Субота, 31 жовтня

З біологом Оксаною Савенко – єдиною жінкою, яка хоч і лише у складі сезонного загону, але стала учасницею 23-ї антарктичної експедиції – мала намір поспілкуватися ще напередодні відправки, проте не склалося. Про саму експедицію, побут і найнагальніші проблеми українських учених, які працюють на українській станції «Академік Вернадський», Opinion писав у матеріалі «На рік до Антарктиди: наші полярники розповіли про життя серед пінгвінів і альбатросів». За тими короткими повідомленнями у Фейсбуці, які вряди-годи з’являлися на особистих сторінках окремих дослідників, відслідковуючи перипетії, що випали на долю учасників цьогорічного загону (тільки шторм, який їм довелося пережити, пропливаючи протокою Дрейка, чого вартий!), вже тоді знала: ми обов’язково поспілкуємося з Оксаною, бо ж Антарктида жіночого роду та, попри свій жорсткий, а іноді й жорстокий характер, заслуговує на те, щоб побачити її жіночими очима. Отже, сьогодні в гостях у нашого видання – наукова співробітниця Національного антарктичного наукового центру та Українського наукового центру екології моря, учасниця сезонного загону 23-ї української антарктичної експедиції Оксана Савенко, яка ділиться своїми першими враженнями від знайомства з «Академіком Вернадським».

Пані Оксано, які найяскравіші враження від участі в експедиції? Що запам’яталося найбільше?

Знаєте, мрія потрапити в Антарктиду й займатися полярними дослідженнями з’явилася в мене ще в дитинстві, коли я зачитувалася книжками про географічні відкриття й сувору полярну природу. Саме це надихало мене найбільше, тож я досі під враженням, що мрія нарешті здійснюється. І хоч це тільки перший крок, сподіваюся, мені вдасться здолати цю дорогу. Що ж до конкретних подій… То досі здається, що пам’ятатиму кожен день тієї подорожі, хоч були там і справді екстремальні моменти. Невелика група українських дослідників сезонного загону, до якої входила і я, першу частину минулої експедиції працювала з американськими колегами на їхній антарктичній станції «Палмер».

Американська антарктична станція «Палмер»

До цієї станції ми всі разом йшли з чилійського Пунта-Аренасу на дослідницькому криголамі Laurence M. Gould з Чилі. При першій спробі пройти через протоку Дрейка до Антарктичного півострова ми потрапили у сильний шторм. І хоч усі діяли злагоджено (лякатися не було часу!), без прикрощів не обійшлося. Наш американський колега – один із керівників експедиції – сильно травмувався. Він упав і зламав собі кілька кісток. Нам довелося негайно розвертатись і пливти у зворотному напрямку, щоб евакуювати його до Аргентини. Через протоку Бігля потрапили до міста Ушуайя, де залишили колегу в госпіталі під наглядом лікарів. Із ним також залишилась колега, яка погодилась побути, поки приїде його дружина.

З американськими колегами на дослідницькому криголамі Laurence M. Gould під час спільної роботи в Антарктиці

Ваша теперішня робота в Америці якось пов’язана з тим, що ви їздили в Антарктиду?

Так, улітку цього року я їздила у Сполучені Штати Америки на навчання. Мені пощастило потрапити в число переможців міжнародного конкурсу стипендій Товариства природоохоронних ГІС (геоінформаційних систем – прим. авт.). Там зібралися стипендіати і тренери програми з понад 20 країн світу. Ми не лише навчалися разом, а передусім спілкувалися, брали участь у конференціях, обмінювалися досвідом роботи. Це дало змогу не тільки пізнавати одне одного, а й менталітет країн, з яких приїхали усі ці люди. Повірте, насправді це безцінний досвід.

Стипендіати і тренери міжнародної навчальної програми Товариства природоохоронних ГІС. Фотопривітання з «мідвінтером» (серединою зимівлі в Антарктиці), яке зробили, щоб підтримати антарктичних дослідників – особливо тих, хто перебував у цей час на антарктичних станціях різних країн

Як сприймають наших учених їхні закордонні колеги?

