Понеділок, 26 жовтня

Уже не одне десятиліття в богемних колах точаться розмови про те, що з митців кудись зник масштаб. Наче вивітрився. Талант є. Характер — теж. Як і бажання вчитися. А от розмаху того, яким могли похвалитися Джульєтта Мазіна й Анна Маньяні, Соломія Крушельницька й Олена Пчілка — немає. Критики й теоретики часто сходяться на тому, що нині пишуть (співають, грають ролі) куди дрібніше, ніж колись. Хтозна. Можливо, кожне покоління славить своїх кумирів і не приймає наступних. Можливо, справа у якихось часових колізіях і масштабах. У будь-якому разі, коли переглядаєш кадри з Наталією Ужвій — приміром, у фільмі «Райдуга» — не полишає враження, що актриси такого обдарування народжуються не частіше, ніж раз на століття. 

Наталя Ужвій, поетеса української сцени

Фото: ck.ridna.ua

Наталія Ужвій народилася 8 вересня в Любомлі, на Волині. Найстарша донька в багатодітній родині, вона дуже рано навчилася допомагати батькам. На її плечі лягла турбота про молодших братиків і сестричок. У сім’ї не було таких великих статків, щоб дати освіту всім дітям. Мала Наталія долала цей шлях самотужки — як уміла: «Мене віддали до кравчині… я вмію шити, вишивати, Це лиш потім стало у пригоді. Проте я мріяла вчителювати. Готувалася до іспитів сама. Удень — у майстерні, а ночами при свічці перечитувала десятки книжок. Іспиту екстерном дуже боялася. Проте витримала його й у 16 років стала сільською вчителькою».

У сільській школі їй самій довелося викладати й арифметику, й мову, й географію, та ще й одночасно у трьох класах. Спершу працювала у двох невеличких селах, пізніше вчителювала в Золотоноші. Саме тут Наталія Ужвій уперше побачила аматорський театр і: «Втратила спокій… Проте ні в якому разі я не намагалася зрадити професії — чотири роки театр і школа були для мене всім. У Золотоноші почався мій “артистичний університет”. За шість років я зіграла 65 ролей…»

Спершу Наталія виступала під псевдонімом Алімова, оскільки батьки були категорично проти такого «легковажного» фаху доньки. Часто читали нотації про несерйозність і, навіть, непристойність акторської професії. Торочили, що порядній дівчині не личить рядитися й розважати червоноармійців і матросів. Радили зайнятися якимось справжнім ділом. Пізніше Ужвій скаже: «Найбільше ображає мене, коли в листах знаходжу легковажні міркування про акторську професію. Декому здається, ніби тому, хто щовечора виходить на сцену, та ще причепурений, гарно одягнений, у красивій перуці — живе незвичним життям, виголошує високі слова, а після вистави ще нагороджується оплесками, — все легко дається, все приходить само собою. Ні! Ой, як помиляються наївні люди!»

Наталя Ужвій, поетеса української сцени

Будинок у якому народилася видатна акторка. Фото: kp.ua

Узимку 1922 року, за порадою письменника Івана Ле, усупереч батьківській волі, Наталія рушає до столиці — буцім там десь є якісь «інструкторсько-режисерські курси». Жодних таких курсів Наталії в Києві знайти не вдалося. Вона вирішила, що повертатися додому, «впіймавши облизня», не годиться — і попрямувала просто до Першого українського театру імені Шевченка. А раптом пощастить?

«Зовнішність і поведінка моєї співбесідниці настільки мене зацікавили, що я запропонував їй скласти іспит негайно (у фойє театру). Дуже хвилюючись, почала вона читати вірші, монологи… Захопившись, я перейшов до діалогів і як партнер швидко домігся повного контакту з дебютанткою. Вогонь у її виразних очах то згасав, то знову спалахував», — згадував пізніше режисер театру й педагог Наталії Ужвій Іван Мар’яненко.

«Цей перший професійний театр був для мене школою, де я вчилась у майстрів. Літом 1922 року ми жили й готували репертуар у Святошино, там було багато зруйнованих дач. Три стіни й дах був — нари й сіно, подушки возили з собою — все наше майно завжди було при нас. На підвіконні — жаровня з вугіллям, я варила собі сочевицю. Хазяйці за кімнату я мила підлогу або щось шила», — ось такий невибагливий побут був у першої української володарки «Оскара».

Театр тільки називався київським, а насправді жив суцільними гастролями. І більші міста, і такі невеличкі, як Лохвиця, Пирятин і Лубни, миготіли перед очима юної актриси, постійно змінюючись.

Наталя Ужвій, поетеса української сцени

Наталія Ужвій в образі шевченківської Катерини. Фото: valeriybolotov.at.ua

Група акторів надовго затрималася в Одесі — щоб заснувати там Державний театр української драми. «До відкриття ми готували виставу “Полум’ярі”, яку модерно поставив Борис Глаголін, — пише Наталія Ужвій. — Мені пощастило зіграти головну роль, і я, щоб вразити глядача, придбала в комісійному для своєї героїні хутро з лисиці, японський халат із драконами і величезну брошку зі штучними самоцвітами. Дуже хотілося сподобатися публіці. Прем’єра пройшла з великим успіхом. На ній був присутній сам автор — нарком освіти Російської Федерації Анатолій Луначарський… Це був, буквально, шалений сезон, що не вистава, то “бум”, і який! Мені сказали одесити: “Вам ми даємо паспорт, ви такі да — артистка”. Як мені вистачило сили, головне глузду, не здуріти?!» — згадувала Ужвій.

