Субота, 24 жовтня

Вийти з ями

Вона молода й ніби ще навіть красива. В обличчі, за маскою туги, щоденного болю та страху, проступають риси тієї красуні, яка колись лиш одним поглядом зваблювала найкрасивіших чоловіків. Вона з крутими стегнами й тонкою талією дійсно була схожа на Мерлін Монро. Вона могла обирати з найкращих.

Її руки постійно в русі, вони тікають. Здається, що одна лише тінь небезпеки — і ці руки схоплять сумки, дітей, і вона полетить ховатися.

Перший чоловік. Вона була закохана без пам’яті. Він писав їй вірші, казки та цілі поеми. Його листи можна було б друкувати у якихось альманахах про кохання. Там було про зірки й недосяжний космос, про те, що коли вона далеко від нього, увесь світ звужується до одного малесенького вічка, у яке треба закладати палець, щоби набрати її номер телефону в будці телеграфу, щоби почути її голос.

Уперше він вдарив її, коли вона була вагітна. Вона прикривала синець волоссям, дивно посміхалася й казала, що сама винна. Його навіть не засуджували за це. Людям потрібна була причина – чогось же він її вдарив. Не міг же він отак просто взяти, скласти руку в кулак і вдарити в те саме обличчя, яке ще недавно оспівував у поемах. Люди шукали причину… у ній. Їм треба було, щоби вона пояснила, що зробила не так, чим довела його. Шукали й не знаходили. Причину, як і синець, вона ховала за волоссям і розгубленою усмішкою.

Про те, що він ударив її вдруге, втретє, вчетверте – вона нікому не говорила. У неї не було причин і пояснень, виправдань, а людям тільки це було треба. Я й не помітила, коли на її обличчі з’явилася маска болю та страху, навіть коли вона сміялася, поверх завжди була маска болю та страху. Кожним словом, дією, кроком, вона ніби озиралася, чи не летить на неї знову той кулак.

Плечі… Її гарні білі плечі опустилися, вони перетворилися на крила, згорнуті перед собою, щоби якось захистити себе та свою дитину.

Син кричав, дуже кричав. Вона лише чула віддалений гул, згорнулася калачиком і перестала рахувати його удари ногою в її тіло. Тіло… оспіване у його листах, у його віршах і навіть поемах. Її врятували сусіди.

Вона не помітила, коли зробила крок у ту гулку та довгу яму.

Другий її чоловік здіймав на руки, кружляв і цілував коліна — вона сміялася… весело сміялася, так, ніби хтось грає на сотні дрібних дзвіночках. Вона казала, що щаслива.

Вона продовжила казати, що щаслива навіть тоді, коли довелося тікати посеред ночі босою, у халаті. Навіть тоді, коли доводилося ховати синці, і так укладати волосся, щоби ніхто не бачив залисин. Він навчив її тікати… ще глибше в яму. Тут вона вже вміла знаходити пояснення та виправдання. Йому і його вчинкам. Щоби люди не думали, що вона «дебілка, яка вдруге зробила невдалий вибір». Їй хотілося хоч іноді, щоби поряд був той, кому можна покласти голову на плече. Той, який обійме її посеред нічних жахів… хоч іноді.

Він і став її нічним жахом. Приходив вночі. Довго не міг роззутися, через це сердився, кидав у неї важкими черевиками. Але вона вміла уже тікати, вмовляти себе, що він ще той, який колись зможе обняти, якому ще можна покласти голову на плече.

Якось вона втекла й не змогла повернутися. У його квартирі сміялася інша жінка. У вікно вона бачила її у своєму халаті. Вона розказує про це і, ніби, вибачається. Ніби, у цьому її вина. Людям же треба причина й пояснення. Не міг же він просто так…

Третій… не був її чоловіком, просто ніби хороший чоловік, запросив її на побачення. Він вдарив її просто так. Йому було весело. І тут вона вперше відчула біль, страшенний біль, у кожній клітиночці свого тіла. Вона вперше за все своє життя не шукала причини, пояснень і виправдань у собі.

«Розумієш, я в ямі. Я не знаю, як звідси вилізти. Як пояснити людям, чому я в цій ямі? Їм треба пояснення, на кожному кроці. Мене за все життя жодного разу не запитали – “Як тобі допомогти?” Мене питали: “Чому він тебе вдарив? Чому ти втекла? Чому ти стоїш боса посеред ночі на снігу?” Я в ямі. Просто подай мені руку. Я хочу вийти з неї. Я не хочу більше шукати виправдань їм і собі. Але розумієш, біг по цій ямі легкий і звичний, а вгору з ями – важко та боляче. Ти подаси мені руку? Ти не питатимеш?»

У неї самої стільки запитань до себе, що кожне моє заганятиме її ще глибше. Вона говорить це з усмішкою, яка проступає під маскою болю та страху. Її руки в постійному русі. Вони все ще спішать хапати речі, дітей і тікати з пекла до іншого пекла питань. Вона все ще красива, от тільки шрам над бровою – пам’ять про дивне кохання першого, шрам на потилиці – пам’ять про другого, синець на плечі – згадка про третього.

Вона не погоджується говорити про це із психологом, бо один уже сказав, що нічого страшного, що так буває, що чоловік — агресивна істота від природи, і тому може вдарити, що їй треба це передчувати, розуміти й шукати шляхи примирення. Він, той психолог, теж питав її, чим вона довела свого чоловіка. Він, як і всі, шукав причину в ній. І навіть вмовляння на іншого, хорошого фахівця, який не шукатиме її вини, і не виправдовуватиме чоловіків – не діють. Може, пізніше, але не зараз. У неї самої так багато запитань, що сил на відповіді не лишається.

У стрічці новин чи не щодня повідомлення про такий от «невинний» вид насильства. Домашнє таке… затишне насильство. І більшість коментарів під такими новинами: «Чому він її вдарив? Ну не міг же він просто так…», «Чому вона й досі з ним? Значить, її все влаштовує». Людям над ямою завжди видніше. У людей над ямою завжди є цікаві запитання.

Татуся Бо

Залишити коментар