Середа, 19 червня

Канада. Вперше

Частина I

Я не відразу зрозуміла, що відбулося, коли моя валіза вдарилася об бордюр і в неї відлетіло колесо. «Тут має бути спуск із тротуару на пішохідний перехід, щоб зручно було везти дитячий візочок, валізу або ще щось. А як має їхати людина в інвалідному візку?» – подумала я, та спробувала перейти дорогу, але мене ледь не збила машина, яка не зупинилася на переході. Точніше декілька машин пролетіли повз, не звертаючи жодної уваги на мене  – пішохода, що намагався перейти дорогу за усіма правилами дорожнього руху.

Прямо перед очима знаходився напис на борді: «Ласкаво просимо додому». За три хвилини до того я вийшла на зупинці київського залізничного вокзалу з автобуса Скайбас, який привіз мене з аеропорту «Бориспіль» після довгого перельоту Торонто-Київ.

Канада. Вперше

Знаєте, як воно в дитинстві буває? Заходиш у поїзд, розкладаєш речі, вмощуєшся на полиці. А щойно поїзд рушає з місця, одразу хочеться їсти, та мама починає тебе годувати. І ти їси майже весь час, поки їдеш. Бо що ще робити в поїзді, коли попереду годин так дев’ять-десять дороги. Приблизно те ж саме відбувалося зі мною наприкінці літа, коли я вперше полетіла до такого далекого канадського міста Торонто. Дякую одній чудовій польській співробітниці аеропорту імені Шопена у Варшаві (дай їй, боже, гарного та багатого чоловіка й діточок спокійних, бо вона цього заслуговує), яка реєструвала мене майже останньою на цей особливий для мене рейс, і на моє прохання дати, якщо буде можливість, зручне місце — надала квиток у бізнес-клас. Це при тому, що я мала летіти звичайним економом, і була впевнена, що мені тільки й залишилося — місце в останньому ряду літака, де крісла навіть не нахиляються, а завжди знаходяться в одному положенні.

Взагалі-то бізнес-клас – це рай для соціопатів, інтровертів і навіть аерофобів. Тому що, коли ти сидиш окремо… Ні, не так. Коли ти лежиш у своєму майже закритому просторі, тебе бачить тільки стюардеса, яка обережно, щоб не бути нав’язливою, приносить їжу та напої (майже як мама у поїзді, тільки мама не наливала ото все смачне, що не можна дітям): просекко, шампанське, біле вино, сік, горішки, смаколики, перше, друге та компот, на десерт — сир із крекерами та фрукти, кава, чай і знову смаколики. Десь на другому підході ти і її виключаєш із кола свого спілкування, бо накриваєшся ковдрою, зручно вмощуєшся у кріслі, яке за допомогою трьох кнопочок перетворюється в чудове спальне місце, одягаєш навушники, дивишся фільм англійською та взагалі нікого не бачиш і не чуєш. Оті дев’ять-десять годин польоту пролітають (вибачте за тавтологію) швидше, ніж собі можна уявити. Якщо твоє літакове спальне місце у середньому ряду, ти взагалі не бачиш, що там відбувається «на дворі» — просто спиш, заколисаний монотонним звуком двигунів, теплою їжею та шампанським. Я летіла до найріднішої людини у світі – сина, якого я не бачила майже рік. Канада ще тільки починалась, а я вже знала, що мене чекає попереду тільки хороше: зустріч, радісні сльози, розмови про все на світі, Ніагарський водоспад і спокій.

До речі, про Ніагарський водоспад. Найбільше враження в мене було не стільки від фантастичної краси американського берегу цього природнього дива світу, скільки від спостереження за тим, як сімейна пара людей із обмеженими можливостями заїжджала на власних візочках до звичайного автобусу, що курсував цим курортним містечком. Як з’явилася спеціальна платформа, як до автобуса швидко та легко заїхала спочатку жінка, а за нею чоловік із квітами, як прибрали платформу й автобус рушив собі далі. Ці засоби пересування, на яких була ця пара, навіть не можна назвати візочками. Зручні, мобільні, простий в управлінні. І головне – ніхто з пасажирів автобусу не дивився на цих людей незадоволено.

