Понеділок, 10 грудня

Травка, Амстер, пацюки

Нас викинули неподалік від залізничного вокзалу Амстердама. Дві доби поневірянь і переплутаних маршрутів, здавалось, нарешті закінчились. Ось воно, місто, до якого мало хто приїздить із чистими намірами та совістю, і ще менше — повертаються такими додому. Здавалося, все мало нагадувати початок роману Гантера Томпсона, хіба що у більш лайтовій версії.

Травка, Амстер, пацюки

— Треба економити час, побудемо тут один день і рушаймо далі, в Брюселі на нас вже чекатиме хост.

— Та срати я хотів на твого хоста, ми нарешті приїхали в чортів Амстердам. Ам-стер-дам. Розумієш? Брюсель почекає, Люксембург почекає, та все почекає, поки я не побачу це місто повністю.

На нас справді чекав хост у Бельгії, але ми так і не знайшли, де переночувати тут, у Нідерландах. Дорогою в центр Амстера нас це хвилювало найменше. Навіть не так: нас взагалі нічого не хвилювало, не гребло і не парило. Які хости, які сніданки? Ось він, Амстердам, про який тільки й було розмов останні дві доби. Усе те, що було до нього, здавалося чимось іграшковим, тестовим, штучним. Ніби якийсь вишкіл, підготовка, і тепер тобі потрібно скласти головний іспит — спробувати відчути це місто. Або ж просто загубитись у ньому, що, насправді, теж не такий вже й паршивий варіант.

Перші хвилини в центрі міста були наповнені якоюсь незрозуміло ейфорією. Ти виходиш із вокзалу і ніби потрапляєш на одну велику квартиру, де цілодобово відбувається якась дуже затяжна та цілодобова туса, на яку може потрапити будь-хто. Не приніс своє? Не парся, тут завжди є, де взяти. Під самим вокзалом до тебе підходить якийсь чоловік, питається, чи немає в тебе трохи тютюну. Ти відмовляєш, але він і не париться. Запитує у дівчат поруч, вони простягають йому пачку, той відсипає трохи собі в долонь, в іншій протягує рятівницям кілька євро. І, не відходячи від них, перемішує все це з травкою та закурює. Курити тут можна всюди.

Травка, Амстер, пацюки

Ніхто нікуди не поспішає, Амстер ще тільки готується до темряви, бо все найцікавіше та все, заради чого сюди приїздить більшість, починається саме вночі. І ми мали б від цього всього якось по-особливому кайфувати, карпе дієм і все таке, але одного жоден із нас не врахував: аби сприйняти це місто правильно та адекватно, потрібно було хоч трохи поспати, мати хоча б кілька грамів сил, принаймні тієї ж адекватності, аби зрештою було, чого позбуватися, коли прийде ніч.

Ми трохи пройшлися центром, зайшли в якийсь із фаст-фудів, підзарядили телефони, взяли чогось перекусити. У голові відбувалося щось дивне та незрозуміле, ніби ти вже відвідав якийсь кава-шоп, закинувся усім придбаним, приєднався до загальної атмосфери безтурботності та відносної безконтрольності, хоча насправді від моменту приїзду минуло менше години.

— Давай, може, глянемо якісь хостели?

Найдешевший варіант мав обійтись у 30 євро з кожного. Два ліжка в загальній кімнаті на 12 осіб, спільний душ й імітації кухні. З бонусів — розташування у самому серці центру, з мінусів — жодних вказівок, що навігатор нас завів саме туди. Ми стояли в якійсь вузькій вулиці, напроти ймовірного входу докурював самокрутку м’ясник якогось із закладів. Дивна звичка — виходити на перекур із сокирою. Та, на подив, той дим справді нагадував звичайні сигарети. Весь той час, поки ми йшли за побудованим на смартфоні маршрутом, запах травки міцним шлейфом слідував за нами. Ми втретє постукали в двері.

Травка, Амстер, пацюки

— Що вам?

