П'ятниця, 23 жовтня

Як і живий організм, будь-яке суспільне явище проходить три стадії: зародження, розвиток / становлення та вмирання. Волонтерство в Україні пройшло їх стрімко, стартувавши майже з нуля, коли багатьом українцям здавалося, що волонтери — це якісь «малахольні» люди, які підбирають на вулиці песиків і миють крила лебедям — ніби більше нема чим зайнятись у житті; до неймовірної жертовності, героїзму та самовіддачі 2014-2015 років, змішаними зі здивованим захопленням як світу, так і самих українців — виявляється, ми є, ми можемо щось змінити й робимо це.

Описувати всі стадії розвитку волонтерства в Україні нема сенсу — про це сказано чимало й із різними відтінками. За цей час українське волонтерство пережило все — зокрема внутрішні склоки, афери, кар’єрні інтрижки навколо нової влади й паразитування на темі волонтерів. Але на п’ятому році війни ми всі втомилися, ейфорія розвіялася, та настрої повернулися у звичне русло. Якщо у 2014 році господарями свого життя почувалися аж 25 % українців (рекорд із 2000 року, за даними моніторингового дослідження Інституту соціології «Українське суспільство»), у 2017-му таких знов було 19 % — цифра досить стабільна за всі роки незалежності. Ми звикли жити в нових умовах, і з проблем країни знову переключилися на проблеми своїх родин.

Не є винятком і найактивніша частина суспільства — волонтери. Частина з них повернулася до своїх справ і основної роботи. Частина — професіоналізувалася, тобто знайшла свою нішу й точку прикладання згідно з реальними уміннями, дуже дозовано розбавивши адміністративне болото держави, але джерелом, на жаль, так і не ставши. Частина працює на грантах, що, власне, теж є ознакою професіоналізації. Лишилися поодинокі героїчні люди, які поводяться так само, як і чотири роки тому. Це стало їхнім життям.

І хоча, за даними моніторингового дослідження Інституту соціології «Українське суспільство», у 2017-му волонтерам довіряли 56 % українців (більше — тільки родині, родичам і сусідам), поруч із довірою та захопленням у суспільстві щодо них усе частіше з’являються й інші відчуття — роздратування та злість, коли, як у відомій радянській кінострічці «Службовий роман», інколи хочеться сказати: «Шурочка, а йдіть-но ви… у бухгалтерію!» Одними з останніх приводів для цього стали як інформація про те, що Міноборони готує Інструкцію з акредитації фронтових волонтерів, так і пост відчаю та втоми в соцмережі однієї відомої волонтерки, що супроводжувався картинкою, на якій запряжений людиною, втомлений ангел із опущеними додолу крилами, оре землю. Пост викликав змішані почуття — від жалю до роздратування: дякуємо, бережіть себе, але ж ніхто не примушував — сама взялася, та якщо вже взялася, то не жалійся…

Так, дійсно, щоби життя в Україні ставало кращим, кожен із нас передусім повинен перестати сподіватися на державу й перекладати на неї вину за всі свої проблеми; вчитися брати відповідальність на себе, ставати активнішим, виходячи за межі власного маленького світу. Але чи має волонтерство залишатися в такому ж вигляді, як воно з’явилося в Україні чотири роки тому? Волонтер — це людина, яка добровільно за власні кошти займається безкорисливою суспільно важливою діяльністю у вільний від своєї основної роботи час, яка дає змогу заробити на хліб для себе та своєї сім’ї.

«Моя принципова позиція — волонтерство залишилось у 2014 році, — вважає заступник голови ГО «Побратими» Івона Костина. — У людей мають бути ресурси для гідного життя. І коли вони роблять свою роботу добре, то мають отримувати відповідну винагороду. Це дуже важливо для того, аби якість продукту (будь-якого) підвищувалась. А якщо ти думаєш про виживання власної сім’ї, та водночас намагаєшся допомогти іншим — це, на мою думку, не має майбутнього».