Дуже добре сприймають, можете не сумніватися. Мою доповідь про наші дослідження сприйняли надзвичайно тепло, було багато запитань і цікавих обговорень. Також мені випала змога зустрітися зі своїми партнерами з антарктичних досліджень – це група дослідників з Каліфорнійського університету. З деякими з них встигла познайомитися на американській станції «Палмер» під час антарктичної експедиції, з іншими ми досить довго листувалися щодо майбутньої співпраці. Тож ми розробили дуже цікаву програму спільних досліджень.

Звісно, будучи польовим зоологом, я не змогла не завітати до китів. Навіть невеличка екскурсія в затоку Монтерей дала змогу зібрати цінні дані по морських ссавцях – і ними я поділилася з колегами, які виконують наукові дослідження у водах Каліфорнії.

Кити-горбачі в затоці Монтерей (Каліфорнія). Саме цей вид китів є найбільш чисельним в Антарктиці

Знаю, що з іноземними вченими плануються спільні антарктичні проекти. Розкажете, які саме?

В наступній експедиції ми будемо відбирати зразки тканин китів (біопсію) за допомогою спеціального арбалета. Ці зразки дозволять виконати генетичні дослідження, встановити стать особин, дослідити їхній гормональний стан. Це дасть змогу з’ясувати, який відсоток популяції складають вагітні самиці.

Є також намір визначити наявність інфекцій та забрудників у тканинах китів. Серед моїх пріоритетів – продовження збирання зразків ДНК із довкілля, передусім із морської води. Це дасть змогу дослідити стан екосистеми, в якій перебувають кити, а також виконати їхні популяційно-генетичні дослідження за допомогою найсучасніших методів. Американці зацікавились моєю програмою, погодившись відбирати зразки води для цих досліджень у тих районах Антарктики, де вони працюватимуть у наступному сезоні.

Схоже, ви дуже любите китів…

Так, це унікальні тварини. Причому кожен кит має своє неповторне забарвлення. Тож іще один напрямок роботи, який ми плануємо, – співпраця з дослідниками з декількох країн із фотоідентифікації китів. Про що йдеться? Ми будемо порівнювати фотографії китів з Антарктики з фотографіями китів із місць їхнього розмноження, а потім визначати шляхи міграцій і на основі даних про повторні зустрічі китів визначати структуру й розраховувати чисельність їхніх популяцій.

Сподіваємось також розпочати мічення тюленів та акустичні дослідження китоподібних. Веду перемовини з кількома групами потенційних партнерів, як з Америки, так і з Європи.

Часу на все задумане вистачить?

Ну, план досліджень уже практично сформовано. Тепер необхідно обирати оптимальні технічні засоби для реалізації задуманого, спілкуватися з дослідниками й інженерами, але цей етап проекту також вже розпочато. Тож маємо встигнути.

Напередодні відправлення 23-ї експедиції в Антарктиду спілкувалася з директором Антарктичного центру Євгеном Диким, який, зокрема, розповів і про те, що раніше ви працювали в російській експедиції, а потім повернулися в Україну. Що саме змусило прийняти таке рішення?

Так, дійсно. Протягом восьми років я брала участь у російських експедиціях із досліджень морських ссавців. Але після анексії Криму відразу припинила роботу в Росії. Щоправда, неофіційно, і тепер допомагаю окремим російським колегам у питаннях охорони природи.

Якими саме науковими дослідженнями ви там займалися?

Першою моєю експедицією була участь у дослідженнях білух на Соловецьких островах (це Біле море), які виконували співробітники Інституту океанології імені Ширшова. Решту часу я працювала на Далекому Сході: на Курильських і Командорських островах, Камчатці, Сахаліні. Це були проекти з досліджень тюленів і китів.

Білуха, Соловецькі острови

І жінці з такою закалкою наші чоловіки хочуть відмовити в участі у зимівці на Антарктиді?!