З-за дверей виглянув хлопець років 20. Коротка стрижка, татуювання по всьому обличчю, мішкуватий одяг і пульт від телевізора, який невпинно крутився у лівій руці. Він нагадував члена якоїсь мексиканської банди або, принаймні, кандидати на вступ. Єдине, що заважало — низький зріст і відсутність будь-якої рослинності на обличчі. Через це весь його гангстерський образ радше здавався дитячими спробами стати схожим на когось із дорослих.

— Нам би два місця, аби переночувати.

— Місце тільки одне, можу порадити вам інший хостел.

На наш подив «гангстер» виявився цілком ввічливим і, навіть, дещо турботливим — вибачився за відсутність місць, запропонував купити в нього трохи дурі та сам написав у смартфоні адресу, де, імовірно, ми могли підшукати собі житло. М’ясник закашляв і докурив свою самокрутку. Ми пішли далі.

У другому хостелі й справді були місця, щоправда, коштувало кожне з них по 50 євро. Ми могли дозволити собі подібну розкіш, але тоді на наступні міста та дорогу назад у нас залишалося б зовсім мало грошей. Торгуватися не мало сенсу: ми приїхали в Амстер на вихідних, тому навіть той факт, що ми знайшли хоча б якісь вільні місця, вже було неабияким успіхом. Поки ми вирішували, чи готові розпрощатися з останніми грошима, з другого поверху спустилися три дівчини у доволі відвертому вбранні. Не такому, що збуджує чи розігрує якісь фантазії, а скоріш такому, яке викликає якесь моральне співчуття та підштовхує до мислення шаблонами.

Травка, Амстер, пацюки

— А це приємний бонус, для наших мешканців — гарна знижка, — хлопець за столом адміністратора закладу не втрачав надії все ж поселити нас у свій хостел.

— Пішли, зателефонуємо Тавфіку.

Ми сконтактувалися на одному з сайтів та до останнього сподівалися, що у разі чого зможемо залишитись у нього. Тавфік жив неподалік від центру, йому було трохи за 50, чолов’яга обожнював готувати та був непоганим гідом. Принаймні, про це свідчили відгуки людей, котрих він встиг захостити. Під час останнього листування Тавфік відмовив нам у житлі, пославшись на якісь родинні проблеми. Утім, свій номер все ж залишив. Мовляв, будете в місті — телефонуйте.

— Хей, Тавфіку, привіт. Це Діма та Антон, пам’ятаєш?

— Радий вас чути, як доїхали, у вас все добре?

— Слухай, не зовсім. Нам би десь скинути речі та прийти до тями, можеш допомогти?

Ми справді сподівались, що це спрацює. Типу ось вони ми, вже у твоєму місті, адекватні, але трохи втомлені, шукаємо можливості прийти до норми не за всі гроші світу. Тавфік дійсно вирішив допомогти — надіслати контакти перевірених хостелів, які коштували б копійки. Це був не найгірший варіант. Зрештою, ніхто нікому нічого не винен. Особливо тут, в Амстердамі. Через 10 хвилин він надіслав нам два номери. В обох цих місцях ми щойно були.

Питання з житлом якоїсь миті вирішилося саме по собі: ночуватимемо десь на вулиці чи в якомусь із закладів — це ж Амстер, нічне життя тут триває до самого ранку, тому й заклади мають бути цілодобовими. Ми трохи повтикали на одній із лавок і почали блукати центром. Травка, дійсно, була всюди. Іноді здавалося, що її настільки багато, що тебе вже тупо починало нудити. Зникало будь-яке бажання приєднуватися до загального стану. Десь між тим димом і поза обдовбаними очима залишався непомітним сам Амстердам. Місто неймовірної архітектури та краси, вулиць, котрі невпинно перетинають одна одну, будинків, котрі зазвичай фотографують усі твої знайомі дівчата, буваючи в Нідерландах.

Травка, Амстер, пацюки

Можливо, якби ми наважилися поїхати з центру та побачити Амстер, сповнений хоча б трохи меншою кількістю туристів, ми б сприйняли це місто по-іншому. Змогли б роздивитися його справжній настрій, хоча б зрозуміти, чим він насправді живе. Ми зробили велику помилку: приїхали до нього надто втомленими та безсильними. Звинувачувати у цьому місто — тупо й самозакохано. У цьому не винен ніхто, крім тебе. Як і в тому, що замість нормального хоста все, що ти знайшов, — це хотстел вартістю у чверть твого початкового бюджету. Щоправда, зі знижкою на місцевих повій.