Спокій – це, мабуть, головне канадське слово. Спокійно чекати, нікуди не поспішати, знати, що за цим автобусом максимум через п’ять хвилин буде просторий інший, що на всіх тротуарах є з’їзди на дорогу для зручності пересування, що повсюди ліфти, а весь громадський транспорт — низькопольний. А якщо ви молоді та спортивні, любителі велосипедних катань, але до місця гарної локації їхати далеко — можете поставити свої велосипеди на спеціальний багажник попереду автобуса, зайти в салон, сплатити за проїзд, доїхати до тієї місцевості, яка вам потрібна, зняти велосипеди з автобуса та спокійно поїхати далі. Голове у цій процедурі -слово «спокійно». І обов’язково – «зручно». Бо канадські люди, як здорові, так і з обмеженими можливостями, у можливостях не обмежені. Вони їздять на Ніагарський водоспад, у ресторани та торговельні центри, гуляють вулицями й живуть максимально активним життям у будь-якому віці, статусі та стані здоров’я.

Після поверення додому, мені доводиться майже щодня їздити київським автобусом № 56, що їде Кільцевю дорогою з Академмістечка до ВДНГ. І це, я вам скажу, справжній квест. Бо потрібно, по-перше, його дочекатися (він їздить раз на 20-30 хвилин), по-друге, швидко зрозуміти, що під’їхав саме твій автобус, бо є № 56, а є № 56Д, і вони їдуть до різних кінцевих пунктів. По-третє, спробувати зайти в нього у годину пік. А по-четверте, по-п’яте й далі, спробувати сплатити, бо інколи це не автобус, а маршрутне таксі, яке виглядає як звичайний автобус, і тоді незрозуміло, кому платити гроші, бо я не бачила жодного маршрутного таксі в Києві, у якому водій би видавав квиток. А якщо це автобус, то чи є кондкутор, і як закомпостувати квиток, стоячи на одній нозі на краю біля дверей, коли компостер знаходиться десь дуже далеко в салоні. І взагалі – навіщо потрібен той компостер, коли ти вже сплатив за квиток?

У Торонто система сплати у міському транспорті теж не відразу зрозуміла для тих, хто вперше приїхав до міста. Але після першого та єдиного пояснення, як дістатися з пункту А в пункт Б двома автобусами та метро, як сплачувати, де заходити і як попереджати водія, що ви хочете вийти, бо якщо він не бачить людей на зупинці, а у салоні ніхто не смикнув за спеціальну мотузку вздовж вікна, яка подає сигнал водієві – «на наступній зупинці хтось буде виходити», він може проїхати повз неї, я вже не мала жодних проблем із пересуванням містом на громадському транспорті. А ще дуже допомагали постійні аудіоповідомлення та яскраве табло з мапою станцій метро, які підсвічувалися різними кольорами в автоматичному режимі, щоб той, хто не чує або не розуміє мови, міг швидко зорієнтуватися, де він зараз знаходиться і яка станція наступна.

У мене немає дитячого захоплення чи ілюзій щодо гарного та прекрасного Торонто і поганого Києва. Я щоразу, повертаючись з іншої країни, обіцяю собі не порівнювати, не говорити: «А ось у них, а ось у нас», не зациклюватися на «зраді» — намагаюся зберігати позитивний настрій якомога довше. Бо взагалі-то я щаслива людина, яка має можливість подорожувати та дім, у який завжди можна повернутися. Але ж не можна не звертати уваги на прості речі. Бо саме вони говорять – Торонто – місто для людей. Тому що люди піклуються про нього, і воно віддячує їм своєю турботою

З вікна автобуса № 56 я бачу дуже альтернативний нетуристичний Київ. Цей Київ – непарадний і покинутий напризволяще усіма — і тими, хто тут живе, і тими, хто керує нашим містом. І тут дуже важко довго тримати позитивний настрій і впевненість, бо він схожий на пасинка, до якого нікому немає діла. Тому пасинок віддячує місту тим самим. Він брудний, захаращений і дуже галасливий. Я намагаюся знайти себе у цьому Києві, повз який я проїжджаю майже щодня, і сподіваюся, що ми усі маємо щось робити для міста, у якому живемо, і тоді воно також віддячить нам любов’ю. Віддячить усім – молодим і старим, здоровим і тим, у кого дійсно обмежені можливості в пересуванні. І не обов’зково, щоб це було, як у Торонто. Хай буде, як у Києві. Але зручно, чисто, спокійно та для людей.

Олена Богатиренко

Залишити коментар