Понеділок, 26 жовтня

«Якби цей запис знайшли, то мене повісили б»

Життя підкидає неочікувані речі. Тема, яку я описував не один рік, вишукуючи матеріали в книжках і журналах по бібліотеках (хай як дивно, але не всі джерела досі можна знайти в Інтернеті), припадала пилом у домашній шухляді. Хай і небагато тексту знайшов, але ж першоджерело, ексклюзив.

Ідеться про окупацію Києва німецькими військами в 1941-1943 роках. 19 вересня виповнюється 77 років із часу, як солдати Вермахта ступили на вулиці столиці України. Чимало спогадів очевидців про тодішні події. Я ж тримаю в руках щоденник, блокнот із надписом на твердій обкладинці «5 декабря – день принятия Конституции СССР».

Запис про окупацію міста, виконаний олівцем українською мовою, розпочинається з картонного форзацу. Автор Анастасія Григорівна Кавратка, двоюрідна бабуся моєї дружини, яку рідні називали баба Надя. Народилася у Ржищеві на Київщині. Молодою переїхала до столиці, працювала на взуттєвій фабриці. У 1941-му Анастасії Григорівні було 34 роки. Її запис з’явився вже на третій день окупації. Жінка не приховує негативного ставлення до німців, відчувається пафос, але така, очевидно, тоді була реальність, так на людей впливала радянська пропаганда. Отже, граматика й пунктуація збережені:

«У Київі німці 21/IX41 р Собак годували м’ясом, а людей заставляли робить голодними. Кричать що через 2 дні або 3 будуть у Москві! Брешуть! Я прочитала всю историю Росії і вирішила що Росія непереможна. Далеко зайшли, але прийде время що вони ще скоріше втічуть як прийшли. Ходять німці по вулицях своїми рижіми гривами потрушують почувають себе героями і дуже певні в свою перемогу. Люди теж вірять, що німці побідять. Майбуть тільки я одна не віру в їхню перемогу. І ніколи не повіру. Якби вони оцюю запись найшли, то мабуть повісили».

Оце й усе про початок окупації Києва. На наступній сторінці запис аж за 25 березня 1944 року російською мовою. Анастасія Григорівна розповідає, як вона восени 43-го покинула місто та майже через три місяці, взимку 44-го, повернулася, коли німців вже там не було. Жінка пішла на Кагарлик, дорогою її пограбував німець, забравши речі з вузла. Вона наголошує на звірствах окупантів, а в останньому реченні допису згадує Бабин Яр: «В бабем яру тоже много расстрелено мирного населения много и детишек».

Далі, вже на білих сторінках записника, свідчення про окупаційні будні. За 28 грудня 1942-го запис чорнилом українською починається так: «У Дарниці з’явився сліпий що співає: У Харкові дощ іде, а в Київі слизько Тікай німець з України бо вже совет близько». Переказ пісні має закінчення: «Вон німтура з України!!!»

«Якби цей запис знайшли, то мене повісили б»

У дописі за 7 жовтня 1943 року (через місяць німці залишать Київ) ідеться про власовців: «Прийшлося з ними розмовляти, то вони мають одно непереможне бажання перейти на сторону червоної Армії. Вони страждають від усього: і від того, що німці їх всіх звуть Іванами і від того, що з ними поводяться як з собаками і від голоду і від того, що населення на них дивиться з призирством. Я їм радила тікати в ліс вони бояться, що там погибнуть від голоду, якщо червона Армія не скоро прийде».

Анастасія Григорівна жила на київській околиці Куренівці, де мешкав підліток Анатолій Кузнецов, автор роману «Бабин Яр». У його творі теж згадуються власівці, що відступали разом із німцями. Люди боялися цих російських п’яниць і розбишак, які поводилися дуже зухвало, адже їм нічого було втрачати. Писав Кузнецов і про повій, що супроводжували німецьких офіцерів при відступі. Потрапило це в поле зору й Анастасії Кавратки: «Місяць тому як по вишгородскій йшла (німська армія). Правільно сказать це не армія, а зборище фуліганів та бандитів. Де він їх назбирав, я не знаю? Здається, що такої гидоти наша земля не знесе. Ця наволоч наробила багато бешкету і посунула далі на захід. З ними поїхало і декілька приварских проституток».