Ближче до вечора мені зателефонувала Маша, моя однокурсниця. Разом із подругою вони також подорожували цим літом, щоправда, у більш простий спосіб — автобусами та літаками. Зловили собі найдешевші квитки за кілька місяців до виїзду, розпланували кожен день і зі спокійною душею каталися Європою. Напевно, це те, чого не вистачало нам найбільше — якогось порядку, системності, вміння правильно все розрахувати. Та з іншого боку, кому це потрібно? За таких умов будь-яка подорож перетворюється в щось прагматичне, нудне, щось, що могло б пасувати людям середнього віку, котрі за 20 років роботи офісним клерком нарешті отримали можливість кудись вибратися. Нас не цікавила стабільність подорожі, найбільше нас приваблювала сама дорога.

Травка, Амстер, пацюки

Зустріч із дівчатами була дещо контрастною за рівнем самоусвідомлення. Ось вони — бадьорі, веселі та чисті, наші однолітки, котрі також дістались Амстера. А ось ми, лежимо собі на рюкзаках десь посеред привокзальної площі, мріємо не стільки про ліжко, скільки про душ. Будь-який, це не важливо. Але ця зустріч була нам потрібною. Чорт його знає, що б ми робили в Амстері без них. Якоїсь миті нас добряче накрило, і все, що залишалося, — це просто розлягтися під вокзалом. Ми просрали одне з ключових міст усього тріпу з нікому незрозумілих причин. А вони стали месіями, які допомогли хоча б щось витягнути з цього візиту.

Ніч підкралася доволі швидко, вулиці Амстердама наповнилися незліченною кількістю людей. Ніхто з них не поспішав — все ніби відбувалось у якому трансі. До нас так само підходили люди, питалися тютюну або паперу для самокруток. Ми відмовляли, але це мало кого парило: всі все одно знаходили те, що було потрібне. Здавалося, тут можна знайти будь-що. Найлегше — кокс. Тобі навіть особливо напружуватися не потрібно. Із періодичністю у годину повз тебе проходить величезний темношкірий чоловік, ледве чутно, наче скоромовку, повторюючи «кокі-кокі-кокі-кокі». Його ніхто не чіпає, поліцейські курять на відстані в кілька метрів, але й вони тут якісь інші. Схожі радше на перевдягнутих гостей міста, котрі вирішили трохи пожартувати. Вони молоді й сучасні, підтанцьовують під музику, що лунає з сусіднього бару, жартують із перехожими, фліртують із жінками, що проходять повз. У цьому, мабуть, є головний принцип Амстердама — тут ти отримуєш максимальну кількість свободи, але така ж свобода є у всіх інших. Ти не обмежений ні в чому, але маєш розуміти, що те саме відчувають всі, хто поряд. Цієї свободи не просто багато, її надто багато, навіть до#єра.

Травка, Амстер, пацюки

Ми знову почали ходити центром. Нас було вже четверо. Дівчата мали зранку повертатися до Берліна, а ми вирішили, що залишимося тут ще трохи, дамо собі та місту ще один шанс.

— Тут є паром до острова, він ходить кожні 20 хвилин, безкоштовний.

Маша завжди вміла зацікавити, а ще завжди знаходила якісь круті та безкоштовні штуки. Паром знаходився у самому центрі, справді — був безкоштовним і рухався туди-назад без жодних додаткових зупинок. Коли він знову підійшов до берега, туди запхалися всі: місцеві, туристи, тварини зі своїми власниками та без них, жінка на маленькій одномісній автівці, продавці китайської електроніки, кілька втомлених (але все ще веселих) копів, продавці важких наркотиків і незліченна кількість велосипедистів.

