Субота, 31 жовтня

Симуляція

«Таємний щоденник Симона Петлюри» – чи не перший повнометражний фільм про колишнього верховного отамана Української Народної Республіки. Так само це перша режисерська робота Олеся (Олександра) Янчука після його призначення директором студії імені Довженка в 2014 році. Знята, відповідно, там само.

«Щоденник» – це костюмована біографія з рясними флешбеками. Основний сюжет – останні дні Петлюри в травні 1926 року перед убивством та судовий процес після замаху. Отаман віддається спогадам про події війни за незалежність у 1917-21 роках. Окрім воєнних епізодів, є ще лінія політичних інтриг і лірична фабула – стосунки з дружиною Ольгою та дочкою Лесею.

Симуляція

Кадр із фільму «Таємний щоденник Симона Петлюри»

Головна проблема всіх біографічних картин – в амбівалентності їхніх об’єктів. Будь-яка відома персона з минулого – не просто конкретна людина, а ще й плід суспільної уяви, перетин цілковито різних ідеологічних векторів; для когось – мало не ангел небесний, для когось – лютий ворог. Особливо це стосується діячів часів УНР. Петлюра – один із найпомітніших у цьому пантеоні трагічних постатей.

Вочевидь, одним із намірів режисера й було показати цю трагічність, що ясно вже з назви. Таємний щоденник – це відвертість, сумніви, каяття, визнання своєї провини. Усе це – текстуально – тут є.

Проблема, втім, що Янчук цю трагічність зменшує до мелодрами, що помітно, насамперед, саме по головному герою. Петлюру грає Сергій Фролов – небезталанний кіноактор; проте із самого початку на його обличчі один і той самий застиглий скорботний вираз, незважаючи на обставини: чи 1918 рік за сюжетом, чи 1926-й, чи пише він свій таємний щоденник, чи сидить у паризькому ресторані, чи веде військо в бій, чи спілкується з родиною. Здається, причиною цього є те, що сам автор так і не визначився до кінця, ким вважати протагоніста: жертвою історичних обставин, героєм визвольних змагань чи таким собі українським Гамлетом. Він може бути усім цим, але для цього потрібні зміни в характері – але змін немає.

Симуляція

Кадр із фільму «Таємний щоденник Симона Петлюри»

Однак, у Фролова хоча б відчувається досвід. З рештою акторів гірше. Євген Нищук (Винниченко), Богдан Бенюк (Грушевський), Ірма Вітовська (Ольга Петлюра) у своїх партіях спираються переважно навіть не на кінематографічні, а на театральні штампи інтонування й жесту, і виглядає це доволі фальшиво й у гіршому сенсі патетично.

Загалом, весь час не покидає враження, що перед нами не фільм, а фасад фільму, не кінематографічна реальність, а її макет, поквапом споруджений у студії. Ті ж батальні сцени настільки непереконливі, що виникає питання, чи справді їх знімали на Довженка, де взагалі-то давня традиція саме мілітарних постановок. Таким самим картонним, пласким лишається і зображений тут Париж – у деяких моментах неозброєним оком помітно, що споруджувалося й освітлювалося все це в павільйоні.

Хочу підкреслити: я аналізую не історичну, а художню достовірність «Щоденника». Остання якраз і страждає від вищезазначеної непевності авторської позиції щодо головного героя. Звідси й хаос у сюжетобудуванні: кілька ліній просто обірвані, не доведені до кінця (наприклад, Леся Петлюра та її роман з неназваним молодим чоловіком, стосунки Петлюри й Болбочана, ставлення провідника Директорії до полонених). Таке враження, що Янчук, працюючи з величезним масивом інформації, у певну мить утратив над ним контроль. Інколи це призводить до вкрай неоднозначних моментів, як у сцені суду над убивцею Петлюри – Самуїлом Шварцбардом, коли свідки звинувачення, розмірковуючи про причини погрому в Проскурові, кажуть щось про євреїв, що спровокували вояків УНР на погром. Невідомо, чи це входило в наміри режисера, але скидається на типово антисемітську аргументацію з поділом євреїв на «поганих» і «корисних», що вкупі з тезою екранного Петлюри про «тягар тисячолітнього прокльону» лишає вкрай неприємний посмак.

Янчук узявся за тему настільки ж важливу, наскільки й складну – і не впорався. Адже говорити про Петлюру – це говорити, по суті, про всю ту епоху, про всю тогочасну Україну. Завдання не з легких і потребує як неабиякого індивідуального обдарування, так і серйозного рівня національної кіношколи. Чи провина українського кіна в тому, що поки що воно не готове відповісти на такий виклик – після десятиліть заборон, а потім економічної розрухи?

Симуляція

Кадр із фільму «Таємний щоденник Симона Петлюри»

Нові фільми і про Петлюру, і про Бандеру, і про всіх, хто боролися за Україну так, як вони це розуміли, обов’язково виходитимуть і далі. Головне – аби в цих проектах ідеологія не переважала над мистецьким зусиллям.

Епіграф із Вільяма Фолкнера перед фільмом виголошує: «Минуле ніколи не буває мертвим. Воно ще навіть не пройшло». Біда, втім, що для нас минуле аж занадто живе.

Дмитро Десятерик, «День» – спеціально для Оpinionua.com

Залишити коментар