24 червня ми поміряли корів. Котра більше дає – записали в зошита. Котра менше – теж записали. Тоді я подзвонив до ґаздів – даєси? Даєси. Нєу, йде сам міряв. Може, най не повірять, скаже, що неправда. Батьки три роки займаються. Чесні до людей».

Іван говорить, що режисери, котрі запросили зніматися в фільмі, мало його не задавили на джипі. Тепер хлопець хоче собі таку машину.

Кадр із фільму «Жива ватра»

«Я просто лежав у траві та відпочивав. А вони саме тут їхали. І знайшли мене. Просто в траві. Ледве не задавили, – пригадує хлопець. – Довго мучили тим кіном. Майже чотири роки зйомки тривали. Потім вийшов фільм…»

«Щось заплатили?»

«Мільйон… Ніхто нічого не платив. У Канаду я літав із ними на презентацію фільму».

Чимало критиків відзначили акторську гру Івана. Коли його хвалять як актора, хлопець нервує. «Вуйки різні хвалили. Але ж я не грав. Просто був собою. Власне, все, що показали у кіно, – наше життя. Хтось дивився та сміявся, хтось – плакав… А ми просто живемо й робимо свою роботу».

Більше в кіно Іван зніматися не хоче. Тому що ніхто за це не платить. І взагалі – він не актор. Малий гуцульський хлопчик мріє стати відомим кухарем. Вже й училище обрав, куди цього року вступатиме після дев’яти класів. Каже, що дома на всі ці роти готує їсти саме він. Мати зайнята коло корів.

За нашими розмовами з Іваном час пролетів дуже швидко. Ми спустилися з гір і зупинилися на краю села. Хлопця тут знають всі перекупники. Я не встигаю зняти рюкзаки нашої групи, як малого Михайлюка вже обступили троє чоловіків.

«По чому віддаси афени за кіло?»

«По 38, і ні гривні менше. Сам їх збирав. Знаєш, яка то робота?»

«То в Яремчі по 40. Мені шо за дві гривні все це везти?»

Іван торгується. І таки вторгував своє. Бо, каже, знає ціну власній роботі. Надовго в Бистриці він не затримується. Гуртом віддає свій крам і на власній фірі повертається на полонину.

Прощаючись, ми швиденько встигаємо обмінятися телефонами. Я обіцяю йому показати Київ, якщо приїде (він мріє побувати у столиці, але поки не доводилося. І на прем’єру фільму, каже, продюсери також не запрошували). А він – екскурсію справжніми Карпатами, які жоден гід, який не є гуцулом, мені коли в житті не покаже.

Текст і фото: Вадим Лубчак

Залишити коментар