Середа, 28 жовтня

Вікна на південь

По теперішніх мірках Женя вийшла заміж рано – у 20 років. Хоча мама казала, що в її юності 20-22 було «саме те». Але тепер дівчата здебільшого не дуже рвуться до шлюбу, хіба що за нагальної потреби. Потреби у Жені не було, просто вона так вирішила. І мала на то причину. Вона і собі ледве у тому зізналася, а іншим і взагалі знати цього не потрібно було.

Вирішальним фактором, щоби сказати Максиму «так», були… вікна на південь. Вікна його квартири. Дивно і несерйозно, скажете ви? І будете праві. Але…

Дівчина виросла в центрі Києва. Звучить? Аякже! Але у манюній кімнаті напівпідвального приміщення, в єдине вікно якої вона з дитинства бачила тільки ноги людей, які поспішали у справах повз їхній старовинний будинок, де мама працювала двірничкою. Мама не була ні п’яничкою, ні якоюсь нездарою, але так сталося. Вона боролася з усіх сил за місце під сонцем у цьому самому Києві. Для себе і для єдиної доні. Бо з чоловіком (Женіним батьком) та й із чоловіками взагалі у неї ніяк не складалося. Катерина, зціпивши зуби, трималася за життя у столиці, «аж пальці посиніли», як то кажуть. Квартирку цю їй дали, але півжиття вона за це відробляла – тягала баліями чуже сміття, мела двір чи розчищала його від снігу, мила височенні сходи ще царського будинку – і ніхто на Катю не нарікав. Навіть жаліли. Інколи пригощали Женю смаколиками або дарували якийсь одяг від своїх дітей. Мама дякувала і раділа, що не треба витрачатися на нові чобітки чи куртку. А Женя ненавиділа тих дарувальників і їхніх дітей і напружувалася при зустрічі, чекаючи фрази «А тобі личить моя куртка», яку ніхто так і не промовив. Усім було не до того. Життя у столиці швидке, і кому є діло до двірнички та її доньки, поки все гаразд із прибиранням. Так і мешкали вони у тому напівпідвальчику дуже близько до Золотих воріт.

Після дев’ятого класу Женя пішла зі школи в коледж, вивчилася на бухгалтера-економіста. Мама сказала, що це вам не двори мести – професія, потрібна всім і всюди, і за хорошої клепки в голові гроші можна теж мати хороші. Клепка у Жені була, як і бажання вирватися на іншу орбіту життя. Але душа її лежала до іншого. Чи то селянські гени, чи «пороблено», але вона не могла спокійно пройти повз різні рослини – кожне дерево, кущ, квітка на клумбі, в ящику на балконі, у кашпо на ліхтарному стовпі на Хрещатику або просто вазон на чиємусь підвіконні приваблювали її увагу і викликали неабияке хвилювання.

Може, вона вдалася у батька, якого ніколи не бачила і про якого нічого не знала, крім того, що він «сво-»? А може, хтось із її предків був селекціонером чи агрономом, а може, у минулому житті (як пишуть у книжках і показують в кіно) вона й сама була кимось таким, дотичним до таїнства вирощування прекрасних квітів, створення садів і парків. Передачу про Версаль вона дивилася зі священним трепетом, а картини Катерини Білокур могла роздивлятися на виставці в «Мистецькому Арсеналі» годинами. Вона, звісно, намагалася заводити вдома якісь вазонки з рослинами, але ж напівпідвал… Вижити на її вікнах могли хіба що квіти пластмасові. Та їх дівчина ненавиділа, вважаючи мертвими.

Працювала вона після коледжу бухгалтером на невеличкому підприємстві, там же познайомилася з водієм директора Максимом, швидко закрутився у них службовий роман. Женя ще й не думала про заміжжя, але… Але одного разу після кіно запросив її Максим до себе. В невелику однокімнатну квартиру в новобудові спального району. На 18-му поверсі з вікнами на південь…

Коли вони прокинулися вранці, сонце ще не вперлося у вікно, легкі напівпрозорі штори були закриті, але світла в кімнаті було так багато, що якась трепетна радість охопила дівчину. А коли вона вийшла на кухню, побачила на білому підвіконні такого ж білого вікна вазон із орхідеєю, а за вікном – балкон, порожній, як чистий аркуш, що дає простір для творчості, плани дівчини на майбутнє життя визначилися блискавично. Вона хотіла жити тут, із цими вікнами, цим балконом і з цим мужчиною, хай так. Він цілком її влаштовував у комплекті з вищеназваним. Невдовзі все так і склалося. Максим був на вісім років старшим, не проти вже «вити гніздо», дівчина йому подобалася – домовилися, а на початку осені й побралися.

Мама благословила:

– Йди, раз беруть. Хоч і швидко ви якось… Але далі видно буде. Для загального розвитку заміж треба хоч раз сходити. Мені не вдалося, хоч ти сходи.

