Понеділок, 19 жовтня

Жаби. Прокляття чи?

Віра з дитинства боялася жаб. Панічно. Відтоді, як в останній день їхньої з мамою відпустки сільські хлопчаки кинули на неї-малу здоровенну таку ропуху. Та вдарилася дівчинці у груди, а потім впала їй під ноги, мабуть, перелякана не менше за малючку в білих трусиках.

Дівчинка несамовито заверещала й із небувалою швидкістю помчала у двір до мами, все ще відчуваючи на голих грудях дотик тої вологої холодної істоти. Мама ледве заспокоїла малу, але на тому історія не скінчилася. Переляк був таким, що плоди його родина пожинала у місті, вдома, практично щоночі. Загалом спокійна та слухняна дівчинка вкладалася у ліжко, мама читала їй казку із книжки чи вигадувала сама якусь історію, потім цілувала доню, затишненько вкривала її ковдрою, вимикала світло, залишивши тільки маленький нічник, і йшла доробляти свої справи. Дитина мирно спала. Але щоночі десь після опівночі батьків підкидав несамовитий вереск Віруні – та схоплювалася у ліжку на ноги, ридала, верещала й виривалася, коли її намагалися взяти на руки. Але мама з татом таки помалу заспокоювали дитину, заціловуючи і вговорюючи, що все добре. Але коли питали, що їй наснилося, дівчинка вже нічого не могла пригадати. Невдовзі вона знову засинала і спала вже до ранку.

Ці тортури повторювалися щоночі. Батьки вже не вкладалися спати, чекаючи на черговий напад страху. Зрештою, мама взяла Віруню і пішла з нею в поліклініку до дитячого невропатолога. Щось же треба було з цим робити.

Немолода лікарка уважно вислухала маму, так само уважно обстежила дитину, крадькома глянула на медсестру і відрядила її до регістратури по чиюсь карточку. Щойно та вийшла, лікарка взялася щось рясно писати у Віроччиній карточці і, не підводячи очей, промовила:

—         До бабки б вам сходити, мамочко.

—         Куди? – перепитала молода радянська мама, звісно, атеїстка і комсомолка.

—         До бабки. Яка переляк знімає, — так само, не підводячи очей, повторила сива лікарка.

—         А де ж… Де ж я її шукатиму? Може… може, якихось пігулок, крапель нам випишете? Заспокійливих?

—         Випишу, звісно, — не стала сперечатися мудра лікарка і продовжила щось строчити нерозбірливим почерком.

Дорогою з поліклініки молода мама купила в аптеці чайний збір на базі заспокійливих трав, а потім ще коробочку з гарненькими тістечками, які випікали неподалік від поліклініки у кондитерській. Усе це мало потішити доню й відволікти її від страшних сновидінь. Чоловікові навіть говорити не стала про дивну пораду невропатолога. Скаже, забобони доісторичні, які там бабки, та ще й у столиці!

Увечері Віруня справно насолодилася тістечком із заспокійливим чаєм, але ця ніч нічим не відрізнялася від попередніх, розірваних істеричним несвідомим криком дитини.

Наступного дня мама поділилася проблемою і порадою дивної лікарки з іще одною матусею на дитячому майданчику. Та, так само ховаючи очі, тихо сказала, що у них було щось подібне, і вона знає адресу й телефон «бабки», до всього, ще й у їхньому районі.

Мама зателефонувала й домовилася про візит наступного ранку. З собою мала привести Віруню і принести трилітрову банку води.

У коридорі звичайної квартири у звичайній багатоповерхівці стояло п’ять табуреток, на яких сиділи люди – жива черга. Вони ж і відчиняли двері тим, хто приходив після них. Заходили в кімнату групами по четверо. Коли підійшла черга Віруні з мамою, вони ввійшли у звичайну кімнату і всілися на звичайний диванчик, пліч-о-пліч із іншими проблемними пацієнтами.

Перед ними на стільці сиділа немолода жінка звичайної зовнішності віку Віроччиної бабусі. Мама подумки констатувала, що ні на казкову Бабу Ягу, ні на якусь ворожку схожою вона не була.

Коротко, як на нараді, вона провела опитування на предмет проблеми кожного. Люди буквально одним реченням озвучували свою біду, жінка уважно дивилася на пацієнта й переводила погляд на наступного.

—         Кричить ночами. Жаби злякалася, — коротко прозвітувала Віроччина мама і обійняла дівчинку, яку тримала на колінах.

