Понеділок, 17 червня

Руйнування сімей ветеранів і військових, що несуть службу в зоні бойових дій – тема складна й неоднозначна. З одного боку розлучення – це подія драматична, адже практично завжди пов’язана із психологічною травмою усіх членів родини, зокрема й дітей, а з іншого – це свідоме рішення двох людей, які в певний час із певних причин зрозуміли, що аби бути щасливими, вони мають йти по життю окремо. Та якщо пусковим механізмом розлучення пари стає війна, здається, що не будь її, родина жила би собі в мирі й злагоді. Але чи так це насправді? Давайте розбиратися разом. 

У різних засобах масової інформації статистичні показники щодо розлучень серед ветеранських пар коливаються від 40 % до 90 %. Така розбіжність у цифрах не випадкова, адже таку статистику жодна установа не веде. Але в будь-якому випадку п’ятий рік поспіль кількість розлучень у родинах військових зашкалює. Про це дискутують у ветеранських і волонтерських колах, щодо цього б’ють на сполох українські психологи й соціологи.

Слід зауважити, що на початку війни ця ситуація український мирний соціум шокувала. Як же так, він — пройшов пекло війни, повернувся героєм, вона — самовіддано чекала й нарешті дочекалася — і ось вони розлучаються. Але з часом фахівці-психологи, досліджуючи це питання й вивчаючи досвід інших країн, пояснили, що така ситуація є досить типовою і поширеною, і, певною мірою, навіть природною. Адже чоловік зазвичай приходить із війни зовсім іншою людиною не тільки на психологічному, а навіть на фізіологічному рівні, несучи за плечима чималий багаж травмуючих подій. Дружина теж змінюється, тому що переживає свій особливий травматичний досвід, пов’язаний із чеканням і вирішенням самотужки безліч проблем, які раніше долалися в парі. Тож зустрічаються зовсім різні люди, із різним досвідом, із зміненими системами цінностей, виснажені емоційно й фізично. Їм не просто зрозуміти один одного, важко йти на компроміс, немає сил стримувати свої почуття. Помічним тут може бути тільки кохання. Не дарма ж кажуть, що війна є каталізатором людських взаємин. Крихкі стосунки, що в мирному житті так-сяк трималися, після випробування війною — розпадаються, натомість міцні – загартовуються і стають ще міцнішими.

Розлучення із знаком «плюс»

В Україні лютує епідемія розлучень у ветеранських родинахВійськовий психолог, голова ГО «Побратими», організатор і головний тренер навчальних терапевтичних тренінгів із подолання шоку, травми та попередження ПТСР для ветеранів і їхніх дружин Артем Денисов впевнений, що розлучення не є драмою, якщо є спільним вибором двох свідомих людей, навіть якщо один із них — ветеран. «Я знаю ветеранські пари, які розлучалися та залишалися при тому друзями, — розповідає очільник ГО «Побратими». — Вони далі продовжують жити й розбудовувати власне життя. І для мене, як для психолога, який працює з цією цільовою аудиторією, це позитив. Це про сміливість, про відповідальність, про ресурс зростати далі. Таке рішення, напевно, не дуже соціально прийнятне в нашому соціумі, адже у нас до сих пір у свідомості затаврована стигма, що розлучатися не можна — що скажуть люди. Але це ж ваше життя, і лише ви маєте приймати рішення, і наслідки цих рішень — це суто ваша відповідальність».

Інше питання, коли ветеранська пара, не зважаючи на труднощі, приймає рішення зберегти шлюб. Ці люди мають усвідомити, що за час розлуки змінилися. Артем Денисов впевнений, що сучасна психологія має інструменти, які допомагають жити зі станами, які стали травматичним багажем людей, що зіштовхнулися з війною. «Є методики, що допомагають пізнавати один одного, знайомитися наново, — пояснює психолог. — Також існують вправи щодо отримання додаткового психологічного ресурсу, який необхідний у складних життєвих обставинах. І результат великою мірою залежить від того, наскільки пара готова вкладатися в цей процес. Аби не було так, що лише один із подружжя викладається на 100 % і майже не живе своїм власним життям – із цього нічого доброго не вийде. Це теж деструктив, що може призвести до психологічного виснаження і знову ж таки до розриву стосунків. На наших тренінгах для ветеранів і їхніх дружин мова не йде про збереження шлюбу, ми вчимо жити зі своїм травматичний досвідом, дослухатися до себе і бути чесними, в першу чергу, із самими собою. Інакше розлучення – це лише питання часу».

