Четвер, 22 жовтня

«Навиписували журналів, газет, набрали книг і будемо зимувати…» – писала колись Олена Пчілка в листі до своєї мами Єлизавети Драгоманової, щойно із Петром Косачем та трьома дітьми приїхала жити в глухе волинське село між Луцьком і Ковелем.

Колодяжне. Тут досі росте їхній кизил. Скрипить, але родить Ізидорина груша. А земля, як не дивно, все ще продовжує віддавати якісь фрагменти косачівського життя: то уламки посуду, то Миколину іграшку…

Музей у Колодяжному відкрили у 1949 році

Стіни білого будиночка, який збудували в Колодяжному спеціально для Лесі Українки, в одному місці «світять дранкою». Підвал постійно мокрий, бо місця довкола маєтку болотисті. Знамениті рожеві меандри (орнаменти на стінах, які дуже любила Леся Українка) в її спальні вкриті мереживом тріщин. Періодично їх рятують дбайливі руки працівниць закладу: підбілюють, підфарбовують, але час не приборкати. А вона ж писала, що ніде у світі їй так добре не твориться, як у цій маленькій рожевій спальні з меандрами…

Так виглядав великий батьківський будинок у Колодяжному

«Хотілося б мати змогу ще довго казати, що це саме той Лесин будиночок. Саме той, а не копія», – каже екскурсовод Любов Мержвинська, яка оббиває його пороги кількадесять років.

Таким бачила білий будиночок Леся Українка

Білий будиночок єдиний стоїть на фундаменті, закладеному ще у 1890-му. Востаннє тут був більш-менш серйозний ремонт, коли косачівські хороми рихтувалися показати президенту Кучмі.

Сірий будиночок – ідентичний тому, яким він був за Косачів

Хтось звав його флігелем, вона – ермітажем

Світ готується до 150-річчя Лесі Українки (на державному рівні його будуть відзначати у лютому 2021-го). А пороги маєтку Косачів у селі на Волині оббивають і журналісти, і можновладці. Унікальний шматочок землі у Колодяжному треба зберегти. І відремонтувати.

«Усі, кому треба, вже про це знають», – кажуть у музеї, що діє на місці маєтку.

У дверях сірого будиночка господар Петро Косач із Лесею Українкою (справа), Миколою та Ізидорою (зліва) у 1899 році

Музей тут надумали збудувати одразу по Другій світовій. На ту пору великий батьківський дім уже був зруйнованим, бо в 43-му його розібрали німці, а дерево ешелонами вивезли на бліндажі. У двох інших будинках, сірому та білому, жили звичайні селяни. Найменший брат Лесі Українки Микола Косач уже відійшов у засвіти. До останнього подиху мешкав у селі, і ховали його колодяжненці. Інші Косачі були там, де не чути колодяжненських солов’їв. В еміграції.

Зліва направо: Ізидора Косач, Олена Пчілка, Петро Косач, Микола Косач, Леся Українка та гості на порозі сірого будиночка у 1904 році

І поки рідні Лесі Українки доживали за океанами і берегли її архіви, щоб колись та й передати в Україну, на Волині визріла ідея вшанувати знамениту родину. Пощастило, бо радянська ідеологія упевнено ліпила з Лесі Українки «співачку досвітніх вогнів і революціонерку». Ліси довкола Колодяжного саме гуділи повстанцями з їхніми ідеями вільної України. Совєтам треба було показати інших українських героїв і примусово було конче поставити їх «під зірки». Чи й направду Лесю Українку з її родиною хотіли вшанувати за українськість?..

Двері та вікна Косачі фарбували у сіре. Традицію зберегли дотепер

Так чи інакше підписи під документом про створення музею у липні 1949-го поставили волинські чиновники, представники культури, серед них навіть письменник Анатолій Дімаров, який тоді працював у місцевій газеті «Радянська Волинь».

Екскурсовод Любов Мержвинська у сірому будиночку за столом, який належав родині Лесі Українки

Косачі приїхали у Колодяжне у 1882 році. Спершу Петро Косач купив тут 471 десятину землі. Живучи і працюючи у Луцьку, батько Лесі Українки (голова з’їзду мирових посередників, «предводитель дворянства») опікувався справами одразу в трьох повітах – Луцькому, Дубнівському та Ковельському. Часто їздив до Ковеля. І зрештою (очевидно, для зручності), таки вирішив перебратися з родиною на свою землю в Колодяжне.

Олена Пчілка з дітьми в Колодяжному, 1891 рік

Невелике село обабіч дороги на Ковель. З десяток сільських хат. Поруч – залізниця. Ні світла. Ні крамниць. Ні церкви. Така-сяка цивілізація – у сусідньому повітовому містечку.

Так частували селян на господарському дворі Косачів

Леся Українка вперше побачила Колодяжне 11-річною. У центрі садиби був одноповерховий будинок з кухнею, їдальнею, кабінетом для батька, спальнями та кімнати для наймитів. Тут народилося троє із дітей Олени Пчілки та Петра Косача. Саме на місці цього будинку нині літературний музей. Велика будівля на кілька поверхів «під шубою» – добротний пам’ятник радянським архітекторам і нічого спільного з тією оселею, в якій жили Косачі.