Женя перебралася до Максима у «Білий дім» – так вона називала його квартиру. Будинок і справді був білий, кахлі у під’їзді теж світлі, стіни ліфта світло-сірі, а про кількість білого кольору та світла у Максимовому помешканні й говорити не треба.

Женя пурхала молодою господинею по квартирі та втілювала «покращення» на свій розсуд. Інколи вони чоловіку подобалися. Але здебільшого він ставився до них скептично, критично і невдовзі почав напружуватися, бо один за одним в його дім приходили нові мешканці, і не в гості, а жити разом. Молода дружина не могла стриматися, щоб не купити рослинку в горщику, яка, з її слів, «сама попросилася до мене» або «просто всміхалася мені, правда, яка мила?»

На свята Жені замість букетів дарували на роботі квіти у вазонах, так вона просила ще з весілля, інколи вона брала у когось черенок чи листочок «на розвод», інколи просто крала, бо ж, усім відомо, що «крадене краще росте».

Спочатку Максим посміювався з її хобі й називав молоду дружину юннатом, потім почав насторожуватися, спостерігаючи, як стрімко звужується його власний простір, а квартира перетворюється на філію якщо не ботсаду, то вже точно квіткового відділу великого будівельного супермаркету, куди Женя його не раз заманювала на вихідних – по добрива для квітів, по ґрунт, по нові горщечки, по…

Здавалось би – молода, симпатична, моторна, при фігурі й мізках, хороша господиня, смачно готує, солодка у ліжку – що ще бажати молодому чоловікові? Та він нічого більше й не бажав. Він бажав менше. Менше отого ботанічного безумства. Буркотів і з острахом чекав на весну. Бо первинний незайманий вигляд у його квартирі мав ще тільки балкон. Бо була зима.

Женя, захоплена новим життям у потоках світла, старанно ставилася до побутових обов’язків молодої господині і спочатку не помічала, що чоловік чимось напружується. Власне, вона не дуже на нього і зважала, окрилена своїм новим втіленням. Правду кажучи, вона прекрасно могла би жити тут і без нього і потайки усвідомлювала, що Максим не був центром її нового життя. Але час минав, і стосунки дали тріщину. Щоранку вона прокидалася першою, вставала з подружнього ліжка і йшла відкривати штори. Але спершу заходила за них і завмирала, якийсь час розглядаючи кожну свою рослинку, ніби вітаючись із ними.

– Ти би мене так любила, як їх, а так – один срач на вікнах… – буркотів з ліжка чоловік, зітхав і йшов у ванну чистити зуби.

 

Родина все ж таки розпалася. Максим все більше почувався чужим у власному домі, нервував, зривався на грубощі, Женя спочатку щиро дивувалася, потім стала огризатися, чинити опір, інколи бити на випередження… Бомбу з уповільненою дією було запущено, і вона спрацювала по весні, коли однієї ночі після сварки господар жбурнув з балкону свіжоповішений там ящик із землею для нових квітів, а потім велів позбутися всього того, що захаращило обидва підвіконня і не тільки їх.

– Я брав заміж тебе, а не ботанічний сад, а якщо ти без цього не можеш, треба було попереджати, що у тебе така залежність! Може, тебе лікувати треба?

– А може, тебе?! Каменюка у тебе замість серця! Як можна це не любити?! – ридала Женя, позираючи крадькома, чи не розтоплять її сльози льод в очах чоловіка.

Не розтопили. Натомість Максим згарячу сказав, що квартира ця взагалі не його, а орендована у знайомих, поки ті працюють за кордоном, і що він не хотів їй у цьому зізнаватися, але інакше до неї не дійде…

– О-рен-до-ва-на?! – прошепотіла Женя, і маленький її всесвіт вибухнув і розлетівся на тисячу уламків.

 

Женя повернулася до матері. Всі свої рослини подарувала продавчині з квіткової крамнички неподалік Максимового дому, з якою встигла подружитися за півроку життя по сусідству. Та співчувала молодій жінці, слухала про її біду, витирала сльози і розповідала про своє «невеселе». Вони не менше п’яти разів піднімалися в квартиру до Максима, поки винесли звідти всі вазони з рослинами. Але один Женя подарувала на прощання консьєржці, і не стільки з симпатії до неї, скільки знала: щоранку і щовечора Максим бачитиме той вазон у неї в прибудові, і хай йому гикнеться!

Продавчиня, треба віддати їй належне, записала Женін номер телефону і невдовзі навіть скинула їй на картку пристойну суму грошей, виручену за її квіти. І були ці гроші дуже доречними. Адже з тієї фірми дівчина звільнилася, а Максим залишився там.

Женя впала в депресію, лежала вдома у маленькій квартирці, яку ненавиділа з дитинства разом з її пародією на вікно, в якому замість сонця дріботіли різні ноги, видні по коліно.

Мати поспівчувала доньці, здивована, що аж таких обертів у новому житті набрало доньчине хобі, і сказала, щоби втішити:

– Мабуть, це був просто не твій мужчина. Як судьба тобі, то Бог дасть співзвучного. Прорвемося.