Зрада – не зрада

Зрада – це дуже особисто й дуже індивідуально. Тут вже питання збереження сім’ї ще більше ускладнюється. Слід зауважити, що до невірності іноді призводять тривала розлука й екстремальні умови бойових дій. На передовій буває так, що зрада – це питання банальної фізіології. Адже бойовий стрес є причиною активізації гормонального сплеску в організмі людини. У кров викидається величезна кількість адреналіну й тестостерону, які забезпечують швидку реакцію на небезпеку, отже — допомагають воїну вижити в екстремальній ситуації. Тому в умовах постійного або періодичного бойового стресу, коли постає питання життя і смерті, інстинкти людини іноді стають сильнішими за мораль і здоровий глузд. Звичайно, це не виправдання зрад і неуставних стосунків у бойових військових частинах, але так є.

«Як навчитися пробачати, і чи це взагалі варто — правильної відповіді немає, — міркує Артем Денисов. — Тут людина має усвідомити, чи готова вона до того, аби з цим жити, чи ні. Але слід зауважити, що в більшості випадків зрада на передовій – це фантазії дружин або навіть просто плітки. У подружжя має стати питання про довіру і про те, щоби знайти сили говорити на ці теми. А стосовно військово-польових дружин — маю кумедну байку. Так, таке явище дійсно є. Але мені здається, що цей факт дещо надутий. Мені якось старий бувалий воїн, сміючись, розповідав, що іноді на передовій сходити в бліндаж до жінки вартувало лише тому, щоби там ніхто тебе не смикав і виспатися. Адже піти до жінок – то для чоловіка поважна причина. І не треба нікому пояснювати, що ти банально втомився».

Антон, ветеран, шлюб якого протривав трохи більше року… Причиною розлучення стала неконтрольована агресія.

— Ми познайомилися через друзів-волонтерів. Вона теж потроху волонтерила, але до нас на передову не їздила. Потім мене поранило й контузило, тож я демобілізувався і приїхав додому. Ми зустрілися й вирішили жити разом. Дорослі люди, чого нам чекати? Але букети й цукерки у нас теж були — а як без них? (Усміхається) Потім вона ходила на роботу, а я оформляв інвалідність і став на облік у центр зайнятості. З лікарями у нас в країні біда. Ніби всі документи для отримання інвалідності є, але приходиш на прийом, і якогось таки не вистачає. Потім ти ходиш, б’єш поклони, отримуєш ту «бумажку», приносиш її — і знову якоїсь не вистачає. Дістали мене тоді в лікарні. І в центрі зайнятості теж дістали. Так, я почав трохи вживати алкоголь. Каюсь. Якось ми із дружиною посварилися, і я поламав стілець. Вона плакала. Якби ви знали, як мені було боляче, коли вона плакала. І я вирішив, що більше ніколи не дозволю, аби це сталося знову. Потім якийсь час у нас все було добре. Але я ліг у лікарню, а там знову ці лікарі й папери. Ну чого я маю всім доводити, що я отримав поранення під час бойових дій? Це ж і так ясно — у мене ж усе на тілі осколками написано, у мене ж контузія. Так, я знову випив. І прийшов додому. І вдарив її. Я не знаю, як це сталося. Вона знову плакала та виганяла мене. А мені йти немає куди. Але я пішов. А потім знову повернувся. І вона пробачила. У нас мала бути дитина. Але я знову випив, знову вдарив. Дитину вона втратила. Ні, не зразу. Десь через тиждень.

Ми офіційно розлучилися. Я оформив інвалідність, працюю охоронцем на приватному підприємстві. Все ніби добре. Намагаюся не пити. Зовсім. Бо дуже болить голова. Колишня дружина з кимось зустрічається, я — ні. Жалкую, що так все сталося…Почав ходити до церкви.

Коли втрачається духовний зв’язок.

В Україні лютує епідемія розлучень у ветеранських родинахВійськовий капелан, організатор ресурсних груп підтримки для дружин ветеранів Лора Когут розповідає, що по духовну підтримку найчастіше звертаються жінки. Напевно, це відбувається тому, що вони більш відкриті й емоційні. А ветеранам-чоловікам, які виконували на війні найризикованіші завдання, складніше зізнатися, що в сімейній сфері вони не справляються і родина руйнується. «За час, коли чоловік на передовій у родині іноді втрачається душевний і духовний зв’язок, — розповідає Лора Когут, — і парі здається, що їх вже нічого не зв’язує. Буває, коли дружини військових не витримують темпу життя свого чоловіка і просто їх залишають. Також болючою причиною розлучень є пияцтво і наркотична залежність ветеранів, яким складно адаптуватися до мирного життя. А звідси неконтрольована агресія, девіантна (соціально неприйнятна – прим. авт.) поведінка та глибока депресія.

