Неділя, 26 травня

Генерація Ха

Андрій Войніцький. Новини. Харків: Ранок; Фабула, 2018. 448 с.

У районному Харківському суді відбувається слухання справи про ненавмисне убивство. В залі – душно, в справі – банально-очевидно, в житті – нудно.

На місті свідка: юна студентка у модних брендових лахах, гарна, як картинка, і брехлива, як фотошоп. Соня Купер розповідає про вечірку, на якій її подружці вкололи смертельну дозу героїну. Каже, сама речовини жодні не вживає, убивцю добре бачила і запам’ятала, обурена його вчинком і вимагає здійснення правосуддя.

На місці судді: нервові старигани, які, по правді, нажахані і втішені своєю непересічною місією. Убили не просто двадцятирічну студентку. Минулого квітня нагло померла від передозування дочка дуже впливової в місті Ха людини – Наталя Штос, донька мецената, депутата, власника кількох готелів, банків, мережі супермаркетів і просто дуже багатої людини. Та судова справа очевидно резонансна, хоча ще до завершення зникне з газетних шпальт: гарячі новини холонуть навіть за умов грубих грошей, що стоять за ними.

На місті підсудного: гопник-наркоман Руслан Захарченко, якому на героїн по всьому грошей забракне. Він був на тій вечірці випадковою людиною, але якнайкраще надається до ролі офірного цапа. Навіть підтверджене алібі: на момент приготування наркотику Руслану зателефонувала дівчина, і він вийшов із кімнати. Навіть присутність жорсткого і принципового адвоката. Навіть наявність інших підозрюваних: один із них знаходиться в розшуку, під фінал знайдуть його могилу в лісосмузі, другий стане явним уже під час судового розгляду. Жоден із цих факторів на долю Захарченка повпливати не мав би: схожий на злочинця – буде злочинцем, «злодій буде сидіти в тюрмі, я сказав!»

І нарешті в залі: серед запрошеної преси виблискує похмільним потом Данило Кисленко, тридцятирічний хронікер-новинар. Даня люто бухає, має в найближчій перспективі болісне розлучення із дружною, яка уже десять років терпить його нарко-алкогольні альтернативні реальності, накопичує проблеми на роботі. А от просто зараз зайшов ще одну біду на свою голову: він запав на ту очевидно брехливу свідку із солодкою маленькою дупкою. Дівча, наче той білий кролик, введе Даню в тусівку місцевих драґдилерів, мажорів і професійних революціонерів. Журналісту випаде заприятелювати, зокрема, з таким собі Сашою – наркоторгівцем, що тримає під собою кілька харківських районів, а ним опікуються персонажі з верхівки «внутрішніх органів». Данило наполегливо лізе в саме пекло масштабної кримінальної історії, і всесвіт щиро задовольнить його адреналінові бажання.

Ні, це не судова драма. Ні, це навіть не детектив. Ні, це не харківські «багаття амбіцій». Хоча суд – найцікавіші сторінки в романі. Хоча до кінця твору не ясно, хто ж вколов мертвій мажорці «білого китайця» (інтригу автор тримає гідно). Хоча ситуація, в яку потрапив Данило, буде, зокрема, і перевіркою його журналістської профпридатності. На вулиці – 2008-й (буде згадка про сімнадцяту річницю Незалежності), відносно стабільні економічно часи і повне ідеологічно-політичне безсилля. Двадцятирічні герої Войніцького розбрелися по татових-маминих квартирах зі свіжим євроремонтом і «нашвидко» топляться у «водних». Описи цих вечірок, позбавлених сенсу, але не змісту, становлять найпереконливіші фрагменти «Новин». В угарі завтрашнього бодуна ці похапцем абортовані діти СРСР повідомляють один одному щось конче важливе. Щоб точно один одного не почути.

Усе разом – добротна соціальна проза. Такий собі Панас Мирний «під кислотою». Хоча за взірці «Новинам» править, здається, саме американська проза: чуток Стейнбека, трішки Капоте, з повагом Беллоу, злегка Томсон. Звісно, чесно наче попередять «Я не зрозумів гумору. Не вважаю себе Хантером Томпсоном» і кілька раз запропонують не дивитися на світ через димчаті окуляри Томпсона, але таки збрешуть.

Даня – не Гантер С. Томпсон, бодай цьому герою Войніцького можна довіряти на всі сто. Хоча саме системні відсилки до «Страху і відрази в Лас-Вегасі» оприявнять три ключові теми «Новин». (Нічний клуб, де ошиваються покидьки з «Новин», зветься «Вегасом», доречно).