Повертаючись до першого запису баби Наді про початок окупації Києва, то її характеристика німецьких воїнів збігається з описами відомих киян очевидців, зокрема згадуваного Анатолія Кузнецова, також Докії Гуменної, Аркадія Любченка, Дмитра Малакова. Загарбники — самовпевнені, зухвалі, гонорові. До місцевого населення ставилися зверхньо, рідше – поблажливо. І чимдалі тим міцніше затягували гайки.

«У реальному житті все виявилося набагато складнішим, ніж подавалося довоєнною пресою, — йдеться в книзі Дмитра Малакова. Оті два роки… У Києві при німцях. — Виявилося, що жоден солдат, цей “обдурений фашизмом німецький робітник-арбайтер або селянин-батрак” не тільки не показує потай від офіцерів-фашистів стиснутий у тельманівському вітанні пролетарів Німеччини “рот-фронт” мускулястий кулак, але навіть і не збирається співчутливо дивитися на “радянських людей”. Натомість скільки бундючної зверхності в погляді на нас, – тубільців. Це просто дивувало, вражало».

А в романі Докії Гуменної «Хрещатий Яр» про перші дні окупації таке: «Німецькі кухні й колони стоять на кожній вулиці, тут же йде роздача солдатської пайки на заздрість киянам (масло, ковбаса), тут же відбувається цілковитий і одвертий перерозподіл майна»; «Дуже багато дивного й незрозумілого в цих німцях, які наче й не бачать тих, кого завоювали, а як побачать, то з погрозою смертної кари, — але ж яка сила, куди нашим! А які організовані!»

Згодом ще гірше: «По дорозі до Житомира на автобусних зупинках – “нур фюр дойче”, а ти роби, що хочеш. А на вокзалах! Якісь загородки поробили, як для худоби. Все видно, огидно, не можна зайти…»; «Ми – непотрібні! У більшовиків були ми не потрібні і от тепер – ні. Але тоді ми могли зайти до академічної бібліотеки, а тепер туди нікого не пускають. Ми казали, коли “кум” стукав у брами Києва, що гірше як було, не буде, а тепер бачимо, що може бути ще й гірше, нестерпно»; «На всіх шляхах, мостах, входах, в’їздах до Києва поставали застави поліцаїв і гестапівців. Ці відбирали все те, що несли київські нуждарі на плечах. Масло й мед забирали, а крупу й муку розсівали по полю. Окупант воює з народом, стріляє в того, хто несе двісті грамів масла».

Попри негативний опис окупантів, згадані автори, передусім письменники Любченко і Гуменна, не були симпатиками радянської влади, хоча від німців вони розраховували на людяніше ставлення. І Любченко, і Гуменна не захотіли радянського визволення, тому віддали перевагу еміграції, де й завершили свій земний шлях.

Анастасія Григорівна Кавратка померла в Києві вже за Незалежної України у 92 роки. Родичі запевняють, що баба Надя була гарною людиною, її любили діти (своїх не мала) й сусіди. Вона разом із чоловіком Костянтином Корческо висадила фруктовий сад поблизу п’ятиповерхового будинку на столичній Борщагівці, куди переїхала з Куренівки. Окремі дерева (ми їх бачимо з вікон квартири) плодоносять досі.

Попри «радянський» стиль щоденникових спогадів, не все добре в Анастасії Григорівни склалося з тодішньою владою. Згадувала, як під час Голодомору її направили з одним комісаром з агітаційною метою на села. Успішна робота серед селян мала гарантувати молодій працівниці фабрики вступ до партії. Однак реальний стан справ у селах настільки вразив агітаторів, що Анастасія Кавратка відмовилася поповнювати ряди комуністів, а комісар той — застрелився.

Віктор Цвіліховський

Залишити коментар