Тут вони всюди. Варто тобі лише однією ногою, квадратним сантиметром кросівок торкнутися їхньої доріжки, як за спиною виростає ціла армія велосипедистів, кожен із яких вважатиме за потрібне посигналити тобі, типу, камон, чувак, ти що, сліпий, це наша територія. Якоїсь миті я навіть подумав, що дозволити собі встати на цю сакральну доріжку можуть хіба що туристи першого дня: всі інші ніби знали цю істину з самого дитинства, філігранно обходячи заборонену частину дороги. У самому центрі велосипедисти — це хазяї дорогі, тут вони диктують правила водіям автівок, а не навпаки. Та й не тільки водіям. Це ніби якась вища каста учасників дорожнього руху. Ти, звісно, також можеш орендувати собі велосипед, долучитися до цієї зверхності та величі. Але, слухай, який із тебе самурай, якщо твій меч заберуть через годину?

Травка, Амстер, пацюки

На острові ми пробули недовго, десь із півгодини. Між собою ми з Антоном вирішили, що це непогане місце для сну, тож, цілком можливо, варто ще сюди повернутися. Але є речі, які попри всю свою максимальну туристичність все ж залишаються для тебе цікавими. Кожен із нас хотів побувати в кварталі червоних ліхтарів. Це такий момент, коли в тобі прокидається заспаний турист і скеровує тебе протоптаними маршрутами.

Ми дісталися перших вітрин із дівчатами доволі швидко. Якихось особливих очікувань не було — в тобі просто прокидається звичайний тваринний інстинкт: хочу побачити на власті очі. Культовий для туристів район міста насправді не передбачав нічого особливого. Утомлені дівчата зайняли свої місця. Хтось намагався трохи пританцьовувати, аби привабити нових клієнтів, інші — просто втикали в телефони, фарбували нігті або читали якісь журнали. Їх навряд чи можна було назвати найгарнішими жінками в моєму житті, але всі вони були симпатичними й абсолютно різними, на всі смаки. Коли ми вже повертали на паралельну вулицю, до білявки в центральній вітрині підійшов дідусь років 50-ти, намагаючись щось їй запропонувати. Дівчина не звертала на нього уваги, їй залишалося дофарбувати ще кілька нігтів — які можуть бути дідусі, коли твій манікюр ще не готовий? Але його це навряд чи могло зупинити. Через декілька невдалих спроб потрапити в поле зору працівниці найдавнішої професії чоловік не знайшов кращого варіанту, ніж з усієї сили почати лупити по склу. Білявка підняла очі й жестом пояснила, що потрібно вирішити матеріальну частину питання. Довго чекати не довелося: дідусь дістав цілу пачку грошей, показово потрусивши нею біля скла. Контакт з’явився. Та перш ніж переходити до справи, дід, вочевидь, хотів якомога детальніше роздивитися свою обраницю. Вона не була проти: поверталась і рухалась так, як того хотів сивоволосий клієнт. І коли, здавалося, що все вже вирішено, і на одну особу в вітрині поменшає, принаймні на півгодини, чоловік просто тикнув їй середнім пальцем і зі словами «бл#ді обикновєнниє» рушив собі далі. Місто повної свободи. Такої, що іноді її здається надто багато. Дійсно, надто багато.

Травка, Амстер, пацюки

Наші знайомі пішли по своїм справам, а ми вже ледве трималися на ногах: підходила третя доба без сну, треба було щось вирішувати. Наша обізнаність Амстердамом дозволила обрати лише один варіант: ночувати на вокзалі. Ми навіть відмовилися від острова, бо на вокзалі, як правило, завжди спокійно. Там є розетки, стільці, нормальні туалети та питна вода. Що ще потрібно тобі, аби почуватися комфортним? Насправді, багато чого, але не тоді. Вистачило б просто стільців. Якби вокзал не був закритим. Його закривають десь опівночі, працює лише один вхід — на потяги. Останній якраз мав ось-ось відправлятися, і з усього центру, наче таргани, збігалися ті, хто ще годину тому володів повною свободою. Збігалися, аби цю свободу втратити й повернутися до своїх звичайних буднів. Це сюди ти можеш приїхати та бути вільним у своїх думках і вчинках. Там, у сірому офісі чи старому заводі, класти всі хотіли на твої свободи. Там тобі не Амстер, чувак.