Ізидора та Юрій Косачі в Колодяжному, 1912 рік

Знаменита Ізидорина груша

Петро Косач господарював, розводив породистих коней, заробляв на колодяжненській землі. Поруч із оселею заклав сад. Дожила дотепер тільки груша. Височезна, порепана. Бачила дві війни. Косачі нарекли її Ізидориною (Ізидора – одна із сестер Лесі Українки), такою і зосталася. А ще є кизил, який якось Леся Українка привезла з мандрів світами. Саджанці прижилися. Тепер не тільки на території маєтку, а й у багатьох місцевих дворах.

Лесин ермітаж уже потроху сиплеться. Будинок потребує ремонту

Білий будиночок Петро Косач поставив для Лесі. Їй тоді було 19. Хтось звав його флігелем, вона – ермітажем. Вибілені стіни. Блакитні вікна. Веранда із солярієм нагорі. Там для хворої доньки Косачі веліли насипати пісок. Той грівся на сонці, а вона лікувала ним вражені туберкульозом руку і ногу.

Біля музею досі росте кизил, саджанці якого колись привезла в село Леся Українка

Коли над Колодяжним сонце в зеніті, то і сьогодні впирається якраз у солярій. Ніхто вже не гріється… Останній власник маєтку Микола Косач після Першої світової продав білий будиночок сільській родині, колишньому наймиту Саві Силюку. До 49-го він достояв, щоправда, вже був без веранди, бо та від постійної сирості прогнила. А як відкривали музей, хату розібрали, дерево «пересипали» і з кращого поставили нове приміщення на старому фундаменті.

Біля сусідньої з музеєм оселі нещодавно викопали ще косачівські труби, які, очевидно, прокладали для осушення території, бо маєток і тоді, і нині постійно підтоплювало

Білий, сірий, літературний і… Архипова хата

За парканом музею – звичайна колодяжненська хата. Саме вона збудована з дерева іншого приміщення на території обійстя Косачів – сірого будиночка. Його Петро Косач поставив у 1896-му. Вважають, що для гостей, бо хто тільки не приїздив до них погостювати. Якось родина Івана Франка була тут усе літо… Ще одна версія – для Олени Пчілки, бо в неї там була своя горішня кімната.

Хата Архипа Федчука, яку той склав із дерева одного з будинків Косачів, і нині стоїть поруч із музеєм

Дотепер у Колодяжному як згадують про Миколу Косача, то скрушно хитають головою. Не втримав він господарку. Дружина із сином Юрієм виїхали за кордон, а він розпродав все, що мав. Попивав. Сірий будиночок і землі продав місцевому селянину Архипові Федчуку, з ним там же і жив. Федчук і ховав Косача у 1937-му. Напочатку 2000-х внук Архипа Федчука двічі голова Волинської облдержадміністрації, у минулому Надзвичайний і Поважний посол України в Азербайджані Борис Клімчук поставив на колодяжненському цвинтарі добротні пам’ятники: Миколі Косачу, своєму дідові й бабі.

Могила Миколи Косача, наймолодшого брата Лесі Українки, в Колодяжному

Коли у 50-х у селі облаштовували музей, то Архипові дали ніч на те, щоб забрати хату або забратися з неї. Він розібрав сірий будиночок і поставив собі з дерева, що лишилося, поруч інший. А приблизно на тому ж місці, де стояв один із будинків Косачів, спорудили ідентичний.

Років 30 тому родина Лесі Українки з-за кордону передала у Колодяжне речі, які зберігала ретельно і довго. Дещо з раритетів, якими користувалися Косачі в Колодяжному, вдалося знайти в тамтешніх селян. Дещо в 50-ті роки привезли з київської квартири Косачів. Як наприклад, рояль французької фірми «Плеєль». Таких інструментів в Україні було тільки три.

Фабрика, де виробляли ці роялі, колись запрошувала Шопена грати на кожному з них. Він грав, а потім вказував на недоліки. Тому, можливо, тих клавіш торкалися не тільки руки Лесі Українки, її гостей, а й Шопена. Нині зрідка на ньому дозволяють грати під час музейних мистецьких імпрез…

***

Найбільше працівники музею в Колодяжному ображаються, коли пишуть, що будинки Косачів у аварійному стані й занедбані. Бо і не занедбані, і не в аварійному. Те, що дранка на білому будиночку вилізла на світ Божий, що стіни сиплються, бо вже вік дається взнаки, що підвал постійно рятують, бо мокне, а веранда час від часу підгниває – то просто натяк, що час навідатися сюди як мінімум президенту.

А заодно і в Нечимне, знамените урочище, яке Леся Українка описала у драмі-феєрії «Лісова пісня». Бо покійний внук Архипа Федчука був останнім із тих, хто затято клопотав про те, щоб його чистили і берегли живим. Вже заросло Нечимне.

Текст: Олена Лівіцька

Фото: Ірина Кабанова та із сайту Тамари Скрипки www.t-skrypka.name

Залишити коментар