Середа, 21 жовтня

У серпні у Львові пройшов XI міжнародний фестиваль короткометражних фільмів Wiz-Art. Організатори та глядачі пройшли шлях від маловідомої локальної події до статусу важливої культурної точки на мапі багатьох поціновувачів кіно й короткого метру в Україні та за її межами. Цього року були представлені 127 фільмів у рамках спеціальної, міжнародної та національної програм. Opinion поспілкувався з програмною директоркою і співзасновницею фестивалю Олею Райтер.

 

"Те, чого ми не бачимо, - інтерв'ю зі співзасновницею фестивалю короткометражних фільмів Wiz-Art Олею Райтер

На церемонії відкриття ви сказали, що саме відкриття відбувається у досить неформальній обстановці, без пафосних офіційних речей. Як вам вдається з вашим досвідом і статусом міжнародного фестивалю зберігати атмосферу камерної події для своїх?

 Напевно, так відбувається через те, що ані в мене, ані в будь-кого з команди немає амбіції вихвалятися тим, що ми працюємо на фестивалі, але є амбіція показувати фільми, які б збурювали уяву глядача. Ти обираєш: чи ти просто працюєш винятково на своє ім’я, чи розвиваєш спільноту й робиш фестиваль таким, яким би сам хотів його бачити. Я б хотіла звернути увагу на те, що зараз я намагаюся відійти від ролі директорки фестивалю і більше займатися його програмою. Цього року в нас значно ширша команда, це позитивно впливає на рівень організації, хоча й постійно вчимося і спрацьовуємося. Ми не намагємося вдавати з себе тих, ким ми не є. Ми не вдаємо пафосність, не говоримо про щось, у що не віримо, тільки для того, щоб отримати фінансування. Це наші принципи і, я думаю, що це відчутно в нашій роботі.

Ваш цьогорічний слоган: «What we don’t see» — «Те, чого ми не бачимо». Розкажіть про ідею, що стоїть за ним і причини виникнення.

 У мене була ситуація, коли я сиділа зі знайомою і запитала, як на її думку, про що треба говорити зараз? Вона сказала, що ми багато чого вдаємо з себе, зокрема — що Львів класний і креативний, центр IT в Україні, але в той же час не говоримо про простих робітників заводів, про міський транспорт, про наші стосунки з партнерами. Часто замовчуємо те, що відчуваємо, вдаємо, що не бачимо того, що відбувається на наших очах. Також я часто ходжу в басейн, і там доводиться користуватися спільним душем, через це згадую дитинство, коли у громадському душі батьки закривали дітям очі, через те що там голі люди. Таким чином дитині закривають очі на щось природнє, табуюють людське тіло — будується ланцюжок комплексів стосовно себе й інших. Ми також довго думали з приводу постера й дійшли до найпростішого нібито, проте зрозумілого варіанту. Львів має власний слоган — він “відкритий для світу”, але, направду, ми ще дуже напружені — і Львів, і Україна загалом. Я дуже тішуся, що ми мали дискусію про рівність й інклюзію, — на високих тонах, але ніхто нікого не побив. І це було круто.

Місто й фестиваль впливають одне на одного. Які стосунки у Wiz-Art зі Львовом, які зміни відбувалися впродовж цих років?

 Перші п’ять років нас взагалі ніяк не сприймали і не надавали підтримки. До того ж ми і самі не до кінця розуміли, що і для чого робимо. Але вже з 2012-го ми виокреслили роль цього фестивалю: чому він має далі продовжуватися. Ми почали змінювати й більше уваги приділяти дизайну, адже до того він був жахливим. Також ми змінили локацію показів — це далося нелегко нашому технічному відділу, адже цього року ми транслюємо з технологією DCP, що потребує більших фінансових витрат. Через це ми майже опинилися на порозі фінансової кризи, але головне те, що ми рухаємося вперед і показуємо хороше кіно, долаючи ці перешкоди.

"Те, чого ми не бачимо, - інтерв'ю зі співзасновницею фестивалю короткометражних фільмів Wiz-Art Олею Райтер

 Як змінилася ваша команда за ці одинадцять років? Хто ще залишається у її складі з самого початку?

З самого початку залишилася тільки я. Іноді навіть відчуваю себе старою в порівнянні з іншими, але є ті, «стаж» яких перевалив за п’ять років, тому все відносно.

Що ви робите для підвищення рівня своєї професійної обізнаності? Чи відвідуєте інші кінофестивалі, тренінги?

Так, ми постійно їздимо на різні фестивалі. Зараз нас запросили до формування програми українських фільмів у Німеччину. Ми дивимося, як відбуваються інші фестивалі, беремо найкраще і пристосовуємо до нашого контексту і глядача. Неможливо, наприклад, просто дублювати Vienna Independent Shorts — Львів не готовий до такого формату. Австрійці вже давно вийшли в поле радикальних експериментів й їхні глядачі готові до цього. Ми також завжди залишаємо місце для радикальних рішень — це для нас, як вишенька на торті. Мені здається, завжди має бути баланс між радістю і сумом, розумінням і нерозумінням у кіно — так складається враження не так про фестиваль, як про актуальний кінематографічний процес. Цього не побачиш у кінотеатрах, де все стандартизовано й підігнано під певні канони. Світ кіно дуже динамічний, він постійно змінюється й саме режисери та режисерки короткого метру здатні створити ширше коло для сприйняття.