 

Весна вирувала у місті, і Женя таки вибралася зі свого підвалу і пішла блукати містом. Минувши Золоті ворота, трохи заспокоїлася, роздивлялася людей, квіти, молоде листячко, підставляла змарнілі щоки сонцю… Дійшла до метро. А далі й не згледілася, як доїхала до станції, звідки безкоштовний автобус возив людей у той самий величезний будівельний супермаркет, де найцікавішим для неї був відділ кімнатних та садових рослин.

Вона довго і безцільно блукала тим відділом, відчуваючи себе вдома, серед добрих друзів. Торкалася листя різних рослин, навіть розмовляла з ними, як із старими знайомими. Помітила, що на одному стелажі у рослин дуже пересушена земля, про що й суворо повідомила консультанту того відділу.

Високий стрункий хлопець знітився, вибачився, чемно сказав, що неодмінно виправлять ситуацію. У них зав’язалася розмова про рослини, Женя аж ожила, очі її засвітилися, давно у неї не було такого однодумця. Невдовзі дівчина констатувала, що хлопець і сам по собі симпатичний, подумала, що їм би разом було набагато цікавіше, ніж із тим самозакоханим Максимом, якому нічого, крім телевізора і смачної їжі, не цікаве. Вона випрямила спинку, закинула голову, поправила волосся, сміялася з його жартів, випромінювала жіночність і насолоджувалася спілкуванням.

Раптом консультанта покликали інші покупці, він перепросив і відійшов із ними. Женя глибоко вдихнула, видихнула, посміхнулася і… раптом відчула на собі погляд. Повільно озирнулась і не помилилася – її з усмішкою розглядав міцної статури охоронець в уніформі. Це було надто неочікувано – після такої депресії та домашнього виття аж двоє чоловіків підряд приділили їй увагу!

Охоронець підійшов ближче і усміхнувся.

– Бачу, вам сподобався наш новий консультант?

– Так, він на своєму місці. Дуже кваліфікований спеціаліст. А вам яке до того діло? – гордовито мовила дівчина.

– Майже ніякого. Якщо він вас цікавить виключно як консультант, – якось дивно всміхнувся охоронець.

– Тобто? – знітилася Женя.

– Ну… Ви його можете зацікавити теж виключно як любителька рослин…

Дівчина спалахнула, недовірливо зиркнула у вічі охоронцю, потім озирнулася на консультанта…

«Пококетувала одна…» – подумки хмикнула вона.

– А мій інтерес до вас має ширший діапазон, – вів своє охоронець.

– Ви хочете знати, чи не поцупила я пару кактусів? То я можу витрусити сумочку! – відповіла дівчина, вдаючи, що не зрозуміла двозначності сказаного.

– Та ні, я би хотів ваш номер телефону. Раптом у нас тут списуватимуть у брак якісь екзотичні рослини, я би міг вас набрати.

Охоронець говорив серйозно, але в очах його стрибали бісики, і Женя завагалася, бо надто спокусливою була пропозиція про списані рослини…

– Власне, я шукаю роботу, – несподівано для самої себе промовила дівчина. Може, влаштуюся тут у бухгалтерію, то й не потребуватиму вашої протекції!

– Роботу? – здивувався такому повороту подій охоронець. – Ну, тоді вам на другий поверх! Я проведу.

 

І там дійсно була вакансія. Щоправда, не консультантом у відділі рослин (а вона змогла би!), а якраз у бухгалтерії. Що ж, хай так. Все ж таки новий вітер у вітрила. Звісно, треба трохи підучитися, зате щодня в обідню перерву і після роботи вона зможе виходити погуляти між рядами з прекрасними рослинами! А ще – вони інколи списують якісь забраковані… Ммммм…

Коли було вирішено з формальностями, Женю провели до великого кабінету, де за комп’ютерами сиділо п’ятеро жінок. Полуденне сонце упиралося в широке-прешироке вікно, щоправда, без підвіконня.

– Так, тут вікна на південь, але не переживайте – у приміщенні працює кондиціонер, і ніхто ще не нарікав на спеку, – промовила пані з відділу кадрів, яка привела нову співробітницю.

Але Женя її не чула. В її уяві уздовж вікна вже виникали різні підставочки з вазонами, в яких розкошували на сонці екзотичні квіти… Бо хіба без них життя?

19.08.2018.

Міла Іванцова

2 комментария

  1. Елена Джонстон on

    Рассказ супер! Молодец друг-юннат, это наше! Человек должен заниматься тем, к чему лежит душа. Тогда и жизнь намного приятнее и интереснее, тогда и будет успех! Спасибо

  2. Цимбалюк Вікторія on

    Огромное спасибо за теплый и живой рассказ!!! Чудесно,прочитала с удовольствием.. Живые характеры,живые образы,любовь ко всему живому.

Залишити коментар