П'ятниця, 6 грудня

По дорозі в Амстер

Перший успіх автостопу окриляє. Навіть не так — він просто б’є в голову, ти хапаєш зірку, хвалишся своїм успіхом, канонізуєш себе та возвеличуєш над усіма іншими стоперами. А потім (бо так побудоване життя, хочеш ти того чи ні) цілуєш німецький асфальт після падіння зі створеного тобою ж трону. І все встає на свої місця.

– Бляха, ми їдемо в Амстердам. Ам-стер-дам. Амстердам, шариш?

– Шарю, дві машини – і ми на місці. Достопили з Варшави, достопимо й до Амстера.

Зранку ми набрали три пляшки води з-під крану, поснідали купленою ще в Україні «Марією», попрощались із Судханшу та поїхали на місце стопу. Сайт-вказівник запевняв, що кращої локації немає: доїхати з Берліну до Амстердама ми мали за якихось сім-вісім годин, ну нехай ще година на очікування автівок. І все, королі дороги вже теоретично б відкривали двері якогось кава-шопу.

Сайт не збрехав – спот (місце для стопу – прим. авт.) справді був крутим. Навпроти заправка, праворуч іде необхідна траса, а біля тебе вдосталь місця, аби вмістити навіть застоплену фуру. А ще купа таких самих стоперів, половина з яких також їде в Амстердам. «Показуйте нормальні манери, якщо хтось їде туди ж, але встав на місце раніше за вас, чекайте, поки не поїде», – казав нам Рома.

У нашому напрямку їхало двоє хлопців. Із тих стоперів, які не просто стоять із піднятою табличкою, а витанцьовують перед водіями, проводжають автомобілі до повороту та навіть встигають перекинутися кількома словами з тими, хто стопить через дорогу. Дуже знайомими словами, з твоєї ж мови.

Тимур і Діма стопили від самого Києва. Десь на півшляху вони розділилися: кожен обрав для себе бажане місто. Але шляхи господні несповідимі, а шляхи господа автостопу – тим більше. У Берліні вони зустрілися знову та прямували до Португалії, перед цим плануючи заїхати й в Амстер. Тимур казав, що стопити Україною навіть легше, а Діма наголошував, що треба замість Тимура брати з собою дівчину, бо це відчутно більш виграшна комбінація. Зрештою, тоді особливо комбінувати вони не могли, лише додали нас до своєї таблички, написавши: «Двох або всіх».

Через годину-півтори пацани пішли шукати щастя на заправці, а ми стали повноцінними господарями найкращого споту в районі. Правда, поїхали першими все ж вони. Нам же вдалося застопити першу дівчину-водійку. До цього здавалося, що жінки менш охоче зупинятимуться поряд із двома хлопцями. Один ще й виголений під машинку. Ну, ти розумієш.

Карен їхала з Берліну до своїх батьків, у Потсдам. На перший погляд парадоксально, але життя у невеликому містечку коштує дорожче, аніж у німецькій столиці. Типу зіркове місто, купа будинків відомих і заможних людей. Конча-Заспа німецького відливу. Дівчина вчиться на айтішницю (боже, бережи фемінітиви), але мріє стати вчителькою. Мріє і дивується, коли ми розповідаємо про зарплатню наших освітян. Через кілька хвилин виявляється, що дорога, якою Карен мала закинути нас на наступну заправку, ремонтується. Треба змінювати маршрут. Так замість Ганновера ми були змушені стопити до Гамбурга.

Остання жовта ізолента пішла на нову табличку. Її не вистачило до кінця, тому Гамбург вийшов трохи дивним, але хіба це має якусь різницю, якщо ти їдеш до Амстердаму? Ми стопили на виїзді з парковки для далекобійників. Раз на кілька хвилин проїздили й легкові автівки. Але все було традиційно: жест-«вибач», жест-«їдунетуди», жест-«немамісця». Останнє особливо дратує, коли машина вже біля тебе. Ти бачиш повністю порожній салон, уявляєш, як круто сидіти там, з кондиціонером, принаймні кудись рухатись. Уявляєш і продовжуєш стояти під нищівним сонцем, десь за 40 кілометрів від Берліна.

