Субота, 24 серпня

Мій особистий серпень

На початку серпня того року тато сказав: «Все. Готуйся. Збери валізу з необхідними речами, нікуди не ходи, сиди вдома й чекай. Машина тепер буде завжди стояти під будинком, все має відбуватися швидко й за планом. Якщо почнеться, треба встигнути довезти тебе до пологового будинку, а то ще народиш у дорозі». Я сказала: «Добре, але до пологового будинку метрів п’ятсот. Я пішки встигну дійти, якщо треба. Тату, я з глузду з’їду, якщо буду сидіти на дивані та чекати». Тато схопився за серце з поглядом, ніби пологи вже почалися, мама накапала йому валер’янки й відпустила мене до подружки святкувати її день народження.

Серпень завжди був особливим місяцем у нашій сім’ї. Календар днів народжень і свят у татовому кабінеті свідчив про те, що серпень – це як Новий рік, тільки без ялинки, бо щодня треба вітати якусь людину з різними святами. Ще у липні тато уважно подивився на цей вир святкувань і сказав: «Обирай день, коли будеш народжувати, але ти знаєш, яка дата мені до вподоби».

На вибір мені пропонувались: день залізничника (після звільнення зі служби у військово-транспортній авіації тато довго працював на залізниці), день народження маминого рідного брата, двоюрідного брата, маминої рідної сестри, моєї близької подружки, день педагогічної конференції в маминій школі (тільки не кажіть, що це не свято, бо якби це було не так, мама б не шила кожного серпня нову сукню), день авіації і день закриття морського сезону, він же день народження тітки Тані з Коктебелю, він же дуже часто той самий день педконференції. Яку дату обрав мій тато? Звісно – день авіації. Бо хто ще має народитися в авіаційній сім’ї, як не новенький любитель неба та літаків?! Я показала на живіт і сказала: «як скажеш, тато, але то вирішувати не мені, а йому».

Той серпневий «Новий рік» я відсвяткувала вагітною «на повну». Бо один хлопчик вирішив не поспішати, й обрав датою свого народження не оце все, що було запропоновано моїм татом і його дідусем. Цей хлопчик навіть на день авіації (тодішнє 18 серпня) зіграв «пас» і народився аж наприкінці серпня у день народження країни.

Хочете знати, як це – святкувати свій день народження 24 серпня? Спитайте в мого сина. Бо він майже усе дитячо-шкільне життя страждав від того, що влітку усі друзі десь по бабусях або з батьками на морі, і саме в цей день майже нікого з них іще немає у Києві. Все ж таки, бути дорослим набагато зручніше. У дорослому житті тобі не потрібно першого вересня йти до школи або університету, відпустку можна брати коли завгодно і навіть у жовтні їхати до моря. І не турбуватися, що пропускаєш уроки алгебри, фізкультури та лабораторні роботи. І головне – поряд завжди є друзі, які з тобою відсвяткують цей день.

Але це привілеї дорослого життя. У дитинстві, якщо ти народився наприкінці серпня, святкувати тобі доводиться, у найкращому випадку, з батьками, а то бува і з бабусями, бо тебе відправили до них на літо і ще не забрали. Коли тобі три рочки – то добре, бо скільки там тобі потрібно того свята – морозиво, цукерки, повітряні кульки та багато іграшок у подарунок. Бажано машинок різного кольору, марок і розмірів. А коли тобі дванадцять або п’ятнадцять?

А ще, десь так років до п’яти син був упевнений, що військовий парад на Хрещатику проводиться на його честь. У шість, коли він дізнався, що це не тільки для нього, а для всієї країни, розчаруванню не було меж. До речі, любителя літаків із нього теж не вийшло. У авіаційній сім’ї виріс автомобіліст, який у ті ж самі шість років вперше сів за кермо білої старенької Ніви і привіз мене додому, сидячи на руках у чоловіка своєї хрещеної. Я сиділа, заплющивши очі й не дихаючи. Дорослий дядько, посміхаючись, натискав на педалі і перемикав передачі, а малий крутив кермо й дуже впевнено почувався на вулицях маленького міста на півночі Криму. Цей автомобіліст і зараз любить машинки, але вже великі, і у нього досі є мрія поїздити на справжньому гоночному «Феррарі» у «Формулі-1».

Я вже багато чого не пам’ятаю з його життя (наприклад, як він вперше вдихнув повітря і заплакав). Я багато чого пропустила, бо занадто багато працювала, і мене майже ніколи не було вдома. Але моєї великої любові вистачить на ще багато років його довгого дорослого життя, навіть якщо він вже не буде потребувати моїх порад і раз за разом говоритиме: «Ма, не вмикай бабусю, ти ж не директорка школи, я все знаю, і сам вирішу, як і що робити».

Зараз він далеко від мене, але ми розмовляємо майже щодня хоча б у режимі «пароль – відгук» – «як ти – все добре». Я слухаю про його переживання, намагаюся знаходити необхідні слова підтримки, не знецінюю його емоції і шукаю для себе та нього пояснення того, що відбувається у його дорослому житті. Іноді мені страшно. Тому що, буває, він говорить моїми словами. Майже один в один. Як це може бути – не розумію, але точно знаю – це те, у чому я сама собі боюсь зізнатися, і тому ніколи говорила та не скажу. Бо я – його мама, і зараз я є майже єдиною його підтримкою.

Ні, я не перебільшую. Я констатую факт. Усі «авторитети», на яких він молився дитиною, за останні чотири роки звалилися зі своїх постаментів і перетворилися на пил. А хлопчик виріс і став справжнім чоловіком. Дорослим і самостійним.

Наприкінці серпня кожного року я подумки проходжу кожну хвилину його народження і життя, бо він змінив усе навколо мене і став чудовим стимулом робити те, чого я ніколи не робила раніше. Дуже хочу, щоб я, коли стану старенькою (але сподіваюсь, це буде дуже не скоро), змогла залишитися гідною мамою, яку не просто люблять, тому що мама, але й поважають. Щоб не тільки я пишалася його життям, але й він міг із гордістю завжди казати – це моя мама, і вона — крута!

З днем народження, мій особистий Серпню, з днем народження, Країно! Я щаслива, бо в мене є ви обидва!

Олена Богатиренко

Залишити коментар