Субота, 24 жовтня

Під час узгодження та підписання Мінських угод Путін настільки рознервувався, що почав погрожувати українському президенту остаточно розчавити наше військо. Фактично це виказало, що російські війська на сході країни є. Про це, а також низку інших важливих та цікавих моментів лютого 2015 року у своїй книжці «Уроки влади» розповів екс-президент Франції Франсуа Олланд. Що донедавна залишалося за лаштунками переговорів у Мінську – в реакціях від Opinion.

Олланд навряд чи очікував, що одного серпневого дня його нова книга набуде надзвичайної популярності в Україні. Ну, як книга. Її невелика частина, складова, в якій колишній очільник Франції наважився розповісти, що насправді відбувалось у Мінську в 2015 році. Блогер Масон Лемберг виокремив чотири цитати з мемуарів Олланда. Згідно з текстом, наміри Володимира Путіна були очевидними вже тоді: він хотів зберегти вплив на російськомовні регіони України та послабити нову владу. За згадками Франсуа Олланда, Порошенко та Путін підвищували голос один на одного, а згодом російський президент так рознервувався, що пригрозив розчавити українські війська. Власне, тоді і стало зрозуміло: росіяни на сході України є. Вочевидь, титул «порохобота», який не так вже й складно отримати в мережі, блогерові не дуже до вподоби, тому він одразу пояснив: опублікував цитати, тому що набридли всі ці пропозиції нових переговорів та розмови про лідерство в опитуваннях далеко не найбільш надійних кандидатів.

Але чи схаменувся таким чином весь Захід – питання, вочевидь, риторичне. Принаймні так вважає дипломат Олег Белокос, адже зараз вже лунають заяви про «оновлення відносин» із Росією. Ну, що тут сказати, любчики. Іноді, аби хоча б спробувати тверезо оцінити ситуацію, варто трохи відійти від своїх справ. Не наголошую, що слова Олланда – це чиста монета, але його до прибічників президента чи тим паче до «порохоботів» записати буде трохи складніше, еге ж, шановні зрадофільчики?

Від самого Порошенка деталі тієї зустрічі ми не зможемо дізнатися ще років шість. Принаймні про це написав його радник Юрій Бірюков. Каже, мемуари Олланда повністю пояснюють всі дії наших ворогів одним реченням: «Порошенко невідступно боронив суверенітет своєї країни». Думаю, обійдемося без надмірної героїзації, але десь там у Москві, кажуть, ночі були особливо світлі – щось дуже сильно та невпинно палало. Чи у когось, точно не скажу, бо завжди все плутаю.

А ось бізнесмен і блогер Карл Волох нагадав про хлопчиків та дівчаток, котрі чотири роки кажуть про готовність нашого президента віддати Україну Путіну та критикують Мінські угоди. Ну, пане Карле, хіба ж вони знали, що колишні президенти можуть вирішити стати письменниками? Хто ж знав, хто ж знав. Здається, у книжки пана Олланда разом з українськими читачами з’явились і перші тутешні хейтери (боже, тільки не наклич на це слово пані Фреймут).

До певної міри підтвердила слова колишнього президента Франції й Ірина Геращенко, перша заступниця голови Верховної Ради. Вона була присутня на кількох переговорах та бачила, як жорстко боронив свою країну та її цілісність Порошенко. Каже, на цих переговорах немає камер, тому подібна позиція керманича України навряд чи була піаром. Ага, уявіть ви камери, де б всі побачили, як на Путіна кричать. Там би половина сусідської країноньки за серце вхопилася б.

Але ж не в тому річ, хто на кого голосніше накричав. Хоча, це мені, звісно, теж цікаво. Про більш важливе написав політолог Олексій Голобуцький: міжнародна спільнота від самого початку знала, розуміла та мала докази російської військової інвазії. Але, як це буває завжди, є «ціна питання», котра на 2015 рік, вочевидь, була зависокою.

Та й радіти поки що немає чому: політолог пояснює, що нині наслідки майбутніх президентських виборів є питанням національної безпеки, а не просто політики чи економічного розвитку. Якщо обрати «друзів Росії», то ми запросто втратимо не тільки окуповані території й будь-які перспективи отримати репарації за знищене та вкрадене Росією, але і свою державність як таку. Отака, хлоп’ятка та дівчатка, майже соціальна реклама. Але зізнаюсь, до тих, хто проігнорує вибори та не скористається правом громадянина, Степан Коза може приходити уві сні та жартувати свої несмішні жартики до самого ранку.

Традиційно, для тих, хто не воліє читати забагато літер (не червонійте, я сам такий), – трохи фейсбукової народної творчості. Хотів би процитувати шматок, але в усіх ключових моментах тексту потрібно буде добирати цензурні синоніми, а я щось не люблю називати речі не своїми іменами.

А знаєте, що таке справжня лють у мережі? А ви прочитайте цей допис пані блогерки Алли Комарової. Одна, але не менш важлива у цьому огляді дата, яку я міг не знайти, але дякую алгоритмам фейсбуку: 11 квітня. Ага, саме тоді вийшла книга Олланда, і практично на наступний день атланти російської журналістики вже писали, яким крутезним у мемуарах зображений Путін. Угу. Піду я цей, пошукаю ще якісь мемуари, може, до грудня знатиму, про що писати.

Втім, не обійшлось і без жартів, і навіть доволі непоганих. Ось, наприклад, Євген Магда, директор Інституту світової політики, запитав, чи не писав раптом пан Оланд мемуари під впливом «Шаленої бджілки» чи «Слівок-лєнівок». Ага, зі смаком Мінських угод.

Політичний консультант і екс-нардеп Віктор Уколов лише риторично запитав: а чи потрібен нам Олланд, аби повірити власному президенту? Каже, відповіді не потребує, нехай кожен поговорить зі своєю совістю. Ну що, совість, іди сюди, нам час поговорити про наші стосунки.

А філософ та культуролог Олексій Панич взагалі констатував, що пан Олланд своїми мемуарами фактично сформулював, яким буде порядок денний наступних президентських виборів в Україні. От люблять вони цими загадками поговорити, а ти потім сиди це все і розбирай. Ех. Будьте чемними та читайте побільше книжок, любчики. Побачимось!

Збирав реакції та забарикадувався від зради Степан Коза

Залишити коментар