По-перше, пам’ятаєте, що той тріп у пустелю мав мету: подорож у серце американській мрії? Так і в «Новинах»: буття, позбавлене цілі, само собі вигадує обґрунтування, до якого відтак стримить. Зміст соціального життя полягає у відтворенні біологічного життя – (не)просте послання «Новин», руйнівні пристрасті якого закінчаться народженням дитини. Небажаної, правда, і незапланованої.

По-друге, пам’ятаєте той момент, коли завантажена зброєю і наркотою Акула Томпсона прямує Невадою, а він втішає свою параною читанням газетних передовиць? Ті злочини, які коїть людство, здаються йому шикарною «палатою міри і ваги», аби виправдати уже власні проступки. Він – дріб’язковий злодюжка на правильно сфокусованому інформаційному тлі. Масштабування злочинів так само є однією із забавок для героїв «Новин». Убити одну дівчину? – Злочин. Отруїти півміста? – Бізнес.

І нарешті: хоч-не-хоч, а «Страх і відраза» – це історія однієї генерації, купки людей, які не вписалися хронологічно в Покоління Любові. Енергія покоління час від часу вибухає в сяйливих феєрверках, а причини і наслідки цього вибуху сучасникам неочевидні. Це думка батька-ґонзо-засновника теж стосується «Новин». Книжка написана про останню радянську генерацію, це нинішні 35+, пасивність і бездіяльність «на старті» яких (прийнято нині вважати) призвели до війни. І варто зауважити, що Даня самовільно бере на себе роль того, хто міркує про причини і наслідки реалізованих і нереалізованих «генераційних вибухів». Зрештою, він десь так на десять років старших за інших ключових персонажів (або на десять-п’ятнадцять років молодший щодо другої персонажної групи), він – самітник, але уособлює цілий шар «загублених» між поколіннями «вибуху».

Коротше: секс, драґз, рок-н-рол у спальниках міста Ха.

Хоча відразу кажу: із сексом тут – проблемка. Трігером сюжету «Новин» є якраз секс: не сталося б те убивство, якби один із фігурантів не запав на Наталію Штос, не сталося б цього сюжету, аби Даня не запримітив гарячу штучку Соню. А між тим у всьому дійстві є тільки один реалізований сексуальний акт – цілком законний: між подружжям Кисленків (хоча вона в цей момент п’яна, як чип, а він обкурений до галюцинацій). Секс є рушієм для всіх героїв Войніцького, але майже ніколи не реалізується на практиці. Навіть не на правах відтермінованого оргазму, а такої собі передчасної юначої еякуляції (метафорично, звісно що, кажучи). Ця генерація нездатних реалізувати навіть базові інстинкти молодих людей – штучне створіння, що не має на меті вижити. Тут буде купа нарікань на гідропонну траву (не той, бач, ефект). Нарікання ці продукують такі ж самі гідропонні хлопчики-дівчатка, світоглядні і буквальні імпотенти.

Але відсутність сексу в романі, де всі сюжетні лінії запускає секс, перетинається зі ще одним тут цікавим елементом. В книжці немає генерації батьків. У випадку Дані так буквально: його виховала бабуся, нині покійна. Тобто, є тут дві старші людини, які б претендували на «постать батька». Перша – адвокатка Захарченка, що регулярно попереджає Даню про небезпеки ситуації, в якій він опинився. Другий – Біс, корумпований міліцейський чин, який йому ті неприємності забезпечує. (Не пощастило тут молодняку із «батьками»). Є ще один прохідний персонаж – Соніна мама, напрочуд інфантильна дурепа. Але справа навіть не в самих героях. Коли в романах немає навіть натяку на секс батьків, це точно є натяком на щось інше: дітей «знайшли в капусті». Маємо справу з молодими людьми, яких відрізали від природного поступу генераційного процесу – перервався зв’язок часів, і відтоді сам собі вигадує минуле і майбутнє. А ми говоримо про народжених у 80-х, власне «останнє покоління».

Знаєте, кожен із героїв (окрім Саші) при першій же появі буде названий повним іменем, інколи навіть зазначають, хто їхні батьки за соціальним статусом. Згодом прізвища (зв’язок із батьком, себто) просто зникає, залишається саме ім’я, котре тут же стає пестливо-дитинним. Саша, Даня, Соня. Прізвище Саші ми, наприклад, дізнаємося тільки на суді, як і те, що він є сином ну дуже впливового батька. Цікаво ж! «Мажори» – ті, хто залежні від імені і статків батьків напряму, вони – головні герої «Новин», і вони батьків по суті не мають. Малята без ґрунту, генераційні перекати-поля.