Я сподіваюся, вони передумають (посміхається). Чотири роки я працювала в проекті, головною метою якого було дослідження популяцій північного морського лева, або сивуча, чисельність якого драматично скоротилась – за 100 років на 90 %. Цим унікальним багаторічним проектом керує Володимир Бурканов, який одночасно працює в Росії і в США (National Oceanic and Atmospheric Administration). Річ у тому, що насправді лише завдяки міжнародним зусиллям можна зберегти вид, поширений на територіях кількох країн, який перебуває під загрозою зникнення.

Якщо не секрет, як вас сприймали колеги-росіяни?

Якщо одним словом, то доброзичливо. Бо у нас зазвичай були міжнародні експедиції, в яких, окрім росіян, постійно брали участь американці, японці й українці. Основні кошти на дослідження отримували з держбюджету США, і лише невелику частину фінансування складали кошти з російського бюджету.

З російськими колегами на острові Сахалін під час міжнародної експедиції з дослідження західної популяції сірих китів (проект організації IFAW – International Fund for Animal Welfare)

Я часто чула від колег про те, що Крим має бути російським, мене постійно просили щось сказати українською мовою, щоб потім нібито доброзичливо покепкувати. Та інколи важко зрозуміти, де проходить межа між доброзичливим жартом і шовінізмом. Деякі дискусії мене засмучували, проте тоді ще не відчувалась повною мірою та прірва, яка є між нами зараз.

Як ваші стосунки складаються тепер, після повернення в Україну?

Знаєте, хай як дивно, але в мене там залишились гарні друзі. Деякі з них адекватно сприймають ситуацію, іншим важче протистояти впливу агресивної пропаганди. Уявлення про те, що відбувається в Україні, у них переважно викривлене, але ставлення до ролі Росії інколи буває цілком реалістичним. Мені насправді надзвичайно важко ставити крапку в спілкуванні з кимось із давніх російських друзів і колег.

Я на багато речей можу закрити очі – через те, що в свій час місяцями жила з цією людиною на безлюдному острові, у повній залежності один від одного. Такі люди для мене особливі, вони залишаться у моєму серці назавжди. Раніше до мене в Київ часто приїжджали російські колеги – побачити місто і поспілкуватись. Зараз, на жаль, ми спілкуємося переважно на міжнародних конференціях. Але я переконана, що вчинила правильно.

З учасниками міжнародної експедиції з досліджень морських ссавців у російських водах північної частини Тихого океану. На фото: узбережжя півострову Камчатка, серед учасників експедиції – російські, американські й українські вчені

Пані Оксано, давайте повернемось до участі в антарктичній експедиції. На чиє плече там можна покластися без роздумів?

Під час експедицій? Мабуть, на плече людини, з якою ти працював тривалий час і пройшов разом певні випробування. Я ще не маю такого досвіду з колегами з нашої антарктичної спільноти, але впевнена, що там є надійні люди. Принаймні люди, які зимували на станції разом бодай один рік, часто мають особливе ставлення один до одного, і явище «полярного братства» досить цікаво спостерігати. Розповідають, що навіть люди, які часто конфліктували на станції на побутовому рівні, можуть стати друзями і допомагати один одному все подальше життя. Мені в це легко повірити.

Напередодні відправлення полярників до Антарктиди я також мала розмову з керівником цієї 23-ї експедиції зимівників Віктором Ситовим, який, до речі, брав участь ще у першій експедиції, коли «Академік Вернадський» став українським. І він сказав, що жінок на станції не треба, якщо образно, щоб усім було спокійно. Що скажете?

Це досить болісне для мене питання. Українські чоловіки-полярники справді проти участі жінок у тривалих експедиціях. Думаю, я не сильно помилюсь, якщо скажу, що проти всі без винятку. Бо я ще не зустрічала полярника, який би при спілкуванні зі мною і знаючи про мої наміри зимувати на станції в наступній експедиції, не почав би довгу розмову про те, чому жінкам там не місце. При цьому вони можуть нібито цілком позитивно ставитись як до жінок у науці, так і до конкретних жінок – так би мовити, «нічого особистого».