Як змінюється ваша аудиторія? Яка вона цього року?

В основному це люди віком з 16 до 40 років, рідко бувають старші. Приємно бачити, як дорослішають наші глядачі, у багатьох із них з’явилися сім’ї. Для мене фестиваль не тільки про кінопокази. Для створення своєї аудиторії мають разом запрацювати: фестиваль, кінокомісія та кіношкола, має з’явитися власна інфраструктура.

Декілька тижнів тому в Одесі через загрози було скасовано виступ Світлани Алексієвич. Таких випадків в Україні дедалі більшає. Атакують Марші рівності, лекції, їхніх організаторів і гостей. Однією з позицій Wiz-Art є необхідність говорити про контроверсійні, непрості теми. Як ви ставитесь до заборони чи скасування організаторами таких заходів?

 Я думаю, що нашу позицію розуміють лише певні люди. Ми не говоримо про це «в лоб». Мені здається, наш слоган ще треба зрозуміти. У 2011-му стався єдиний напад на нас — нам підкинули димову шашку на кінопоказ лише через те, що в його назві фігурувало слово «сексуальна». Я вірю в те, що зараз ми з тих скріпів все ж виходимо і може ті самі пацанчики зі своїми дівчатами прийдуть і подивляться цьогорічну програму Sexy shorts, побачать, яким різним може бути секс, що йому передує і навіщо люди це роблять.

Я думаю, що неправильно відміняти заходи, — краще викликати відповідні служби й посилювати охорону. Кілька разів ми мали підбірки квір-фільмів і викликали охорону просто для перестрахування.

"Те, чого ми не бачимо, - інтерв'ю зі співзасновницею фестивалю короткометражних фільмів Wiz-Art Олею Райтер

Наскільки важливо і можливо, на твою думку, продовжувати говорити на ці теми, коли на вас тиснуть і погрожують, але ви все ж хочете донести свою позицію?

 Треба говорити. За декілька днів до фестивалю ми робили фінальну перевірку фільмокопій у кінопалаці, а він ділить приміщення з Будинком офіцерів, тож ми постійно пересікалися з його вахтером. Він колись воював в Афганістані. Увесь час, що ми мали тут знаходитися, він був дуже нетолерантний до нас: не випускав нас до шостої ранку. У нас із ним постійно були напружені діалоги, але важливо, що ми намагалися знайти порозуміння.Тут я говорю про випадок із окремою людиною, але якщо вас цілеспрямовано атакує група людей, то вже зовсім не про діалог. Проте, я все ж вірю, що треба завжди шукати одне в одному щось людське. Завжди треба пробувати говорити більше.

Хто займається формуванням програми?

 Я виконую обов’язки програмної директорки фестивалю. Нас четверо — тих, хто переглядає і відбирає всі фільми. Також є окремі люди, які формують спеціальні програми, як-от — британську чи дитячу. За міжнародну програму відповідає Валентина Залевська.

Ви передивилися багато фільмів під час формування цьогорічної програми. Які тенденції в світовому й українському короткометражному кіно ви помітили? Тренди, спільні сторони й відмінності?

 Трошки боюсь за український короткий метр, чесно кажучи. Режисери й режисерки, що закінчують єдиний наш спеціалізований університет ім. Карпенка-Карого, отримують фінансування тільки на дебютний короткометражний фільм, і далі вже мають працювати з повним метром, якщо хочуть фінансування. У нас немає програми підтримки короткого метру — він чомусь сприймається як «нижчий» жанр — тож єдиний кар’єрний шлях для режисерів, що хочуть працювати з державою — йти від короткого до повного метру. Якісних і цікавих короткометражних фільмів щороку з’являється дуже мало. Це стало однією із причин створення кіношколи Wiz-Art. Важливо мати підтримку якщо не від державних інституцій, то від локальних партнерів і приватних фондів.

 Як ви пояснюєте, чому важливо знімати й показувати короткометражне кіно людям, до яких звертаєтеся за допомогою і фінансуванням?

 Це завжди непросто, але як тільки людина виділить трохи часу, щоб подивитися кілька фільмів, все стає простіше. Я пояснюю, що воно є актуальним, що це є медіум, який дуже швидко реагує на виклики сучасності. Це ті фільми, які дають тобі альтернативну точку зору, можливість побачити звичні речі з нової для себе сторони. Це те, за що нас цінують наші глядачі — тут вони бачать те, що більше ніде побачити не зможуть.

"Те, чого ми не бачимо, - інтерв'ю зі співзасновницею фестивалю короткометражних фільмів Wiz-Art Олею Райтер

Розмовляв Саша Населенко

Фото: Саша Населенко

Залишити коментар