«Моє цинічне покоління я маю на увазі тих, хто народився у вісімдесяті, не встигло затямити СРСР. Ми не сприйняли ні ідеали, котрі нам все слабше намагалися впарити, ні тих, хто все лютіше паплюжив ці ідеали. Нам було плювати і на звеличення режиму, і на його критику, і, зрештою, взагалі на все». Питання у мене вникає хіба до слова «цинічне». З який пір воно стало синонімом до «розгублене»?

«Мажори», «гопота», «рагулі»: Саша, Соня, Наталя – Руслан – Данилова дружина. Всі ці соціальні стати та їхні ритуали Войніцький досліджує ретельно і напрочуд безжально: кастовість українського суспільства для нього є очевидною, він сам, до речі, так і каже: касти, а не класи. Перша вечірка, на яку потрапив Даня, закінчується цькуванням і замахом на вбивство найслабшого тут – аутсайдера, падкого на халявну наркоту. Нагадаю, що його в ту компанію привело так само убивство на вечірці, тільки з тим винятком, що убита Наталія – альфа-самка, яка тією наркотою щедро забезпечувала інших.

«Молода дівчина вмирала у ванній кімнаті, на відстані десяти метрів від своїх псевдодрузів і фальшивих подружок, яким насправді було глибоко на неї плювати. Дівчину можна було врятувати, але ніхто, абсолютно ніхто, жодна людина з доброї сотні гостей їй не допомогла». Якщо закрити очі на незручну патетику цього повідомлення, то стане ясно: кожен в цій реальності не є безпосереднім учасником, тільки – пасивним свідком. Справа не в тому, що ніхто не бачив-не чув-не знав. Вижити в тих умовах «дикої» стратифікації спільнот буде важко навіть тому, хто добре знається на правилах гри. Позаяк ті правила не передбачають жодного активного втручання в гру. Данило добре знається на тому, тому його єдиного в романі не можна запеленгувати як «мажора» чи «гопніка», чи «рагуля». Він – «ніщо» (ладно, приємних, комфортних персонажів в «Новинах» попросту немає, не така книжка).

Неоднозначно-дражливі моменти роману – зіткнення Дані з осередком революціонерів-ліваків, групою «Долг». Це реально і всуціль маніяки, прибічники сталінізму і відродження Совєтів. Гротескні постаті, які, між іншим, не раз тут назвуть вічними незайманцями (відсилка до нецілованих загиблих юнаків із романів про Паризьку комуну, мабуть). Посміятися б, та одержимі юнаки насправді небезпечні. Але самий неоднозначний момент такий: в одному з наркотичних марень Даня бачить майбутнє, минуло десять років, і ці нарвані молодики ввижаються йому на тлі палаючої вулиці Грушевського (в епізоді це його передбачення підтвердиться).

«Долг», готові будь-якої миті до смерті, – це те, чого Дані бракує в ньому самому. Саша, готовий будь-якої миті до убивства, – це те, чого Дані бракує в ньому самому. Точніше так: це те, чого нам бракує, отже, ми шукаємо це в іншому. Даня – не з «касти елоїв», Даня – не з «касти морлоків». Він – той, якого в «світле майбутнє» не взяли. Навіть на правах наїдку на цій канібальській трапезі (відсилка до морлоків таки працює в «Новинах»): «– У нас ніхто нікого не їсть! – перебила Соня. – Тебе просто на ці вечері не запрошують, – посміхнувся товариш».

І що? Сенсом буття є вчасна смерть? Що ж тут ще скажеш, переконливо. «Ми виросли з невиразним відчуттям утраченого шансу». Боюся, оті ми і помремо з тим невиразним відчуттям. На вечірці, де убили Наталю, грали в «Монополію» (так Соня свідчила). Мета цієї гри, нагадаю, – не самому розбагатіти, а довести до банкрутства інших гравців.

Новини швидко забуваються, кажуть. «Новинам» це, либонь, не загрожує. 2008-й стрімко став історією. Історії, розказані про нього Войніцьким, актуальності не втратили. І це добра новина, от тільки хіба що для аматорів доброго соціального роману.

Ганна Улюра

Залишити коментар