Вівторок, 26 березня

Перше вересня без квітів

«Замість квітів на 1 вересня українцям пропонують пожертвувати гроші онкохворим дітям» − такими заголовками ряснів інтернет напередодні Дня знань. Усе більше людей відмовляються від «марнування грошей» на букети вчителям, віддаючи кровні гривні на інші благі справи. Але наскільки правильними і шляхетними є такі жести?

Якось викладачка педагогіки розповідала нам, студенткам філфаку, як її розподілили до села – тоді ще відпрацьовували три роки після отримання диплома. Замовила вона, каже, новий костюм у місцевої кравчині. Та ретельно зняла мірки, довго шила, а коли замовниця запитала, коли ж нарешті буде готовий костюм, відповіла: «Ой, що Ви! Я так стараюся – це ж для вчительки!»

Історично склалося так, що вчителі в Україні мали авторитет і шану. Тут можна пригадати й латинське magister dixit, яким у середньовічній Європі припинялася будь-яка суперечка. «Учитель сказав», усе! Ніхто на Землі не знає краще за вчителя, мудрішим є тільки Бог.

В Україні ж освітяни фактично перебрали на себе функцію інтелектуальних еліт, у складні історичні часи рятуючи українську мову та духовність. Усім відомий факт, що, наприклад, вчителі російської мови у радянські часи отримували вищу зарплатню, ніж вчителі української. Тут аби тебе за націоналізм не ув’язнили, і то радій.

Ця професія ніколи не була прибутковою, добре оплачуваною, грошовою. Але соціальна роль вчителя протягом десятиліть і століть лишалася непохитно вагомою.

Digital Age, доба інтернету, ба навіть ще раніше – перехід від соціалізму до капіталізму – спричинили перегляд соціальної драбини. Головним чинником поваги стає успішність. Чи не єдиним лекалом успішності стає персональний дохід. Маєш гроші – людина успішна, не маєш – лузер. Оце вчорашнє «вчителька моя, зоре світова» направду втрачає актуальність. Інтернет наповнюється жартами про те, що за кожною успішною вчителькою мусить стояти її чоловік, який би оплачував їй це хобі.

Те, що було б нечуваним ще якихось три десятки років тому, стало реальністю: на батьківських зборах можна почути крики на класну керівничку, удома при дитині обговорюють, що «вона» геть знахабніла, треба писати колективну скаргу, в особливо елітних школах спілкування учнівських мам із вчителькою часто взагалі нагадує серіал із придворними інтригами. Статус учителя, як пам’ятник Леніна, посипався з п’єдесталу.

А діти все бачать і чують. Дорослі понизили вчителя до рівня обслуговувального персоналу, десакралізували шкільне отроцтво, замінили храм науки «освітніми послугами». До того ж Youtube знає більше за шкільну програму й розказує цікавіше за Марію Іванівну. Де взятися повазі?

Перша вчителька мого сина зверталася до всіх батьків свого класу на ім’я. Ми їй – «Ларисо Леонідівно», вона всім – Саша, Таня, Свєта, Петя. Перший час я впадала в ступор, оскільки сама давно вже була Тетяною Василівною, теж освітянкою, і чому це, власне… А потім до мене дійшло. У престижній гімназії вчителька була змушена штучно встановлювати вертикальну дистанцію між собою і батьками, аби ті її не з’їли. На якому б мерседесі ти не приїхав до школи забирати сина, ти тут просто Вася, на «ти», а вона – Лариса Леонідівна, на «Ви». І, знаєте, якось не наважувалися дорослі порушувати встановлений лад у класі. І панувала здорова атмосфера, і діти любили Ларису Леонідівну.

Ритуал дарування квітів перед початком нового навчального року – це не про гроші й не про квіти. Це гештальт, це обопільний уклін на татамі, це встановлення правил гри й соціальних ролей, це налаштування маленького споживача освітніх послуг на правильне їх споживання.

В Європі всі один одному усміхаються у громадських місцях. Незнайомі люди незнайомим людям. Нещирі усмішки, кажемо ми. Може, й нещирі, однак тотальний ефект – дружелюбне, неагресивне суспільство загалом. Так само й першовересневі букети – визнання соціального статусу професії, налаштування дітей на авторитет учителя, запуск психологічних механізмів співпраці.

А потрібні чи непотрібні ці квіти вчительці, нехай вирішує сама вчителька, яку й без того ображає держава, реформи й міськвно.

Щодо онкохворих дітей, то тут, вважаю, допомога потрібна не «замість» і не «на перше вересня». Одноразовими бувають пластикові стаканчики, а благодійність – стан душі й спосіб життя.  

Тетяна Монахова

Залишити коментар