На потяг встигли майже всі, крім однієї пари. Вони бігли доволі швидко, я б навіть подумав, що зранку у своєму рідному місті вони спершу бігають, а потім вже снідають і кохаються. Але цього не вистачило, потяги з міста — це якраз той ментор, який відбирає твою свободу. Для цих двох свободи додалося на ще одну ніч.

Травка, Амстер, пацюки

— Ф#к, я ж казала тобі, закінчуй швидше, де ми тепер будемо спати?

— Не панікуй, зараз щось вирішимо.

Він присів на землю та почав крутити свою самокрутку. Без сокири м’ясник виглядав доволі добрим, навіть надто добрим. Білий заплямований фартух змінився типовим спортивним костюмом. З папіроски так само несло звичайним тютюном. Згодом ми впізнали і її — одну з тих трьох дівчат, котрі могли б дістатися нам за знижкою у другому хостелі. У тому самому одязі, ніби тільки-но вибігла від останнього клієнта. Місто контрастів і місто неочікуваних поєднань. Хтозна, хто вони у себе вдома. Він і далі може бути м’ясником, котрий кожного ранку їде в Амстердам. А вона, можливо, мусить їздити туди лише на вихідних. Бо хтось має викладати в будні для учнів молодшої школи.

Ми засинали під самим вокзалом. Це місто не підкорилося нам зовсім, але ми й не докладали особливих зусиль. На нашій мапі сподівань Амстердам був головним, мав стати апогеєм подорожі, а став якимось дивним випробуванням. Спати на привокзальній площі — не найгірший, але й далеко не кращий варіант. У будь-якому випадку, тобі не буде нудно, бо час від часу біля тебе на рівному місці падає якийсь чувак. Тієї ночі ми нарахували чотирьох. Кожного разу ти підходиш із питаннями про допомогу, а він лише сміється та тичить тобі середній палець: відвали, у мене все добре. У середньому всі вони пролежали з чотири хвилини. Потім піднялись, отряхнулися та спокійно пішли далі. Так, ніби просто ловили останній ковток свободи цього міста. Офісні працівники, водії таксі, директори компаній, менеджери із продажів, освітяни, митці, журналісти, перекладачі, парикмахерки — всі тут виглядають однаково загубленими та так само щасливими. Може, це і є якимось рецептом свободи? Загубитися, допоки не відчуєш щастя.

Травка, Амстер, пацюки

Ми спали практично синхронно, притулившись до стін вокзалу. Інколи щось ворушилося під ногами, зачіпало твої кросівки, врізалось у величезний рюкзак, як слугував тобі й подушкою, і стільцем. Пацюків на амстердамському вокзалі було як і свободи — до#єра. Багато їх буває десь в іншому місті, тут їх було саме до#єра. Але вони виглядали цілком гармонійно. Особливо вночі, тим більше — перед ранком. Величезні та швидкі, пацюки ставали якимсь маркером-нагадуванням, що навіть за будь-якої свободи ти ніколи не залишишся самим. Тому давай, вмикай свою голову, і обирай сам, хто розділить твоє щастя, віднайдене в загубленості. Бо інакше чийсь довгий хвіст всю ніч лоскотатиме твою ногу.

Ми прокинулись о п’ятій ранку і без жодних домовленостей вирішили рухатися далі, до Бельгії.

— Я ж казав тобі, придурок, що треба вирушати раніше, нас чекає хост.

— А як же насрати на хоста, насрати на Брюсель та все інше?

— Та срав я на це все, шукай дорогу.

Ми залишали Амстер втомленими, але дещо щасливими. Не настільки, аби назвати це місто головним у нашій подорожі. Але ми доторкнулися до нього, побули спостерігачами, зрозуміли принципи його роботи. Тут все пов’язано між собою: і хостели, і м’ясники, і повії, і навіть твоя свобода. Не думаю, що ми відмовилися б від повторного візиту, але перед цим варто було б добряче виспатися. І сходити в душ. Бляха, як же хотілося в душ.

— Кокі, кокі, кокі, кокі, — чорношкірий велетень не покидав надії продати нам трохи коксу.

Дмитро Журавель

Залишити коментар