Завдання капеланів — донести до тих, хто у кризі та розпачі, ідею цінності родинного життя як Божого дарунку. Були випадки, коли я буквально мирила чоловіка, що був на фронті, з дружиною, що бідкалась, нервувала та боролася з думкою про розлучення».

Військові капелани надають не тільки духовну підтримку тим, хто цього потребує. За словами Лори Когут, священики налагоджують мости між серцями людей, консультують щодо змін, які приносить війна в психіку, світосприйняття та духовну сферу. «Дружин ми вчимо терпінню та розумінню, що вони дані чоловікам Богом як благословенні помічниці, — пояснює пані капелан, — і без їхньої допомоги ветерану буде складно пройти непростий період адаптації та почати нове мирне життя. Також я свято вірю в силу молитви, в те, що Господь радо допомагає тим, хто звертається до нього з відкритим серцем та вірою».

В Україні лютує епідемія розлучень у ветеранських родинахЛюдмила Швайка, в минулому дружина військового і в теперішньому… теж дружина військового.

— Був серпень 2014 року. Тоді в мою родину прийшла війна. Чоловіку, який лише годину провів у військкоматі, дали 10 хвилин на збори і через три години він вже їхав у потязі в навчальний центр «Десна». Навчання на полігоні та в казармах проходило всього сім днів, а на восьмий — він потрапив у механізовану бригаду, яка в той час тільки вийшла з великими втратами із зони АТО. Тоді йшли бої за Степанівку, Саур-Могилу, Іловайськ.

Потім були 13 місяців, у яких були сльози, безсонні ночі, радість, що живі, пошук волонтерів і безкінечні відправки посилок. По телефону я навчилася розпізнавати, яка зброя чи техніка працює поряд з чоловіком, повністю вивчила карту Донецької області, аби знати, де знаходиться чоловік.

Страшний і безсонний тиждень — вихід і прикриття його бригадою захисників із Дебальцево. Кожна розмова — як остання. А потім ще Горлівка, Зайцево, Артемівськ, Краматорськ, Попасна, Світлодарська дуга… Десятки кілограмів кави, сотні пар носків, слоїки варення, ящики мівіни й консервів, домашнє печиво, дитячі листи для військових і браслетки-обереги… А потім у вересні 2015-го прийшла довгоочікувана демобілізація. Зустріч, радість, сльози й щастя, що повернувся цілим і неушкодженим. І запах війни, яким віяло від усіх його речей.

Знову почалося звичайне сімейне життя. Робота, ремонт, друзі, відпочинок. І ще кіт Атошка, який з’явився у нас в серпні 2014-го. А через півтора року прийшло розуміння, що нас із чоловіком нічого більше не об’єднує і немає спільної мети, аби далі жити в парі. Розлучення.

Взагалі-то, я б ніколи не проміняла ті довгі місяці війни та майже 10 років сімейного життя на щось інше – адже це було випробування, кохання та просто життя.

Чоловік вже одружився вдруге, і я за нього радію. У мене також інше життя, сповнене новим натхненням, мріями, подорожами та любов’ю. А кіт Атошка кожного дня радує своєю бойовою невгамовнісю.

Місія держави: просвіта і підтримка.

В Україні лютує епідемія розлучень у ветеранських родинахНачальник відділу організаційно-правової роботи Черкаського обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді Людмила Пона організовує і проводить зустрічі-семінари з ветеранами та їхніми дружинами по Черкаській області. Крім того вона є одною з організаторів групи підтримки для дружин ветеранів «Я поруч». Цих потужностей на рівні області катастрофічно не вистачає. А в більшості регіонів України, за її словами, немає і того. «Усе, що ми робимо, — це самодіяльність, — розповідає пані Людмила. — Мають бути програми підтримки ветеранів і їхніх родин на державному рівні. Повинні призначатися конкретні виконавці, на яких покладена відповідальність, підготовлені фахівці. Звісно, державі не під силу зберегти родини ветеранів зовні. Але ми можемо розповідати дружинам, чому і як змінились їхні чоловіки на війні, можемо підтримати їх, навчити основам безконфліктного спілкування, показати межі власної безпеки».

Слід зауважити, що нині реальною психологічною підтримкою і допомогою родинам ветеранів займаються переважно волонтери, громадські об’єднання та поодинокі ентузіасти від державних структур. Вони не чекають державних програм і грошей, а просто працюють, аби ветерани та їхні родини таки знайшли себе у мирному житті. Тож логічно, аби на п’ятому році війни до цього процесу долучилася і держава.

Текст: Юлія Вовкодав

Залишити коментар