—         Давно кричить? – перепитала «бабка».

—         Майже два місяці.

—         Серця у вас немає! – мовила «бабка», зітхнула і перевела погляд на наступного.

Потім кожен поставив перед собою трилітрову банку з водою, знявши попередньо кришку, а жінка почала щось бурмотіти, напевне, читаючи молитви. Інколи вона позіхала, хрестилася, але не переривала свого бурмотіння. Молода мама скосила око і побачила, що всі сидять, мов закляклі, але на собі вона ніякого впливу не відчула і стала роздивлятися кімнату. Звичайні меблі, імпортна «стєнка» — тісний ряд шаф майже до стелі, кришталеві салатниці і бокали у серванті, чиїсь фотографії і невеликі іконки поруч, на стіні такий собі синтетичний килим, під ногами – палас, скручений до половини кімнати, тобто – територія господині з ним, місце для відвідувачів – без нього. Пацієнти не розувалися.

«Бабка» знову позіхнула, маленька Вірочка повторила позіхання і зробила «потягшки». Мама цитькнула на неї, і обидві знову заклякли нерухомі.

Після сеансу господиня веліла всім діяти однаково – щоранку пити по півсклянки тої води натщесерце, а як закінчиться, то зателефонувати, записатися і прийти ще раз. Всі дякували і залишали на журнальному столику обумовлену завчасно кількість рублів.

Вірочка з мамою виходили з кімнати останніми. Навздогін їм жінка спитала, чи дитина щось їла зранку.

—         Ні. Ви ж казали натщесерце прийти, — озирнулася молода мама.

—         То напої її прямо зараз. І умий тою ж водою. А ти, дитино, жабів не бійся. Люди бувають інколи набагато бридкішими. А жаба – то божа тварина. А може, то тобі Знак.

—         Що? – здивовано перепитала молода мама, але жінка махнула рукою вбік коридору, бо вже наступна партія стражденних тупцяла в дверях, бажаючи ввійти.

Не знати як, але воно помогло. Причому – з першого разу, як не дивно це було і самій мамі, і чоловікові, якому вона таки мусила ввечері розповісти про таємно вжиті заходи. Вони вклали Віруню спати і, вже за звичкою, не лягали самі, очікуючи тої страшної години. Але дитя спало мирно і опівночі, і о першій години, і о другій, коли насторожені батьки, поглядаючи на годинник, таки вирішили вкладатися й самі. Всю ніч дослухалися, приглядалися – тиша та спокій панували у маленькому ліжечку.

—         Слава Богу! – пробурмотіла сонна молода мама-атеїстка.

—         Смішна ти, сходила до якоїсь знахарки, а дякуєш Богу! – хмикнув молодий тато, — Маячня то все, але якщо дитину попустить – то і дяка їм.

Вони обійнялися і вперше за два місяці спокійно й мирно заснули.

Минуло багато років, і доросла Вірочка дуже смутно пригадувала ту епопею з «бабкою», хіба що за маминими розповідями. Пішла вже в історію країна масових атеїстів, тепер усі навпаки масово увірували, записалися хто у християни, хто у буддисти, хто у мусульмани, хто у раніше взагалі невідомі відгалуження віри. Соціум вголос визнав альтернативну медицину й паранормальні здібності цілителів, Віра виросла, вивчилася на дизайнера жіночого одягу, вийшла заміж, розлучилася, завела своє ательє, отримала певне визнання – все змінилося. Але жаби лишилися жабами, і доросла Віра все ж таки намагалася з ними не перетинатися, навіть у сувенірних ятках обходила стороною всякі жабостатуетки.

Але ніякі молитви і заклинання не можуть видалити з планети Земля певний вид тварин тільки через хворообливу неприязнь до них симпатичної жіночки творчої спеціальності. Тож, жаби їй інколи траплялися. Наприклад, біля річки чи в лісі, де вона здригалася від одного погляду навіть на милих жабенят й оминала їх десятою дорогою.

Одного разу її запросив на романтичну вечерю арт-менеджер цікавого проекту, який вони мали обговорити. Віра усвідомлювала, що вечеря їхня може отримати певне продовження, бо вже давно прагнули розвитку її ділові стосунки з Ігорем. А чому б і ні? Обоє вони наразі самотні, як кажуть, «у пошуку», хоч кожен того не афішує, і виглядають ці взаємини діловими стосунками з неділовою перспективою. Тож вечеря мала шанс стати знаковим поворотним пунктом у статусі обох.