Наукові співробітниці Національного антарктичного наукового центру та Українського наукового центру екології моря Марія Павловська і Євгенія Прекрасна під час науково-дослідницького рейсу міжнародного проекту EMBLAS II. Зараз вони розробляють програму досліджень в Антарктиці й готуються взяти участь у роботі сезонного загону наступної української антарктичної експедиції

Такі розмови дуже схожі одна на одну, і набір аргументів теж один і той самий, причому вкрай обмежений. Часто така розмова починається зі слів «ти ж не подумай, я не шовініст». Коли мої американські партнери-чоловіки цікавляться, у чому ж полягають аргументи противників роботи жінок під час зимівок, деякі речі мені навіть ніяково повторювати. Розумієте, мені стає соромно за наших чоловіків і за Україну загалом. Але я намагаюсь серйозно сприймати будь-яку інформацію, щоб розуміти, з чим матиму справу, якщо мені таки пощастить поїхати в тривалу експедицію. Проте я ще не чула жодного аргументу, який міг би бути справді поважною причиною, щоб відмовитися від участі в експедиції. Переконана, що більшість аргументів проти участі жінок в експедиціях зникнуть назавжди вже після першого вдалого досвіду такої спільної роботи.

У пошуках дельфінів, острів Джарилгач

Так, і Євген Дикий вважає, що українська жінка-вчений мусить бути в Антарктиді.

Євген – а він, до речі, біолог за фахом – людина прогресивних поглядів. Я знаю його зі своїх студентських років. Якось приїхала досліджувати дельфінів на Карадаг, а він там керував польовою практикою студентів Києво-Могилянської академії. І хоч я вчилася в іншому виші, вони мене одразу прийняли «у родину». Євген знав, як довго я мріяла про дослідження саме в Антарктиді. Він мене, як і своїх колишніх студентів, завжди підтримував, давав поради, допомагав. Ми плідно працювали разом в Українському науковому центрі екології моря.

Євген Дикий відбирає зразки морської води з міжнародною командою науковців під час науково-дослідного рейсу Чорним морем, проект EMBLAS II

До речі, Центр екології моря – моє друге місце роботи. Його директор Віктор Коморін – також унікальний керівник. І якщо кожному з них інколи вдається вирватись з кабінетного «полону» і разом зі своїми співробітниками відправитись у дослідницький рейс, вони готові працювати цілодобово, не відмовляючись від жодної роботи.

Що маєте на увазі?

Пригадую, були випадки, коли хтось із директорів особисто заносив дані моїх спостережень у табличку, тому що в мене після напруженого дня спостережень за дельфінами дуже стомлювалися очі. Були дні, коли наші директори як волонтери (!) годинами рахували плаваюче сміття чи ночами фільтрували воду для отримання зразків ДНК, щоб допомогти і дати перепочити своїм співробітникам. А вони ж також виконували ще й свою програму досліджень. Що цікаво, колективи обох очолюваних ними організацій мають досвід роботи в Антарктиці та програму майбутньої співпраці. Тож позитивні зміни таки мають відбутися, зокрема і в ставленні до участі жінок в антарктичних експедиціях.

Науково-дослідницький рейс міжнародного проекту EMBLAS II, науковці з України, Бельгії й Румунії роздивляються донні відклади, щойно підняті з дна Чорного моря, з глибини понад дві тисячі метрів. Ліворуч і в центрі – Євген Дикий і Віктор Коморін

До речі, саме завдяки принциповій позиції Євгена Дикого умови – для того щоб потрапити на зимівку в Антарктиду – для жінок такі ж самі, як і для чоловіків: пройти конкурсний відбір і медкомісію. Офіційного відбору ще не було, але ми вже знаємо декого з тих, хто планує подавати документи для участі в наступній експедиції. І, знаєте, я б дуже хотіла попрацювати спільно з цими людьми. Звичайно, острах, що щось піде не так, є, але хвилюватися – це цілком нормально…

Чим ви займалися в Антарктиді під час сезонної поїздки? Китів досліджували?