Уже відчувши, що воно — слава примадонни — Наталія Ужвій приймає запрошення Леся Курбаса, й 1926 року стає актрисою театру «Березіль». Її скромний дебют — маленька, майже непомітна роль служниці. В одній зі сцен Наталія мала стояти збоку й просто сміятися. На другий день рецензент написав, що «так сміятися може лише великий митець».

«Курбас навчав нас, акторів, володіти своїм тілом, підкоряти його внутрішньому стану образу. Виховував у нас почуття міри, тобто вчив суворо відбирати як внутрішні, так і зовнішні засоби виразності. Нарешті Лесь Курбас вчив нас мистецтва перевтілення. Із цією метою він кидав акторів буквально з холодного в гаряче», — пише Ужвій.

Саме цей період її творчості критики вважають найпліднішим, найяскравішим. Окрім роботи в театрі, Ужвій встигла знятися у трьох фільмах: «Пілсудський купив Петлюру», «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило».

Наталя Ужвій, поетеса української сцени

Фото: hroniky.com

Саме тоді, в 1926-му, Ужвій вийшла заміж за поета-футуриста Михайля Семенка. Через рік народила сина Михася.

«Не забути мені харківські 20-ті роки: гуртожиток у Жатківському провулку, у дворі двоповерховий будинок, де існувала коридорна система, напевно, колись тут був поганенький готель. Увесь цей будинок заселяли молоді письменники, художники та ми — актори театру “Березіль”. Проти кожної кімнати якісь ящики-тара, так-сяк пристосовані для примуса. Скільки було цікавих зустрічей у цьому неказистому будинку!»

Їхнє сімейне життя, на жаль, не склалося. Деякі сусіди й інші очевидці кажуть, що невістку не любила мати Семенка. Дехто нарікає на складний і нетерпимий характер поета. Ще дехто каже, що родину згубив богемний спосіб життя — з його свободою, пиятиками та розмовами до ранку.

Настали кляті тридцяті. У 1933-му, коли Семенка арештували, а сина Михася оголосили «дитиною ворога народу», для Наталії Ужвій почалися чорні дні. Страх оселився в помешканні надовго й усерйоз. Він жив у кожній шпаринці. Не давав спати ночами. Змушував прислухатися до кожного шурхоту та кроку. Над театром теж збиралися лиховісні хмари. Особливо — над Курбасом. Люди у френчах запропонували: «Або ви ставите підпис під колективним листом проти нього, або — крім чоловіка — втратите ще й дитину». Вона вибрала дитину. Хто насмілиться судити її?

Племінниця Наталії Ужвій згадує: «Ми довго в родині цієї теми не порушували. І тільки коли у мене з’явилася дочка, тітка Наташа, уклавши дитину спати, раптом мені сказала: “А тепер ти розумієш мене?” І розповіла про ці події».

У «Березолі» після всього Ужвій залишатися не могла. Тому 1936 року прийняла запрошення Гната Юри та перебралася до Києва. Тут, у Київському державному академічному українському драматичному театрі імені Івана Франка вона пропрацювала решту життя — довгих 50 років.

У театрі вона зустріла своє останнє кохання — актора Євгена Пономаренка. Молодший за Ужвій на 10 років, він полонив її серце. Вони завжди радо приймали гостей. Вони вміли бути щасливими в усі часи. А часи спершу були чорні. Якось, повернувшись із театру, Ужвій знайшла записку від брата: «Зі мною сталася велика неприємність… Я затриманий органами НКВС… Твій Женя». А через кілька тижнів іншу: «Пишу тобі з тюрми… Назар». Лише через 20 років Наталія Ужвій отримає папірець, із якого дізнається, що обох її братів було реабілітовано за відсутністю вини. Посмертно.

Наталя Ужвій, поетеса української сцени

Фото: primetour.ua

А поки що був 1937-ий. Прислухання до кроків у коридорі. Страх у кожній шпаринці. Вина. І — робота в театрі, у яку занурювалася з головою. «Той, хто бачив Наталію Ужвій в “Украденому щасті” Івана Франка чи в комедії Шекспіра, або чув, з якою незрівнянною грацією і простотою читає вона “Трактористку” Павла Тичини, — той не сплутає її у своїй пам’яті із жодною іншою артисткою — стільки ніжності, лукавства й істинної української співочості у створених нею образах» — писав Іван Кочерга. «Я бачила Шекспіра на багатьох сценах світу, але в Києві Шекспіра прочитали та відчули краще, глибше, багатогранніше, зіграли свіжо, соковито, молодо. Бачити Ужвій у ролі Беатріче — значить бути присутнім на святі істинного мистецтва», — захоплено відгукувалася французька актриса Франческа Гааль. А роки були ще ті самі. Кляті…

Друга Світова застала Наталію Ужвій на гастролях у Москві. Евакуація. Тамбов. Семипалатинськ. Ташкент. І повсюди — прем’єри, глядачі, оплески. Не зважаючи на час. Усупереч часу. Гра на сцені. Виступи на передовій і в шпиталях. Робота. Головне – робота.