Нашим рятівником став Мартін, менеджер із продажів, який всю дорогу просив нас навчити українським матюкам, пропонуючи навзамін німецькі. Він всім серцем ненавидів «Коніку», японську компанію, яка спеціалізується на фотокамерах і плівці. Знаєш, це щось типу професійних конфліктів: через «Коніку» він втратив хорошого клієнта, а рівень продажів почав падати. Я не став зізнаватися, що останні сім разів мій «Зеніт» був заряджений плівкою цього виробника. Та й нащо йому те знати.

Десь під Гамбургом Мартін запропонував нам заїхати до нього, скинути речі, випити трохи пива та перепочити перед продовженням дороги. Це був період доби, коли сонцю все ще кортіло підшмалити твою і так вже червону шию, тому ми не відмовилися. Після того пива, яким нас пригостив Філ у Берліні, пиво Мартіна здавалося чимось райським і неймовірним.  Але все трохи зійшло з планів, ми не встигали дістатися до Амстера за один день, попереду нас чекав перший нічний стоп.

По дорозі від Мартіна нам посигналив один із водіїв. Ну сигналить і сигналить, не повинні ж ми, йдучи по тротуару, звертати увагу на всіх цих вершителів наших доль. Посигналив знов. Іще раз. Під’їхав.

– Агов, гайз, ви автостопери?

– Ееее, ну типу того.

– Куди зараз?

– Амстер.

– Я їду в іншому напрямі, але можу закинути на заправку біля траси, що прямує до Нідерландів. Підходить?

– Ти ще питаєш.

Сем попросив не фотографувати його, але дозволив залишити реальне ім’я. За університетських часів він тричі простопив усією Європою, і тепер, побачивши табличку, які були причеплені ззовні до наших рюкзаків, вирішив хоч якось допомогти. Дорога зайняла якихось 15 хвилин, тому на заправці ми вирішили ще трохи поспілкуватися. Може, жест ввічливості, може, розуміння того, що без Сема ми б ще досі блукали Гамбургом у пошуках виїзду. Коли до півночі лишається година, зустріти Сема – ідеальний варіант. Ну, майже. Десь посередині діалогу він витягнув складений кілька разів папірець. Дістав кредитку. Розділив порошок на чотири порції. З інтервалом у півхвилини занюхав перші дві доріжки.

– Будете?

– Та нє, – кажемо, – дякуєм, якось не цим разом.

– Ваше право. У мене немає готівки, можу відсипати трохи, можливо, продасте, буде трохи більше грошей.

– Та ні, лишай собі, нам вистачить своїх коштів.

На цьому ми з Семом розпрощалися. Це досить дивне відчуття, коли солідний і дорослий на вигляд чоловік розстібує ґудзик на комірці, знімає окуляри, зовнішньою частиною долоні витирає піт на лобі і перетворюється на якогось типового задовбаного світом і роботою клерка. На офісника, якого просто все задовбало, і який чекає на кінець робочого дня, аби дістати папірець і кредитку.

Зупинка навряд чи увійшла б до топу наших спотів, але там було все, що потрібно: магазин, туалет, прохолодна вода з-під крану, душ і місце, де нам обов’язково мав хтось зустрітись. Романтика нічного стопу – це така хрєнь, у яку я тобі ніколи не раджу вірити. Ну романтично десь перші півгодини. Окей, ти купуєш за три євро якийсь хот-дог і продовжуєш романтику ще хвилин на сім-десять. Потім ти просто починаєш бути одержимим думкою про наступну машину. Це як вижити за будь-яку ціну, тільки доїхати. Або проїхати хоча б трохи і за цей час поспати, поки твій друг на передньому сидінні вкотре розповідатиме ті самі історії.

– Гутен морген.

Я не знаю, як ми вирубились одночасно, але бажання поспати спрацювало краще за всілякі інстинкти самозбереження. Німецькі копи під’їхали до нас десь о другій годині ночі. Досі не розумію, чи це була випадковість, чи продавець із магазину, який час-від-часу поглядував на нас через вікно, все ж роздивився якусь небезпеку.

– Ваші документи, будь ласка.

– Але ж стопити на заправках можна, хіба ні?

– Стопити можна. Куди їдете?

– Амстердам.

– Трави вже взяли з собою?

Навіть керуючись мінімальною логікою та ще більш мінімальним познанням у цінах на травку, складно зрозуміти, який сенс у тому, аби везти дурь із Гамбурга до Амстердама. Давай ще раз. Гамбург, де це не легалізовано. Амстердам, де вона повсюди.

– Ні, нічого забороненого.

– Відкрийте, будь ласка, ваші рюкзаки, я перегляну речі.

