Середа, 28 жовтня

Свобода чи царствіє? Або ж синдром вахтера як результат виняткової свободи

На одній із моїх робіт була унікальна жінка. Вона тримала у страху навіть директора, знала про всіх усе та трішечки більше. Вона одним поглядом могла налагодити миттю всі робочі процеси, підвищити ефективність і бігом помчати до результату.

Можна подумать, що вона працювала директором, але ні. Вона була звичайною прибиральницею, якій хтось, років із 30 тому, сказав: «Марія Іванівна, оце все ваше, й дивіться, щоби порядок був». От вона й блюла порядок, так, як уміла, так, як могла, а через брак інтелекту, могла вона робити це все з апломбом імператриці. У кожен кабінет вона входила зі шваброю так, ніби в руках у неї не швабра, а скіпетр. Навіть найважливіші переговори її величність могла обірвати словами: «Так, ану всталі й всє ушлі».

Останнім часом я почала жахатися, бо на кожному кроці у мене було дежавю та Марія Іванівна зі шваброю, й аж чується її голос: «Ану ноги бистро підняла. Ну й шо, шо проводи пообривала — посклеюєш». Довго не могла зрозуміти: звідки стільки людей із тим синдромом Марії Іванівни, точніше вахтера — а тоді додумкала.

Тут виявилося, що країною пройшла децентралізація, й от саме ця децентралізація наділила повноваженнями та реальною владою, усіх, хто ще недавно був Марією Іванівною, тобто гвинтиком одного великого механізму. А тут бац, і ти вже не гвинтик — ти сам собі ого-го який механізм. Ну й починається: «Ноги підніми!» — тільки в різному звучанні й інтерпретації.

Цим людям складно пояснити, де їхнє місце та чим обмежуються їхні компетенції, бо вони самі про свої компетенції ні разу за життя не чули. Й от живе собі така Марина Вікторівна, директор школи, на мінуточку. І тут їй бац — повідомляють, або й сама умом доходить, що держава обмежує свій регуляторний тиск на навчальні заклади, видає, здебільшого, не накази, а рекомендації, а це значить можна правіть. І починається.

Можна зачмирити хлопчика за зачіску, можна познущатися з дівчинки за колір волосся, а можна вийти та сказати батькам, що форма старого зразка набридла й терміново треба купити нову, он ту, з перламутровими ґудзиками. І якщо батьки таки оті з гвинтиків, то підуть і куплять, відлупцюють вдома дочку за рожеві коси, пострижуть сина. Зроблять усе, як скаже директор. Хоч директор і прикривається уставом школи, якого ніколи навіть на очі не бачила, у якому ні слова немає ні про зачіски, ні про колір, хіба що про форму, та й то таке. Такі Марії Йванівни взагалі не знають законів, які врегульовують їх діяльність, і вільно керують людьми-гвинтиками, які теж законів в очі не бачили. О так, колись я чула навіть: «Мені однаково, що там у вашій Конституції понаписувано».

Або от вчитель, не всі, звичайно, але їх багатенько. Їм теж сказали про певну автономію, і вони вже кричать: «Мнє ваши міністєрства нє указ». Або кивають головою на курсах із нової програми навчання, погоджуються, а самі таємно дістають букварик із юним Іллічем, роняють сльозу та голосять: «Мені однаково, що вони там понавидумували, я як учила 40 год, так і вчитиму. А ти сядь і не смій навіть пікнуть»

Або в лікарні. О, там теж дали свободи. І тепер імператриці розказують, шо їм однаково на все, що там придумали зверху, вони собі як працювали, так і будуть. І полетіли корпуси у вирій бізнес-оборудок, а раптом хтось питатиме, то скажуть, що то все міністерство понапридумувало, сволочі. Майже всі, хто скаржився на реформу, жодної з тез до неї і в очі не бачив. А чули лиш перекази вахтерок за мотивами переказів із телевізора. От і виходить лейтмотив: «Ми всє умрьом, ну а пока нажремся до отвала».

Про місцеві ради в маленьких містечках, смт і селах – усе те саме. Я якось спробувала з однією надавачкою адмінпослуг говорити. І закони їй цитувала, і накази зачитувала, ледь не гопак танцювала, а у відповідь чула: «Знаєте шо, дєвушка, ви ото там у свойом Києві закони читайте, а ми 50 год тому як требували чотири справки на справку, так і будем требувать».

Звичайно ж, я змальовую чорнушні варіанти, бо багато хто зміг правильно зрозуміти надану свободу й ту владу, яка дісталася слідом. Вони зрозуміли, що будь-яка влада – це ще й відповідальність. Велика відповідальність настільки велика, що не кожні плечі вахтерки витримають. Це відповідальність за рішення, за вчинки, за слова, за кожен подих, бо ти відповідальний не лише за себе, а й за тисячі, а може й мільйони людей.

В інших галузях і місцях вперті люди-механізми, які не звикли бути гвинтиками, вчать тому, що влада – це не скіпетр і не мантія, а здатність відповідати, принаймні, за те, що говориш. Ці незручні люди-механізми ходять і задають багато незручних питань, які й лікують хворого із синдромом вахтера. Бо ніякий вахтер не проміняє стілець і швабру на ту відповідальність, яку доводиться приймати, коли отримуєш ту владу. От тільки одне забувають вахтери, що вільним людям імператор не треба. А гвинтики… гвинтики легко перелаштовуються під будь-який механізм, і врешті виберуть вони той, що працює, а не той що ламає.

Татуся Бо

Залишити коментар