На роль у фільмі Марка Донцова Ужвій погодилася не відразу. «Не видел и не вижу в роли Елены другой актрисы, кроме Вас. Есть специальное решение по поводу Вашего участия в картине. Ванда Василевская и Александр Корнейчук похлопотали, чтобы Вас временно отпустили из театра. Ждем.» — писав їй режисер. І вона поїхала.

«Зараз просто не віриться, що могла відмовитися від “Райдуги”, проте тоді надто сильні були мої вагання, сумніви — чи зможу? Кожен епізод кориться, кожна сцена запам’яталася — надто багато сил було викладено в них, надто все було пережито. Подібне не забувається», — згадувала пізніше.

Стрічка отримала «Оскар». На Бродвеї довжелезні черги не розсіювалися 14 тижнів. «У неділю у Білому домі дивилися “Райдугу”. Я запросив професора Чарльза Болена перекладати нам. Але ми зрозуміли й без перекладу», — писав Франклін Рузвельт. «Демонстрація фільму супроводжується постійними аплодисментами та схлипуваннями. У нас з’являється бажання розцілувати героїв і взяти участь у покаранні ворогів», — відгукувався рецензент «Резистанс». «…ми помстилися ворогу за смерть Олени Костюк, за по-звірячому розстріляне дитя та за тисячі замучених людей», — писали їй із фронту. Чи була вона від цього щаслива? Ужвій усе життя хотіла грати на сцені сильних жінок із драматичною долею — щоб роль була складна, неоднозначна, з діапазоном. Щоб у глядача серце стискалося. І грала. Але, на жаль, не тільки на сцені й знімальному майданчику…

Наталя Ужвій, поетеса української сцени

Фото: gymnasia-luboml.ucoz.ua

Після того, як від менінгіту раптово помер син Михась — студент, що подавав великі надії, добре вчився й пробував себе у творчості — Наталія Ужвій щодня ходила на цвинтар. Годинами стояла над могилою. Або просто сиділа вдома коло його портрета. Про сцену довго не хотіла навіть чути. Думала, що все скінчилося. Але нерозтрачених сил і таланту було ще надто багато.

У день вистави вона, зазвичай, нічого не їла, тільки пила каву. У театр приїздила за півтори години до початку вистави. Після третього дзвоника вже жила на сцені. «Поруч із Ужвій завжди почувалася легко, природно. Наталія Михайлівна ніколи не дозволяла собі ні зверхності, ні капризів, притаманних акторам-зіркам», — згадує акторка Юлія Ткаченко. Діловий костюм і зірку Героя соціалістичної праці Ужвій здебільшого тримала у шафі. Вдягала лише тоді, коли конче треба було поклопотатися про щось для когось із колег у високому кабінеті.

Трималася невимушено. До глибокої старості мала елегантний вигляд. Ходила навіть на театральні вечірки. Хоч сили й танули.

Із щоденника Євгена Пономаренка:

« — Лютий. Втомлюється швидко. Рухатися їй все важче.

— Березень. Лікарі стали приходити частіше.

— Квітень-травень. Наталці все гірше. П’є лише чай. Почалися нестерпні болі.

— Липень. Її не стало… Вівторок».

Її не стало 22 липня 1986 року. Похована на Байковому цвинтарі.

На цьому б можна поставити крапку, але ж — вона була актрисою. А значить — її, з усіма драмами, пристрастями, захопленнями, коханнями, зрадами й розчаруваннями — увібрала груба зерниста чорно-біла плівка. Вона досі там і царює, і править. Тож, на відміну від нас, смертних, з нею там уже нічого поганого не станеться.

Текст: Сергій Осока

2 комментария

  1. Надія Жук on

    Виявляється, стільки нестерпного болю ховається за рядками біографій успішних , здавалося б, людей. Такий важкий довгий шлях. Спасибі, Сергію, що з любов»ю провели мене життям талановитої і пристрасної людини. Мені здається , що наша історія в усіх проявах, зокрема — мистецтво, література, театр — належно не оцінені нинішнім поколінням. ще раз дякую.

  2. Я очень любила слушать радиоспектакли с участием Наталии Ужвий. Когда слушала «Кайдашева сiмм’я», все себе явно представляла. Мне тогда казалось, что лучше Ужвий ре то бы не смог озвучить эту роль.
    И смеялась и плакала. Очень люблю украински язык. Украинские театральные передачи «Театр перед мiкрофоном» ждала каждый вечер в 7:30. Освобождала себе этот небольшой клочок времени, садилась на кухне у радиоточки и слушала! Перебирая гречку или что-то делая руками, а уши слушали и душа летала где-то далеко. В том времени, о котором играли актеры.
    Спасибо.

Залишити коментар