Я ніколи не вмів пакувати нормально речі, а тому час від часу все губив. І той факт, що коп якимось дивом відшукав у наплічнику мою зубну щітку, мене навіть вразив. А його та напарницю вразила кількість печива «Марія», якої, зроблю тобі спойлер, вистачило навіть аби попити чаю в Одесі, після повернення.

– Добре, ось ваші документи. Гашиш до Гамбургу не везіть.

– Домовились. Може, підкинете нас трохи?

– Не сьогодні, хлопці. Добраніч.

Копи поїхали, а ми думали про те, що подарунок Сема, якби ми його якимось бісом взяли, міг змінити наш маршрут ще більше. «Не беріть із собою зайвого, аби рюкзаки були легшими», – казав нам Рома. Ось ми й не взяли.

Десь о третій ночі ми почали сумніватися, що зможемо дістатися до Амстердама цієї ночі. Табличка з Амстером замінилась на Бремен, який був значно ближче, але обіцяв нам хоча б якийсь рух. Антон знову заснув. Я сидів із «Бременом», ні на що не розраховуючи, просто тримав поруч із плечем, сидячи на бордюрі.

– Їдете в Бремен?, – він з’явився якось непомітно. Сів за два метри від мене й почав їсти тільки-но куплений хот-дог. У цьому питанні, здавалось, було стільки байдужості, ніби навіть ця штампована ввічливість була йому максимально огидною.

– Ага.

– Стопите?

– Ага.

– Вас двоє?

– Ага.

– Поїхали, зараз підгоню до вас машину.

Найменше, на що я міг розраховувати тієї ночі – це мікроавтобус, у якому замість задніх сидінь буде величезне ліжко з подушками та ковдрою. Я відключився за кілька хвилин, а Тоха сів на переднє сидіння, аби спілкуватися з ним.

Деніс – айтішник. Віддалена робота дозволяє йому спокійно переміщуватись містами та країнами. Нещодавно він продав будинок в Азії та придбав новий, на цей раз у Єгипті. Увесь вільний час він присвячує кайтсерфінгу, навіть встиг відкрити власну школу. Деніс дуже здивувався, дізнавшись, що в Україні досі не легалізувати травку. Казав, що це досить дивно. Зрештою, ми не сперечались. Ну як ми. Я досі спав, а Тоха продовжував спілкуватися.

Деніс врятував нас тієї ночі, зберігши кілька годин дороги та відпустки, а ми пообіцяли наклеїти стікери з рекламою його школи кайтсерфінгу в Амстердамі та Брюселі. Ідеальне парі, ідеальне співпадіння. Ідеальний, здавалося нам, початок ранку. До Амстеру залишалося ще менше кілометрів.

Далі дорога пішла трохи швидше. Ми застопили не дуже балакливого німця, який спочатку не вдуплював, де знаходиться Україна, а потім згадав про Чорнобиль і всю дорогу розповідав про свою сестру, яка народилась того ж дня, коли стався вибух. Далі ми знайшли першого ліпшого чолов’ягу, якого попросили закинути нас безпосередньо на трасу до Амстеру.

– Я знаю класне місце, вам сподобається.

– Супер.

Місце і справді спочатку здавалось класним. Воно було дійсно крутим і гарним. Навіть затишним, але впродовж трьох годин біля нас ніхто не зупинявся. Сьогодні ми мали дістатися нашої цілі. Ми пройшлися вздовж хайвею, знову повернулись до заїзду на трасу. Знову пішли до хайвею. Повернулися туди ж. Гугл показував, що у маленькому містечку поряд є заправка, звідки йде непоганий стоп. «Краще рухатись хоч якось», – лунало в голові. Ми рухалися далі.

Протягом п’яти годин ми блукали маленькими німецькими містечками у пошуках хоча б натяку на те, як нам дійти до іншого заїзду на трасу. Заправки відпали самі собою: міста були майже мертвими за кількістю людей на вулицях. Що й не дивно за тієї температури, що трималася з обіду. Карти дві виводили нас на саму трасу. Точніше, на міст над нею. Якоїсь миті ми навіть почали прикидати, як легше звідти спуститися, та де безпечніше падати. Але на цей раз інстинкт самозбереження не протупив.

– Ми у сраці.

– Повній.