Спектр досліджень був дуже широкий. За невелику кількість часу треба було відібрати велику кількість зразків, використовуючи різні методики. Це були замовлення дослідників із багатьох українських і деяких європейських наукових організацій. На дослідження китів спеціального часу в мене не залишалось, але мені дуже пощастило, що в період нашої роботи там китів можна було зустріти на шляху до місць відбору зразків. Тож вдавалося попрацювати і з китами. Ба більше, навіть пощастило – вперше в районі нашої станції! – побачити південного гладкого кита.

Кит-горбач у протоці Пенола (неподалік від станції «Академік Вернадський»). За цим зображенням його можна ідентифікувати

Серед льодів саме жінці важко жити?

Якщо чесно, то мені так не здалося. Але мій випадок нетиповий. Я багато працювала в умовах, порівняно з якими станція здається дуже комфортною. На Далекому Сході ми інколи працювали на краболовних суднах. Там доводилося робити нари в трюмі, де розміщувались усі разом: і чоловіки, й жінки. І якщо не було змоги мати не лише окрему жіночу, а загалом будь-яку каюту, то це ніколи не перетворювалось на проблему.

В Антарктиді ж чоловіки намагалися створити для мене особливі умови, чого мені насправді не треба. На нашій станції можна виходити працювати в море і на острови, а коли повертаєшся, то тебе зустрічає не лише гарячий обід, але й теплий душ. В експедиціях, в яких звикла працювати я, такої можливості не було. Якщо видавався робочий день, ми виходили на зодіаках (це такі надувні човни) у море на світанку, а повертались майже вночі. В туалет доводилося ходити прямо у відкритому морі. В цей час інші колеги – і чоловіки, й жінки – делікатно відверталися й голосно щось обговорювали. Це було робочою потребою й не викликало жодних нарікань, як і потреба переносити самі зодіаки, мотори і спорядження на відстань по кілька сотень метрів до відкритої води. Це доводилось робити, перебуваючи у важких комбінезонах і гумових черевиках, які застрягали у багнюці.

Будиночок на скелі Довга (Курильські острови), в якому Оксана Савенко жила і працювала протягом чотирьох літніх сезонів. На цій невеличкій скелі розташовані репродуктивні лежбища північних морських котиків та сивучів, яких вона досліджувала. У репродуктивний період чисельність ластоногих у районі цієї скелі перевищувала десять тисяч особин

На скелі Довга, де я працювала чотири польові сезони, не було не лише теплого душу й пральних машин, які є на «Вернадському», а навіть достатньої кількості води. Ми її привозили із собою на кілька місяців, тому щоб помитись і «випрати» речі, у кожного було всього відро води на тиждень. Тож чоловіки заради економії води мужньо мились не так «часто», як дівчата: лише раз на десять днів. Там було дуже холодно, тому мені місяцями доводилося спати в двох теплих спальниках, шапці й лижному комбінезоні замість піжами.

На станції «Академік Вернадський» у приміщеннях тепло і є ліжка з чистою білизною. Працювала я як у змішаних, так і в суто чоловічих колективах, де була єдиною жінкою. Тож маю надію, що непогано підготовлена до роботи в тих умовах: як фізично, так і психологічно. Мені насправді важко зрозуміти, чому наші чоловіки-полярники побоюються, що жінки не стануть працювати разом з ними нарівні. Скажімо, розгрібати сніг чи виконувати якісь інші обов’язки. Хіба може бути інакше? На станцію мають їхати люди, які готові поводитися професійно.

Українська антарктична станція «Академік Вернадський», острів Галіндез

Як чоловіки сприймали вас? Загравали, чи ви були для них рівноправним партнером?

Я там була дуже недовго, тож вважаю, що сезонний загін, а особливо такі новачки, як я, були там, скоріше, гостями, ніж повноцінними членами команди. Мені всі допомагали виконати програму досліджень, ставилися добре. Підозрюю, що чоловіки вважали мене дещо дивною: постійно працювала, часто й уночі, спілкувалась мало. На Великдень і урочисту перезмінку експедицій чоловіки прийшли нарядні, а я не встигла навіть перевдягнутися й прибігла в останню мить у робочому светрі й джинсах, залитих морською водою, яку я саме тоді фільтрувала.