«Військово-цивільний волонтерський рух, у тому вигляді, у якому він виник, виконав свою місію, — вважає соціальний психолог Олег Покальчук. — Трансформація статусу його учасників відбувалась у трьох напрямах. 1. Люди знайшли точку прикладання своїм фаховим знанням у галузі оборони та національної безпеки. 2. Люди використали цей час для навчання, та продовжують навчатися. 3. Люди допомагають своїм новим друзям по-дружньому, коли є можливість. За бортом практичного й ефективного застосування залишився політичний складник. Оскільки волонтер-політик, який не володіє нічим, окрім патріотичних намірів, за статусом і можливостями опинився нижче від члена будь-якої партії. Виявилося, що у політичних змін досить нудні процедури. Вони називаються виборами».

Якщо ж волонтерство стає основною, єдиною діяльністю людини, то чи не завдає воно шкоди, не тільки, й передусім, самому волонтеру та його сім’ї, а й суспільству? Чи це люди особливого психологічного складу, та волонтерство без меж є можливою компенсацією якихось особистих проблем?

«Тут не може бути узагальнень, — вважає Олег Покальчук. — Єдине, що можна сказати, — у волонтерстві люди проявляють себе такими, якими вони вже були до цього. Від своєї діяльності вони не стають якимись особливими, іншими людьми з новими рисами особистості. Це така ж дурна омана, як і віра у священний вплив інституту шлюбу, що начебто чарівним чином робить особистості кращими. Це як із аватарами, які пили — й до армії. Тільки волонтерство це сакралізує, створюючи ореол недоторканності, адже дружина Цезаря — вище підозр. Але людей із досвідом війни стало більше — на них цей гіпноз не діє, і вони можуть запитати прямо: «А що насправді?»

«Я безмежно поважаю справжніх волонтерів. Вони роблять надзвичайно багато для суспільства, — говорить психолог Світлана Ройз. — Мені здається, що вони — серце України. Таке живе, трепетне. Але коли я на них дивлюся, перше — мені хочеться їх обійняти. А друге — запитати, чи є хтось, кому вони довіряють раціональність і турботу про себе.

Я не маю права говорити це про волонтерів. Але в мене є внутрішня настороженість до тих, хто йде рятувати інших дітей, залишаючи своїх. Для мене тут є деяка нечесність. Адже нам наші діти віддані на зберігання».

Волонтерство — це завжди самоствердження в тій чи іншій якості, вважають психологи. Але люди недооцінюють небезпеки волонтерства. Волонтер зіштовхується з чужими стражданнями та, навіть, смертю. У нього змінюється звичний режим життя. Не залишається часу для відновлення сил або захоплень. Навантаження та ступінь емоційного переживання збільшуються, а ресурсів для відновлення сил стає все менше. І вони вигоряють, якщо неправильно розподіляють навантаження. У волонтерських спільнотах світу щодо цього існують правила. Наприклад, волонтеру забороняється відвідувати хоспіс або лікарню частіше трьох разів на тиждень. Якщо волонтер правило порушує, його виключають із лав руху.

В Україні ж такі волонтери-герої — переважно одинаки. Ненормоване навантаження, нерозуміння з боку друзів, рідних, сім’ї доводить їх до жахливого стану — хронічної втоми, апатії й байдужості, до нервових зривів або фізіологічних порушень, коли сил вистачає тільки на те, щоби натягнути ковдру на голову, повернутися обличчям до стіни — і більше нікого не хочеться бачити. У такому стані важко оцінити, де та межа, коли суспільна користь від дій волонтера перетворюється вже на суспільну шкоду.

Саме це викликає злість і роздратування в оточуючих. Насправді, тих, хто волонтерить не зі щирою душею, рано чи пізно ми все-таки розпізнаємо. Щодо тих одинаків, що залишилися та продовжують жертвувати собою, таких як, наприклад, одна із засновниць «Фроловської, 9/11» Леся Литвинова, «Шурочка, а йдіть-но ви… у бухгалтерію» звучить несправедливо.

Справжні пасіонарії, згідно з дослідженнями, — люди, дійсно, особливого, специфічного складу, яким важко довго бути поруч із власними дітьми та сім’ями. Вони звинувачують за це себе самі. І не можуть інакше. Вони нестерпно важкі у близькому оточенні, але так потрібні суспільству — як рушійні сили, якщо напрям правильний. І неймовірно шкода, коли свій величезний потенціал ці люди «спалюють» разом із собою на те, щоби «крутити велосипед» вхолосту, а не займатися системною роботою. Унормованою та хоч якось дозованою.

Текст: Ганна Дрозд

Залишити коментар