Тераса заміського ресторану була збудована над озером, вечірня свіжість і аромат лісу тішили після столичної спеки, хлюпотіння дрібненьких хвиль заспокоювало, вишукане меню тішило рецептори пари. Ігор обрав страви на свій розсуд — так вони домовилися. Вино розслабляло й навертало до розмов не про виробниче, а про особисте. Гра поглядів спліталася з грою слів; чим темніше ставало на вулиці, тим яскравішим здавалося полум’я свічок на столі…

—         Дивні якісь птахи, — мовила Віра, роззирнувшись навколо — вже звечоріло, а вони все співають!

—         Птахи? Ти серйозно?! – хмикнув Ігор.

—         Так, чуєш, які трелі? Може, то у них шлюбний період? Правда, я дитя асфальту, відрізняю хіба що ворону від голуба біля міських сміттєбаків. А! Ще знаю синичку і снігура! А диких птахів тільки по телевізору бачила, — засміялася Віра.

—         Ходи, я тобі покажу тих птахів, вони, мабуть, усю ніч співатимуть! – Ігор загадково всміхнувся, подав супутниці руку і вивів її від столу до перил тераси.

Молода жінка, злегка похитуючись на високих підборах, дійшла до перил, взялася за них і закинула голову вгору, намагаючись побачити у верховітті тих загадкових птахів. Але здавалося, що голоси їхні відбиваються від дзеркального озера і долинають ніби знизу.

—         Он твої птахи, дивися, — вказав пальцем кудись у комишиння Ігор.

Віра недовірливо глянула на нього і прослідкувала поглядом за його вказівним пальцем. Ще якусь мить вона «наводила різкість», аж раптом плечі її піднялися мало не до вух, жінка вся зіщулилася, обхопила себе обома руками й затрусилася, ніби від холоду…

Внизу, на межі води й берега, освітлені ресторанними ліхтарями, сиділи десятки дебелих жаб, які вібрували, надували щоки круглими міхурами та випускали у вечірній світ довгі трелі-мелодії, вочевидь, закликаючи протилежну стать кохатися, розмножуватися і плодити собі подібних потвор…

—         Матінко… — простогнала молода жінка. – Я зараз зомлію…

—         Віро, ну, чого ти, як дитина? Глянь, які милі! Співучі, без комплексів щодо зовнішності, самодостатні істоти.. Гладенькі, зелененькі…

—         Замовкни! – рвучко відірвалася від перил жінка. — Цить!

—         Та кинь! Ти ж не серйозно?! – спробував обійняти її Ігор.

—         Тікати! Тікати! Тікати звідси! – буркотіла Віра, відбиваючись від його рук.

—         Ой, які ми ніжні! А як наминала щойно за обидві щоки фрікасе з жаб’ячих лапок із грибами під вино, то нічо було?! – зробив стратегічну помилку Ігор.

Після цих слів Віра перестала чинити опір, завмерла, випросталася, як струна, на мить зафіксувала погляд на своєму кавалері, скануючи відсоток правди у його словах, гикнула і знову рвонула до перил…

Стосунки не отримали логічного розвитку навіть попри вибачення кавалера і заброньований на добу номер у готелі при ресторанчику. Більше того – спільний арт-проект теж якось швидко згорнувся ще не народженим. А коли їм доводилося брати участь у дизайнерських заходах накшталт тижнів моди, Віра здалеку стримано кивала йому і уникала можливості хоч якогось спілкування. Ігор невдовзі втішився з юною моделлю, а Віра більше нікому не довіряла вибір меню для власного споживання.

Минуло ще чимало часу, і Доля закинула її у Францію на величезний ярмарок тканин і фурнітури для «швейників». Мало не всі країни світу були представлені у неймовірних розмірів павільйоні, де можна було ходити тиждень із ранку до вечора, і не все ще побачити. Віра давно мріяла відвідати це свято моди і можливостей, де крім продажів, були ще й покази, семінари, зустрічі, лекції і різне корисне спілкування з колегами й партнерами.

Вона цілком могла би обійтися там англійською, але її юна партнерка прийшла у світ моди саме зі світу перекладацького, знала три мови і була незамінним помічником на цьому заході.