А за кілька хвилин знову побігла міняти фільтри. Так і бігала весь вечір, з лабораторії до святкового столу і назад. Мені казали, що гріх працювати в таке свято, а я відповідала, що в моєму випадку справжнім гріхом була б відмова від праці. Дуже засмучувалась і соромилась, що не мала змоги допомогти колегам із приготуванням святкової вечері, бо вони її два дні готували майже всі разом. Але я тоді прийняла рішення рятувати наукову програму, а не заробляти авторитет.

Під час урочистої перезмінки 22-ї та 23-ї українських антарктичних експедицій, станція «Академік Вернадський»

Кажуть, що в Антарктиду або закохуються з першого погляду, або, навпаки, не сприймають. Які стосунки з нею у вас?

Там я одразу відчула себе на своєму місці. Але я не люблю романтизувати роботу в Антарктиді. Це чоловіча справа (посміхається). Мені не хотілося б афішувати свої почуття до неї – це щось особисте.

Які там найбільші складнощі? Чого бракує?

Я людина невибаглива, тож, як на мене, там є все необхідне для життя і роботи. Що ж до складнощів, то я, мабуть, за той час, що провела на станції, просто не встигла з ними зіткнутися. Ті, хто провів там бодай рік, і психологічні моменти згадують, і про більш складні умови праці в найхолодніший період року кажуть…

Кит-горбач, який відпочивав поруч, поки Оксана виконувала відбір зразків води, неподалік від української антарктичної станції

То нам обов’язково треба буде зустрітися вже після того, як ви з’їздете в Антарктиду на зимівку. Не заперечуєте?

В жодному разі! А буде змога (ви, мабуть, знаєте, що на нашій станції з інтернет-зв’язком є проблеми), я інколи навіть звідти розповідатиму, чим живе «Академік Вернадський». Зрештою, те, що роблять наші вчені-полярники, досить важливо для країни. Це не тільки важлива, а ще й надзвичайно цікава робота. Тож суспільство має право знати про цю роботу не тільки тоді, коли чергову експедицію зустрічають чи проводжають…

Яка доля вашої дисертації? Вона теж про китів?

Так, про китів, але маленьких: мою дисертацію присвячено дослідженню закономірностей розподілу китоподібних у Чорному морі. Я зараз перебуваю на фінішній прямій: обробляю дані й готуюся до захисту. Знаєте, мені пощастило в житті зустрітися з «трьома китами», які відіграють у ньому важливу роль. Це два директори, про яких я вже згадувала, і науковий керівник моєї кандидатської дисертації Ігор Дзеверін, який керує відділом еволюційної морфології в Інституті зоології імені Шмальгаузена. Ці люди першими страждають від моїх промахів, але продовжують підтримувати мої ініціативи, а це дуже дорогого варте. Коли є спокуса в собі розчаруватись, завжди залишається аргумент, що не маю жодного морального права підвести інших…

У студентські роки з викладачем і майбутнім керівником дисертації Ігорем Дзеверіним та його студенткою Марією Ґхазалі

Чим ви займаєтесь в Одесі?

В Одесу я переїхала з Києва у червні 2015 року. Мене запросили розпочати дослідження морських ссавців в Українському науковому центрі екології моря.

Вагання були?

Жодної хвилини! Щоб взяти собаку й опинитися на новому місці, мені вистачило три дні. Нині в Центрі вже сформовано робочу групу з дослідження морських ссавців. Це чотири науковці, технічні спеціалісти, а також до нас часто долучаються студенти й волонтери. Ми займаємось оцінкою стану чорноморських популяцій морських ссавців – виконуємо берегові й суднові спостереження, моніторинг викидів китоподібних на узбережжя. Раніше ми всі займалися дослідженнями китоподібних у Криму: серед нас чотирьох лише я киянка, решта колег жили й працювали в Криму до його анексії.

Спостерігаю я і за морськими птахами. А останніми роками займаюся ще проблемою забруднення моря макросміттям – наш Центр виконує відповідні дослідження в рамках міжнародного проекту. Торік почала працювати в молекулярно-генетичній лабораторії зі зразками тканин загиблих дельфінів (йдеться про вивчення бактеріальних інфекцій та популяційної структури), а також зі зразками ДНК з довкілля. Це не тільки важливо, але й дуже цікаво.