Ми застрягли незрозуміло де. Ніхто не зупинявся на наші підняті пальці, нікому не було справи до наших запитань. Місто було мертвим не лише від спеки. Воно було соціально мертвим до нас. Повне ігнорування. Це злило та збільшувало азарт водночас. Рано чи пізно ми мали виїхати звідси. Або вийти.

Гугл показав нам автобус, який мав довезти нас до іншого маленького села, звідки ми після години дороги пішки вийшли б на заїзд. Тепер була інша проблема – знайти цей автобус. Ми присіли на одній із зупинок. Ані людей, ані автобусів. Трохи відсидівшись, я вирішив пройтись та пошукати інші зупинки, аби ми вдвох не тягли рюкзаки. Десь за поворотом назустріч йшла приємна пані у ще не дуже поважному, але достатньо дорослому віці. Бабуся, яка, здавалося, зараз витягне якусь їжу і простягне.

– Вибачте, мем, ви не знаєте, як тут знайти 57 автобус? – запитав англійською.

– Тут немає автобусів. Може, шатл-бас?

– Ну так, типу того.

– Так, так чи ні?!

– Шатл-бас, єс.

– Шпрехен зе дойч? – вона раптово перейшла на німецьку.

– Найн.

– Інгліш? – пані знову повернулась до англійської.

– Ну ми ж з цього і почали.

– Рашн?

– Давайте.

– І чего ти мнє голову морочіш?

Ми посміялися вдвох. Невідома пані була родом із Киргизстану, але майже все життя провела тут. Вона довго не могла зрозуміти, як із Одеси я опинився тут, а ще більше здивувалася, коли почула про автостоп. Мовляв, стопити тут – це тупість, місто реально мертве вдень. Мені б вистачило самого факту діалогу, але через кілька секунд пані пояснила, як можна вийти на трасу. Навіть без стрибків із мосту. І навіть без шатл-басів й автобусі.

– Іди просто прямо дві зупинки. Далі буде нове містечко, там буде заправка, китайський ресторанчик і заїзд на трасу до Амстердаму, – сказала вона російською.

Між собою ми назвали пані бабусею-киргизкою. Для нас це була ніби перша поява Христа. Ми сумнівались, але йшли за її вказівками. Сумнівались ще більше, коли вийшли у якесь поле, але продовжували йти. Коли закінчилось поле та почались ліси, я почав сумніватися у собі: раптом я просто перегрівся і нічого не було. Або щось наплутав, що більш реально. І ми знову будемо у сраці. Тільки більшій сраці, бо тут шанс побачити людину ставав все меншим.

Через півгодини ми побачили контури нового містечка. Згодом уперлися прямо у заправку, а праворуч від неї був китайський ресторанчик. Трафіку не було зовсім, але це нас не налякало. Ми бачили місце з їжею — чимось, хай і не таким рідним, як «Марія», але максимально доступним. За нами з ресторану вийшов дідусь із довжелезною бородою. Нетиповий такий німецький дідусь. Ні, цьому не вистачало лише крутого байку та сережки в вусі, аби рванути на якийсь крутий рокерський фестиваль. Що буде, те й буде. Запитаємо.

Друге пришестя відбулось завдяки Гарорду. Він без проблем погодився вивезти нас на трасу, але відмовився від фотографій. Ми не наполягали. Це не був порятунок-порятунок, але Гарорд зміг вбити стільки сумнівів, що ми знову повірили в Амстердам. Сьогодні. Через двадцять хвилин ми проїхали один із мостів, з якого споглядали трасу. Ще через десять ми були на найкращій заправці у світі. Бо до Амстердаму залишалося менше сотні кілометрів.

Третіми святими, які врятували нас, була молода пара з Німеччини. Вони їхали в Нідерланди, аби покататися на велосипедах і трохи відпочити. Він вивчає в університеті політологію, вона – медик, що мріє працювати в онкології. Ми не запам’ятали їхні імена. Їхній образ для нас – це старенький помаранчевий фольц (фургончик Скубі-Ду), на задньому сидінні якого ми під’їжджали до Амстердаму.

Дорога підкорилася нам за дві доби. Ми вже не відчували себе зірками стопу, не вірили у постійну фортуну. Хотілося просто кинути десь кості та відкрити банку з пивом. Це не було стрьомно чи небезпечно. Це було несподівано та незнайомо для нас. Ми дякували подумки Денісу та бабусі-киргизці. Дорожній знак із Амстердамом промайнув у вікні фургону. Ми доїхали. Ми, бляха, доїхали.

Дмитро Журавель

Залишити коментар