Попри майже десятирічну різницю у віці, стосунки між Вірою і Станіславою були добрими, партнерсько-сестринськими, дівчина мала смак і ділову хватку, а ще її тато непогано підтримував фінансово перші дизайнерські кроки єдиної дитини. Тож співпраця була взаємно корисною, приємною і плідною. Віра відчинила перед дівчиною двері світу моди, та в свою чергу дмухнула свіжим вітром у вітрила нових колекцій уже знаної майстрині. Тож – у Париж вони полетіли разом.

Уже на місці Віра зрозуміла, що англійською вона може обійтися з багатьма учасниками ярмарку, хіба що крім самих французів. Дивно, але вони здебільшого воліли спілкуватися з усім світом своєю мовою. Правда, були винятки. Наприклад, Жан-Люк, представник невеличкої, але знаної професіоналами фабрики, яка виробляла вишукану фурнітуру не для промислового швейного виробництва, а для «haute couture» (французькою «висока мода» – прим. авт.) чи для індивідуального пошиву одягу для небідних верств населення. Він непогано говорив англійською, правда, його французьке «r» надавало місцевого шарму чужій мові, і Вірі це подобалося.

Вечорами, коли мурашник ярмарку затихав, Станіслава мчала на зустрічі з колишніми одногрупниками, які поїхали вчитися далі в Сорбону і кинули якір на берегах Сени, а Віра з Жан-Люком, який не був парижанином, але так-сяк знав місто, блукали вуличками, куди не доходять туристи. Вечеряли у невеличких ресторанчиках – «Тільки ніяких жаб!» – одразу виставила умову Віра. Він не наполягав.

Чоловік розповідав, як він колись приїздив сюди із провінції на канікули, спершу з батьками, потім із «girlfriend», яка розбила йому серце і вийшла заміж за багатого швейцарця, потім став приїздити у відрядження на ці професійні ярмарки… Він розпитував про Україну, вона розповідала в міру своєї англійської… Він казав, що українські дівчата дуже гарні. Вона сміялася й питала, звідки він то знає, якщо ніколи не був в Україні? Він пообіцяв приїхати.

Пообіцяв і приїхав. У яскравої краси місяці травні у неземної краси місто над Дніпром, де несамовито верещали весняні горобці, дурманив голову бузок, зачаровували око тисячі пінисто-білих пірамідок каштанового цвітіння, захитували прогулянкові кораблики й вагончики фунікулеру, дивували й захоплювали витвори місцевих митців на Андріївському узвозі… А щодо кількості красунь на квадратний метр київських вулиць – то це перевершило всю його колишню уяву.

—         Як ваші чоловіки з цим живуть? Здається, вони настільки звикли, що навіть не помічають! – щиро дивувався Жан-Люк… — Із десяти жінок, що сиділи навпроти мене у вагоні метро, дев’ять були красунями, а одна просто гарною… Страшна країна – Україна!

Вони знову блукали містом, вона показувала йому всесвітньо відомі красоти, а також свої улоюблені куточки, куди не доходять туристи, Станіслава інколи супроводжувала їх і перекладала. Одного разу вони вечеряли утрьох у затишному ресторанчику, розмовляли про різне, вибудовували плани наступнлї поїздки дизайнерок-українок у Париж на черговий ярмарок, обговорювали можливісать показу їхніх моделей. Станіслава оперативно перекладала, і романтичній парі не доводилося напружувати мізки, спілкуючись нерідною обом англійською. Дівчина рада була внести свій вклад у розвиток цих стосунків, їй подобалися обоє, здавалося, у них цілком може бути спільне майбутнє, чому б і ні?

Коли офіціант приніс рахунок, Жан-Люк дістав портмоне, вийняв із нього банківську картку, щоб розрахуватися, а також дістав візитівку і простягнув Станіславі. Та глянула на дрібненько набраний текст і на мить завмерла.

Mr Crapaud (фрацузькою «le crapaud» – жаба – прим. авт.) JeanLuc

Аccessoires exclusifs pour la haute couture (французькою «Мсьє Крапо Жан-Люк. Аксесуари для високої моди – прим. авт.)

Кинула погляд на француза, який саме розраховувався за вечерю. Потім обережно зиркнула на компаньйонку, ніби зважуючи щось…

«Казати чи ні? – подумала дівчина. – Казати чи ні?.. Мовчатиму! Хай самі розбираються. Мсьє Крапо… Мадам Крапо… Нічо так звучить по-нашому. Ніхто й не подумає! Аби людина була хороша!»

Міла Іванцова

1 комментарий

Залишити коментар