Група білобоких дельфінів у прибережних водах північної частини Чорного моря

І важливо, і цікаво – це, звісно, добре, але чи має змогу сьогодні українська жінка-вчений забезпечити себе фінансово?

Теоретично так, бо в моїх колег-науковців якось виходить ще й одружуватись і виховувати дітей. Мабуть, моя межа зараз – забезпечувати базові потреби для себе і свого собаки. Бо маю погану звичку – витрачати всі «зайві» гроші на дослідження. У нас були міжнародні проекти, які давали змогу заробити трохи додаткових грошей, але я не відчула жодних змін у якості свого життя, бо відразу бігла купувати квиток на міжнародний паром, щоб спостерігати дельфінів між Одесою й Стамбулом чи Батумі. Або орендувала човен для фотоідентифікаційних досліджень дельфінів. Чи купувала якесь обладнання…

Мене втішає, що змогла зацікавити нашими антарктичними дослідженнями іноземних партнерів, і вони готові ділитися з нами обладнанням і своїми можливостями. Тож зможу щось зробити для станції, а не лише приїхати «на все готове». Для мене це принципово важливо. Проте це ніяк не позначиться на моїй зарплатні. Всі скромні добові, які я отримувала від американців під час навчання в Штатах на харчування, витратила на нові книжки для бібліотеки нашої антарктичної станції. Мені вдалося придбати книжки з історії антарктичних досліджень, атласи, польові визначники й монографії. А на станції знайдеться місце для ще однієї книжкової полички, й колеги зможуть використовувати ці книги з користю. Мені навіть пощастило в маленькому букіністичному магазині провінційного каліфорнійського міста Девіс купити книжку англійського дослідника, який чотири роки працював на нашій станції, коли вона ще належала британцям і називалась «Фарадей»! Там дуже цікаво описані побут і робота на станції в ті часи, є архівні фотографії. Це була надзвичайно захоплива і радісна знахідка. Звісно, люди, які мають піклуватися про свої родини, трохи інакше розставляють пріоритети.

Команда дослідників китоподібних під час чергової експедиції: Тетяна Мігуш, Каріна Вишнякова (стоять), Оксана Савенко, Юлія Іванчикова (передній план), Олена Гладіліна та Павло Гольдін (задній план)

Чи не заважає таке насичене роботою проведення часу особистому життю?

А це залежить від того, що саме вважати особистим життям. Мій свідомий вибір – цікава робота. Можливо, пізніше захочеться щость змінити в житті, будуть і інші етапи. Просто зараз моїм потребам найкраще відповідає саме такий спосіб життя. Мене найбільше хвилює, що накопичені мною наукові дані ще майже не опубліковано. Необхідно нарешті доробити все розпочате й отримати наукові результати. Бо саме це визначає науковця, а не цікаві подорожі чи інша активна діяльність.

На прогулянці з пташенятами вінценосних журавлів у статусі юнната Київського зоопарку

Знаєте, у мене таке відчуття, що біологом я народилася. У дитинстві була юннатом Київського зоопарку. Був період, коли весь вільний час проводила там. У школі біологію в мене викладала науковиця-альголог (альгологія – наука про водорості – прим. авт.) Людмила Євгенівна Костікова. Вона одразу помітила моє пристрасне ставлення до її предмету, заохочувала та скеровувала мене. Також я відвідувала екологічні гуртки, одним з яких керував надзвичайний педагог Геннадій Олексійович Труфанов. Там були справжні літні польові практики. Здається, саме з того все і почалося… Я тоді виконувала спостереження за невеличкою гніздовою колонією соколів-боривітрів, яка розташовувалася в напівзруйнованій і частково затопленій церкві посеред Канівського водосховища. Ця більш ніж скромна робота отримала перше місце на всеукраїнському етапі конкурсу Малої академії наук…

Розмовляла Лариса Вишинська

Фото надані Оксаною Савенко

Залишити коментар